Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
— Хоч би як там було, саме дельта-поле, яке випромінювали Журавлі, призводило — це вдалося довести незаперечно — до того, що генератори вибували з-під контролю. Журавлі були вбивцями — як блискавка, що спалює будинок з людьми. Це — не земні журавлі, яких ви не бачили.
— Бачив, — сказав молодий. — Я ж біолог.
— Авжеж… Біологія — широка наука. До речі, я так остаточно й не зрозумів, навіщо ви, біолог, подалися у простір зі мною на цьому кораблі?
— З цілої низки міркувань, — помовчавши, відповів співбесідник. — А ви впевнені, що ваші нинішні дельта-генератори не підвели б, якби відбулася зустріч із Журавлями?
— Ці не підведуть, не бійтеся. А взагалі вам би летіти на планети, де є робота з вашої галузі, а не сидіти в кабіні з таким старим відлюдником, як я. Якщо тільки ви біолог, а не психіатр чи щось подібне (молодий захитав головою, Кленов посміхнувся). Я запитую не просто з цікавості, мені треба знати це перед тим, як я розповім вам ще дещо.
— Я користуюся вашими генераторами, — сказав Ігор. — Вони — найпотужніші, а мене цікавить вплив такого потужного дельта-випромінювання на деякі форми життя. Це становить інтерес.
— Ага… Ну, що ж, це справді може бути цікаво. Я не спитав у вас про це раніше. Ну, нічого. Так що вам ще розповісти?
— Ще про Журавлів.
— Вам не слід цікавитися ними. Якщо навіть вони нам трапляться, вам від цього легше не стане. Адже Журавлі, незважаючи на назву, — не живі істоти.
— Я розумію. А що вони, по-вашому?
Старий осудливо похитав головою.
— Є тільки одна варта уваги гіпотеза. Вам, як видно, невідома… Вона припускає, що ці Журавлі — не що інше, як колосальної потужності згустки поля. Ці поля мають таку потужність, що ніякий захист раніше не витримував.
— А цей корабель?
— Цей корабель споряджав я сам. Я, Найстаріший, як мене називають. Еге ж, мене називають Найстарішим, бо після того випадку я вирішив, що моє життя буде присвячене Журавлям: їх вивченню і…
— І? — спитав юнак.
Але Кленов мовчав, напружено вдивляючись в білясте сяйво екрана.
— Га? Ні, здалося… І використанню, авжеж. Зізнайтеся, вам спало на думку щось зовсім інше?
Ігор кивнув. Найстаріший несподівано розсміявся дрібним смішком, який дивно не пасував до його огрядної моложавої постаті.
— Ні. часові уявлення у вас напевне зміщені. Зізнайтеся, адже я здаюся вам ледве не сучасником Джордано, не корабля, а мислителя, га?
Юнак кивнув, і Кленов знову задоволено засміявся. Потім він сказав:
— Ну, це дурниця — на щастя чи на жаль. Ні, мені не спадало на думку про таку помсту — знищення. Звичайно, коли б я був сучасником Джордано… Певна річ, я хотів відплатити за друга. Та єдина помста природі — це пізнання її таємниць. Єдина, гідна людини. А як ви гадаєте?
— Так само.
— Ну, от бачите, незважаючи на різницю у віці… І я пройшов через усі космічні фахи. Я сам сконструював багато що, починаючи з порожнистого астрандра, який прийнято нині на всіх кораблях…
— Оцей? — спитав Ігор, кивнувши в бік коридора.
— Еге ж. І весь цей корабель переобладнано за моїм проектом, хоч і на базі типового “Омікрона”. А коли я повернусь, я збудую ще один корабель. Він буде зовсім іншим…
— Яким? — запитав біолог, і йому раптом здалося, що старому ще не час відпочивати на Землі. Втім, це мрії…
— Яким — про це поки що рано. Та це й не має значення. Важливо те, що я випробувач і вмію поводитися з кораблями. Ви, без сумніву, чули, що випробувачі віджили своє. Гадаєте, старий просто так собі гасає в просторі і випробовує дельта-генератори, щоб бодай чимось зайнятися. Так? Ну, от. Нині й настав час сказати вам, чому ми не поспішаємо загальмуватися і повернути до нашої Системи.
