Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
2
Олег ступив кілька кроків і заціпенів. Його рука потяглася до пістолета.
В фіолетовій півтемряві ущелини він побачив двоногу істоту. Здавалося, що вона підкрадається, обережно переставляючи ноги. Над квадратною головою виднілося кілька виступів.
Олег зробив те, що було сказано в інструкції, — увімкнув кібернетичний мікропередавач-приймач ЦП-1, запрограмований на встановлення зв’язку з представниками інших цивілізацій і аналіз поведінки живих істот. Передавач мав лазери, працював на світлових променях і радіохвилях, надсилав і звукові імпульси одночасно за вісімнадцятьма кодами, що їх склали космолінгвісти. Якщо істота якось реагувала на сигнали, ЦП-1 одразу враховував поправку і міняв програму, повідомляючи про це космонавта. Так тривало доти, доки ЦП-1 сам або з допомогою космонавта не розшифровував поведінку аборигена і не встановлював з ним зв’язок.
Олег не ворухнувся. Це було найкраще в даній ситуації — придивлявся до істоти, яка завмерла за кілька кроків од нього. Її поза була одночасно і загрозлива, і перелякана. Здавалося, що істота готувалася стрибнути, тільки ще не вирішила куди — вперед чи назад. Олег майже автоматично стиснув рукоятку пістолета.
“Якщо не пощастить знайти контакт, доведеться її налякати…”
Істота зробила ледь помітний рух. Олег швидше вгадав, ніж побачив його. Зусиллям волі притримав палець на спусковій кнопці.
“Куди завіявся Ант? Пішов оглянути печеру, і ось маєш… У найкритичнішу мить… Анте!” — спробував він у Думках покликати сигома. Був незадоволений собою. Адже Домовилися не вдаватися до телепатичного зв’язку. Олег сам Цього просив, боявся. А можливо, просто не хотів. “А що тут приховувати! Саме боявся, що сигом дізнається більше, ніж хотілося розповісти”.
Олег міг би надіслати сигому радіосигнал, але для цього довелося б переключити ЦП-1, а в такій ситуації кожна секунда могла стати вирішальною.
Індикатор автопередавача кольнув чоло легким розрядом. Із репродуктора пролунав голос сигома:
— Перед тобою нікого немає, марево, ілюзія.
— Марево? Істота, що там завмерла, марево?
Олег ще не вірив, але рука, що стискала пістолет, ослабла. Помітив, як змінилася поза істоти, як поряд виросла величезна постать, і збагнув: цей переляканий невідомий — він сам, точніше його відбиток, а поряд відбиток сигома.
— Ми відбиваємось у мареві, немов у системі дзеркал, — пролунав голос Анта. — Об’ємне зображення.
Олег обернувся до сигома.
— Спасибі, друже. Ти це зумів визначити швидше за мене. Так, на невідомій планеті треба бути готовим до будь-якої несподіванки.
Він підвів голову і подивився в очі Антові, той підморгнув, і вони обидва весело засміялись.
Олег увімкнув автоматичну лінію світлофільтрів, вмонтовану в шоломі.
Космонавти зайшли в ущелину, сигом намагався не забігати наперед. Тіні виринали з-під ніг, танцювали довкола. Вони то яскраво спалахували, то тьмяніли, були схожі на язики вогню, на клоччя туману. В ущелинах чатувала темрява, але здавалося, що вона прозоріша, ніж на Землі.
Олег згадав планету, названу Лисячою. Щось і тут було схоже на ті непривітні простори: слизьке каміння, випари… Але там ще були стовпи куряви. Він зрадів: добре, що хоч тут майже немає куряви. Але чому?
Він не встиг подумати. Змахнувши руками, провалився в порожнечу. Перед очима спалахнули яскраві смуги. Олег упав, але відразу ж підвівся. Він опинився у вузенькій щілині, на стінах якої виднілися прямі смуги. Придивився до них.
“Пастка. Штучна пастка. Ось сліди інструмента — об-плавлені кінці. Схоже, що тут працювали лазери. Можливо, земляни приготували її переслідувачам? Чи навпаки? Може, в аборигенів планети є зброя на зразок лазерів?”
На дно щілини упав трос із гачком. Олег причепив його до пояса і за секунду вже стояв поряд із сигомом.
— Це пастка, Анте.
— Схоже, — погодився сигом, а сам подумав: “Пастки скрізь, а в першу чергу — ми самі”.
3
Олег не почув пострілу, не відчув болю. Удар у праве плече. Рука оніміла.
Олег побачив на скелі фонтанчики кам’яних осколків — їх вибивали кулі. Він упав, скотився в ущелину, обережно визирнув. По камінню знову зацокали кулі. Стріляли з-за скелі, схожої на жабу. Він увімкнув ЦП-1. Сигом упав поряд, прикрив його своїм тілом.
— Тільки не стріляй, — промовив він. — Ми ж не знаємо, хто це. Якби тут було менше перешкод, я б використав свої радіощупи і дізнався про них більше.
— Коли нас покладуть, ми вже нічого не дізнаємося, — пробурмотів Олег, силкуючись опанувати себе.
Обличчя сигома було спокійне.
— Я створю захисну оболонку, — сказав він. — Понесу тебе. їхні постріли нам не зашкодять. Спробуємо встановити зв’язок. Та насамперед треба вилікувати твою рану.
Біля чола Анта виникла блакитна хмарка, піднялася вище голови, оповила обох, створивши навколо немов купол. Сигом розстебнув скафандр Олега. З очей Анта вдарили голубі блискавки, злилися в одну вібруючу нитку, спрямовану на Олега. Юнак відчув приємне тепло, здавалося, що хтось торкається його шкіри. Одночасно прояснилася свідомість, відновилися сили. Плече оживало, але водночас виникав нестерпний біль.
Через енергетичний захисний купол було видно, як по каменю клацали кулі, вибиваючи фонтанчики. ЦП-1 повідомив Олега: “Об’єкти живі, зовні схожі на людей, проте їхні біохвилі мають деяку відмінність, а поведінка відрізняється від поведінки людей. Найважливіша особливість — нелогічна агресивність. Звідси ігнорування будь-яких контактів”.
— Слухай, — крикнув Олег Антові, заглушаючи звук ЦП-1. — Це не люди. Можливо, вони вбили наших?
— Ще рано робити висновки, — відповів Ант. Його обличчя було втомлене — він втратив багато енергії. Немов забувши про існування противників, сказав: — Сплине три-чотири доби — і ти видужаєш. А зараз я тебе віднесу до корабля. Полежиш там, а пошуки я продовжуватиму сам.
— Скажи простіше: не перешкоджай мені, людино.
— Ого, зачепив струнку самолюбства, — вигукнув Ант. — Тільки цього нам бракувало.
Олег своєчасно згадав про локатори та пошукові системи корабля і не став заперечувати. Думав: “Я зможу вести пошуки і звідти. Якщо хлопці живі, вони відгукнуться. Можливо, проясниться і ще дещо”.
Олег стежив за голубою хмаркою, чекав, коли в ній блиснуть сріблясті нитки, це б означало, що сигом перевів оболонку на режим відштовхування. Та ось об прозорий купол вдарили уламки каміння.
— Чому ж ти не переводиш оболонку на відштовхування?
— Якщо в неї влучить куля, вона відштовхне і її.
— То хай відштовхне, — нетерпляче сказав Олег.
— Але тоді куля полетить туди, звідки її випустили, і може вцілити в того, хто стріляв…
— На зворотному шляху куля втратить силу, — нагадав Олег, морщачись од болю.
— Ми нічого про них не знаємо. Спочатку я бачив тіні ясніше. їх екранує скеля. Тепер бачу їх гірше. Заважає оболонка. Не будемо ж ми експериментувати чи боротися з тінями.
Плече нестерпно пекло. Біль розливався по руці.
— Ти схожий на проповідника, — сказав Олег. — Дивна роль для сигома.
— Доведеться продовжити її, — усміхнувся Ант, не звертаючи уваги на докір. — Перш ніж боротися, треба знати, з ким маєш справу.
— А я не збираюся з ними боротися, — примирливо мовив Олег.
Йому набридла суперечка. Він думав: “Не все так просто, як ти гадаєш, сигоме. Ми дали тобі те, що хотіли мати, і позбавили того, чого не хотіли мати. В тобі ми намагались ускладнити свою особистість і спростити організм там, де це можливо. Боюся, що нам пощастило досягти не так першого, як другого, і спрощення організму викликало спрощення особистості. Звідси — така вірність прописним істинам. Навіть під час небезпеки, коли людину рятувала не логіка, а щось інше…”
Сигом узяв Олега на руки і стрімко злетів у повітря.
Далеко внизу попливли щербаті, зазубрені скелі, схожі на поламані пили. Гострий зір сигома був спрямований уперед. По його обличчю пробігали яскраво-білі тіні, розсіяні захисною оболонкою. Густе шовковисте волосся обрамляло голову.
