Повернення з зірок - Лем Станислав (читаем книги .txt) 📗
— Знала вона, хто ти?
— Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась. Я пішов до готелю. Другого дня… знаєш, кого я зустрів? Ремера!
— Та що ти кажеш! Скільки ж йому років — сто сімдесят?!
— Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І.знаєш, він нам заздрить…
— Є чого.
— Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася — ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання… отак.
— Угу. Не боялася?
— Боялася, проте випила щось — не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.
— Перто?!
— Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?
— Ні, — повільно промовив він. — Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує… — Бетризацію? Не може бути!
— Так мені сказав знайомий.
— Хто?
— Не можу тобі сказати, дав слово.
— Гаразд. Ось чому… чому вона… Я підхопився.
— Сідай.
Я сів.
— А ти? — запитав я. — Бо я все тільки про себе…
— Я? Нічого. Це значить — нічого в мене не вийшло. Нічого… — повторив він іще раз. Я мовчав.
— Як називається ця місцевість? — спитав він.
— Клавестра. Але саме містечко десь милі за дві звідси. Знаєш що, поїдемо туди. Я хотів віддати машину в ремонт. А повернемося — розважимося трохи, побігаємо. Га?
— Халь, — промовив він повільно, — старий коню…
— Га?
Його очі всміхалися.
— Біса хочеш вигнати легкою атлетикою? Ти осел!
— Так кінь чи осел? — сказав я. — Що ж тут поганого?
— Те, що з цього нічого не вийде. Чи ти зачепив уже котрогось із них!
— Чи… чи образив когось? Ні. Навіщо?
— Ні. Чи доторкнувся… Я зрозумів.
— Не було приводу. А що?
— Не раджу тобі.
— Чому?
— Бо це так, наче ти замахуєшся на свою годувальницю. Розумієш?
— Більш-менш. А що, якась пригода? Я старався не показати здивування. На кораблі Олаф був одним з найвитриманіших.
— Так. Я виглядав як останній дурень. Це було першого ж дня. Власне кажучи, першої ночі. Я не міг вийти з пошти — там немає дверей, тільки таке щось кружляє… ти ж бачив це?…
— Двері, що обертаються?
— Та ні. Це має, здається, щось спільне з їхньою побутовою гравітацією, знаєш. Одним словом, я закрутився там, як у глечику, а один тип з дівчиною показував на мене і сміявся…
Я відчув, як шкіра у мене на вилицях ніби наїжилась.
— То нічого, що годувальниця, — сказав я. — Сподіваюсь, він уже не сміятиметься?
— Ні. У нього зламана ключиця.
— І тобі нічого не зробили?
— Ні. Бо я не вдарив його одразу, коли вийшов з отієї машини. Я запитав лише, що в цьому смішного, адже мене не було тут так довго, а він знову засміявся і сказав, показавши пальцем угору: «А, це з того мавп’ячого цирку…»
— З мавп’ячого цирку?
— Так. Аж тоді…
— Стривай. Чому з «мавп’ячого цирку»?
— Не знаю. Може, він чув, що астронавтів крутять у центрифугах. Не знаю, бо більше з ним не розмовляв… Ну так от. Мене відпустили, тільки відтепер Адапт на Місяці має ретельніше обробляти новоприбулих.
— Чи ще хтось має повернутися?
— Так. Група Сімоніаді, через вісімнадцять років.
— Тоді маємо час.
— Маємо.
— Проте вони повелися з тобою по-божому, — сказав я. — Ти зламав йому ключицю, а тебе відпустили…
— Мені здається, це через той «цирк», — сказав він. — їм з нами… знаєш як. Адже вони не дурні. Тим більше, що був би скандал. Халь, чоловіче, ти нічого не знаєш!
— Що?
— Знаєш, чому вони нічого не повідомили про наше прибуття?
— Здається, щось таке було в реалі. Я не бачив, але мені хтось казав.
— Так, було. Ти луснув би зо сміху, якби побачив. «Учора вранці повернулася на Землю група дослідників позапланетного простору. Члени групи почувають себе добре. Розпочинається обробка наукових матеріалів експедиції». Кінець, крапка, все.
— Не може бути!
— Слово честі. А знаєш, чому вони так зробили? Бояться нас! Тому й розкидали нас по всій Землі. Зрозумів?
— Ні. Я цього не розумію. Адже вони не ідіоти. Ти сам це казав хвилину тому. Не думають же вони, що ми й справді хижаки, що ми будемо кидатись на людей і хапати їх за горлянку?!
— Якби вони так думали, то нас не пустили б сюди. Ні, Халь. Йдеться не про нас. йдеться про щось більше.
— Не тягни. Кажи!
— Маси не усвідомлюють цього…
— Чого?
— Того, що гине дух відкриття. Що немає експедицій — про це вони знають. Але про це не думають!
Гадають, що експедицій немає тому, що вони непотрібні. Але є й такі, хто чудово бачить і знає, що робиться і які все це матиме наслідки. Які вже є наслідки!
— Що?
— Сю-сю! Сго-сю повік-віки. Уже ніхто не полетить до зірок. Уже ніхто не наважиться на небезпечний експеримент. Уже ніхто не випробує на собі нових ліків. Так що ж, вони цього не знають? Знають! І якби стало відомо, хто ми такі, що ми зробили, чого летіли, що це було, то ніколи, розумієш? — ніколи не вдалося б приховати таку трагедію!!
— Сю-сю? — спитав я, вживаючи його виразу; можливо, слухачеві цієї розмови він видався б смішним, але мені було не до сміху.
— Авжеж. Так що, це не трагедія, по-твоєму? Як ти це поясниш?
— Не знаю. Оль, слухай. Отже, ти вважаєш, що для нас це мусить бути і залишиться назавжди чимось великим? Адже ми віддали назавжди ті роки і все, от ми і вважаємо, що це найважливіше. Але, може, це не так? Треба бути об’єктивним. Бо скажи сам: що ми зробили?…
— Як це що?!
— Витрушуй мішки. Висип те все, що привіз з Фомальгауту.
— Ти збожеволів?
— Зовсім не збожеволів. Яку користь принесла ця експедиція?…
— Ми були пілотами, Халь. Спитай Джімму. Турбера.
— Оль, не мороч голови. Ми були там разом, і ти чудово знаєш, що вони робили, що робив Вентурі, поки не загинув, що робив Турбер — ну, то чого ти так дивишся? Що ж ми привезли? Чотири вози різних аналізів, спектральних, сяких-таких, проби мінералів, потім є ота живина чи метаплазма, чи як там називати оту погань з бети Арктура; Нормерс перевірив і уточнив свою теорію гравімагнетичних збурень; і ще виявилося, що на планетах типу С Меолі можуть існувати не три, а тетра-плоїди з групи моторних, а на тому клятому місці, де мало не сконав Ардер, немає нічого, крім паршивої лави та бульбашок заввишки з хмарочос! І для того, щоб переконатися, що та лава застигла такими великими триклятими бульбашками, ми мали виблювати десять років і стати посміховиськом з паноптикуму! Отже, заради якої холери ми туди лізли? Можеш мені сказати? Навіщо нам було все це?…
— Спокійно, — сказав він.
Я був злий. І він був злий. Очі його звузились. Я подумав, що ми, чого доброго, поб’ємося, і губи в мене затремтіли. І тоді він теж несподівано посміхнувся.
— Ти старий кінь, — сказав він. — Ти вмієш доводити людей до сказу, знаєш?
— Ти відійшов від теми, Олафе.
— Що відійшов? Сам відійшов! А якби ми зустріли слона, що має вісім ніг і розмовляє самою лише алгеброю, тоді що, ти був би задоволений? Чого ти чекав від цього Арктура? Раю? Тріумфальної арки? Чого тобі треба? За десять років я не чув від тебе стільки дурниць, як за цю хвилину.
Я глибоко зітхнув.
— Олафе, ти робиш’з мене дурника. Ти знаєш, про що йдеться. Я говорив про те, що без цього люди можуть жити…
— Ще б пак!
— Стривай. Можуть жити. І навіть, якщо все так, як ти кажеш, якщо вони перестали літати через бетризацію, то чи варто було платити такою ціною, — ось де проблема, яку треба розв’язати, дорогий мій!
— Хіба? А припустімо, що ти одружишся. Чого так дивишся? Не можеш одружитися? Можеш. Я тобі кажу, що можеш. І матимеш дітей. Так ти понесеш їх на бетризацію з піснею? Га?
— Не з піснею. Але що я зможу зробити? Воювати з цілим світом?…