Випробувачі тепер живуть на Землі. Так. Але мені ще рано на спочинок. Основне завдання ще не вирішено. Цей корабель, справді, був останнім з випробуваних мною. І його залишили мені. Вирішили, що я маю право на це. Та якщо ви гадаєте, що моя робота на цьому припинилася, — помиляєтесь: вона тільки розпочалася. Я — мисливець за Журавлем, ось хто я тепер. Я ловлю Журавлів, щоб дослідити їх, щоб зрозуміти їхню суть і можливості їх використання.
Юнак внутрішньо зіщулився: так не хотілося йому говорити того, що він мав сказати. Проте він не звик ховатися зі своїми думками, якщо це навіть могло образити людину і змусити її замовкнути. Він і так уже кілька разів промовчав…
— По-моєму, вам все ж слід було почати раніше. Час…
Він підвівся, знаючи, що зараз йому доведеться з півгодини погуляти по коридору, можливо — пограти в теніс об стінку. Та Кленов, на його подив, не образився.
— Дурниці, — сказав він. — Раніше треба було випробовувати кораблі. Нас було не так уже й багато, випробувачів. А тепер це завдання виконано, і я можу займатися своїми справами — ловити Журавлів. Тож вибачайте за затримку в просторі.
— Ви впевнені, що їх можна?..
— Більш аніж впевнений. Неможливо уявити собі щось таке, чим би людина не змогла оволодіти. Якщо в природі є речі, для нас некорисні, то це пояснюється тільки низьким рівнем наших знань про природу.
— І про нас самих… — вставив юнак.
Найстаріший скоса поглянув на нього.
— Що ж, зауваження, не позбавлене глузду. Отже, треба ловити Журавлів. — І багато їх на вашому рахунку?
— Поки що — жодного, — сухо сказав Кленов. — Якось… Тоді в мене ще не було цього корабля. Я сконструював дельта-пастку і попрохав, щоб її встановили на “Ломоносові”, який я мав тоді випробовувати. Я гасав на ньому два роки, доки мені вдалося випробувати на ньому всі хитромудрі капості простору, але наприкінці мені поталанило: я наткнувся на Журавлів… Я викинув пастку — згусток поля того ж знаку. Взаємодіючи з ним, Журавлі мусили втратити швидкість. І одне з цих полотнищ, один із Журавлів, справді вскочив у неї. Я кричав од радості. Але напруга поля в пастці виявилася слабкою. Йому вдалося вирватися — точніше, він пройшов через пастку, мов крізь порожнечу. Я постарів після того дня. Точніше — в ту мить, коли стало ясно, що вони відлітають. Вони беззвучно ковзали повз корабель — слово честі, в цьому було щось містичне!.. Запам’ятайте, юначе: старіють від розчарувань! Згодом, повернувшись на Землю, я в перерві між випробуваннями понад рік морочився з пасткою, точніше — з генераторами для її живлення. Тепер вони стоять за перегородками, ви знаєте. Новий варіант пастки не вписувався в “Ломоносова”, і мені довелося чекати ось цього “Омікрона”. Але більше я їх не зустрічав.
— Чому?
— Не пощастило… Поки що — це справа талану, ми ще не знаємо… — Він спохмурнів. — Орбіти їхні не обчислено, навіть за тих умов, що вони обертаються навколо центра Галактики, як будь-яка зірка, а це ж напевне не так: взаємодіючи з іншими полями, вони зазнають стількох впливів, що серйозно говорити про орбіти, мабуть, взагалі не можна. І важко сказати, де їх можна зустріти.
“Це так і залишиться мріями”, — подумав біолог, а старий продовжував говорити:
— При колосальній швидкості — вони, як вдалося встановити, мають орбітальну швидкість вищу за половину світлової — їх дуже нелегко знайти. Хоч відтоді, як кількість дельта-приладів зросла, ми можемо уловлювати їхнє поле на чималій відстані. Треба тільки стежити за наладкою.
Легкими рухами пальців він торкнувся кількох лімбів на панелі дельта-комбайна.
— З того часу їх зустрічали ще п’ять разів, — сказав по паузі Найстаріший. — У мене є ці стрічки, звіти командирів кораблів. І більше нічого… Нічого, що підтвердило б або заперечило цю єдину гіпотезу, про яку варто говорити.
— Ах, цю? — сказав Ігор. — Її автором, здається, був…
— Все переплутав! Якраз її автором був я. І зостаюсь. Решта гіпотез — нісенітниця.
Юнак зніяковіло нагнув голову. Кленов, насупившись, мовчав. Пауза затяглася, та саме тепер Ігорю найменше хотілося урвати розмову, і він мовив, просто аби що-небудь сказати:
