Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
МАШИНА ЗАЩУКА
Коли в лабораторію доктора Защука привезли з дослідного заводу нові друкарські пристрої, він був на нараді. І Федоров, який конструював цю модель і супроводжував зразки мало не за сімсот кілометрів, був украй засмучений, що не застав його.
— Обережно, обережно! — застерігав він співробітників лабораторії, які переносили пристрої з машини у кабінет Защука.
Останню модель Федоров заніс сам. Поставив на стіл, неквапливо розпакував.
У кабінеті Защука було немало зразків друкарських пристроїв різних фірм. Ось модель “Оліветті”: складаєш текст, який потім бачиш на екрані, виправляєш помилки, фрази, розташування слів, машина усе запам’ятовує, потім натискаєш на кнопку — і текст друкується автоматично. А он то — відома “Олімпія”, індикація на рідких кристалах… Справді, Защук досконало знав такі моделі. І любив їх: маленькі, великі, прості, складні…
Він, звісно, створював і свої моделі. Цей зразок — теж його. Модель сконструйовано за проектом Защука. Необізнана людина нічого дивного в цьому пристрої не побачить. Звичайний термінал, в якому є клавіатура, друкарські елементи і екран. Хіба не за допомогою таких пристроїв люди спілкуються з електронним мозком комп’ютера? Звісно, можна вводити інформацію через клавіатуру або подавати команди голосом. Машина проаналізує інформацію і введе команди. На те вона й машина. Але як тільки на папері або екрані з’явиться осмислений текст, формули, креслення, одразу ж здається, що перед тобою не бездушна машина, а незвичайний, досі незнаний співрозмовник.
І чим більше може цей пристрій, тим цікавіший і загадковіший співрозмовник.
Федоров обережно вийняв модель з картонного ящика. Його миттю оточили працівники лабораторії. Хтось уже простягнув руку, щоб увімкнути пристрій, ще хтось злегка натиснув на клавішу.
— Ні-ні, друзі! — суворо глянув на них Федоров і заступив прилад. — Без Защука модель випробовувати не буду. І вас прошу сюди ні кроку… Подзвоніть тільки Защуку й скажіть, що модель у кабінеті. А я залишу йому записку.
Коли Защука викликали з конференц-залу, де відбувалася нарада, до телефону і він, узявши трубку, дізнався що з заводу привезли зразки його нової моделі, то страшенно розхвилювався. Нарешті! Задум втілено в модель, яку він стільки років плекав у мріях!
Тепер Защук подумки квапив нараду, йому здавалося, що вона надто затяглася, хоч півгодини тому виступав і сам гаряче дискутував, сперечався…
А коли нарешті нарада закінчилася, він поспішно вийшов із залу, швидко вдягнувся і за кілька хвилин уже стояв на вулиці, очікуючи таксі. Дув пронизливий вітер, і Защук мерзлякувато щулився від холоду, а може, й від хвилювання…
Тільки сівши в машину, він ніби заспокоївся. “Скільки ж років ця модель обкатувалась у лабораторії? Майже вісім. Невже це останній подих, завершення життєвих планів? — невесело думав він. — Як швидко мчать роки, коли тобі вже за п’ятдесят. Мозок настроюється на програму старіння. Чи ж до нових тут задумів? І хоч у душі величезна сила, а в голові інформація десятків років, людина часто чомусь зупиняється. Щоправда, дехто пригальмовує себе і в тридцять. Але причини тоді зовсім інші. Ну, а тут просто побоювання старості. Ні, треба будь-що здолати цю кляту програму старіння. Попереду ж ще принаймні десятків зо два років активного життя. Варто заміритися на щось глобальне. Скажімо, на систему з нейронами, яка б контактувала безпосередньо з людським мозком. Тоді не треба було б вводити потрібні дані за допомогою клавіатури або голосу, а керували б машиною подумки. Подумки! Куди сягнув! Чи можливо таке? А чому б і ні? Адже інформація в людський мозок передається від синапса до синапса при допомозі електромагнітних хвиль, отже…”
Лабораторія містилася в підвальному приміщенні житлового будинку. Защук приїхав пізно, співробітники вже розійшлися. Кілька сходинок униз, важкі сталеві двері, вузький довгий коридор, по обидва боки — кімнати для дослідницьких груп. Його кабінет — у глухому кутку коридора. Защук відчинив двері. Погляд його ковзнув уздовж книжкових шаф, розвішаних по стінах кольорових шрифтів та малюнків, виготовлених на друкарських пристроях, і упав на модель, що стояла на столі.
Вона! Він одразу упізнав її, і серце в нього здригнулося від радості.
Защук пройшов до столу, сів у крісло і побачив записку.
“Ігоре Всеволодовичу, — прочитав він, — привезли п’ять зразків моделі. Це наш подарунок Вам на день народження. Довгих Вам років життя і нових відкриттів! До зустрічі. Федоров”.
Защук машинально відклав записку і знову втупився в модель. Усміхнувся й погладив пристрій. Він ставився до цієї машини, як до живої істоти. Лише трохи заспокоївшись, помітив, що сидить у пальті і шапці. Роздягнувсь і знову підійшов до приладу.
Це був друкарський автомат з мікроЕОМ, безшумний, з ксерографічним принципом друку, з великим обсягом пам’яті для редагування, тексту. Але найвизначнішим було те, що машина взаємодіяла із зоровою системою без екрана. В такому режимі не працювала ще жодна модель у світі. А скільки було розмов про те, що цього не можна досягти!
Він використав метод проектування розгортки лазерного променя на сітківку ока і тепер бачив велике зображення без будь-якого екрана. Якщо у блок ввести людський образ, увімкнути мовний ввід — вивід, зображення заговорить, відповідатиме на поставлені запитання. І все це без екрана!
Защук розшукав на полиці кольоровий журнал, погортав сторінки, знайшов зображення жіночої голівки, яка йому сподобалась, дістав ножиці і вирізав квадратик. Потім увів цей квадратик у пристрій, який зчитує… Увімкнув машину в розетку і, затамувавши подих, натиснув кнопку. Пальці мимоволі почали перебирати клавіатуру, перед очима з’явилася жіноча голівка, а збоку ряди літер і цифр.
— Лолла! — відразу назвав Защук зображення.
Жіночий образ мовчав, дивився просто в очі і, здавалося, очікував. Тим часом Защук випробував роботу вузла вибору шрифтів, перевірив операції по коригуванню тексту й усе інше.
Пристрій працював бездоганно. І тоді Защук наважився поставити йому перше запитання-про режим його роботи. Лолла приязно усміхнулась, і оксамитовим голосом почала перелічувати кількість друкарських знаків, слів, занесених у пам’ять, число виправлень.
Защук сів у крісло і, радісно усміхнувшись, подумав: “Вдалася!”
Провів долонею по оранжевому кожуху. Йому подобалося в машині все: пластичні форми, яскравий, але не крикливий колір, зручність у роботі, коли можна бачити текст без екрана, безшумність і швидкість друкування, під час якого аркуші подавались автоматично. Серце заполонило щастя.
Несподівано подумав про Ангеліну. Треба запросити її, показати своє творіння… Ангеліна… Таж Лолла чимось схожа на неї!
Два роки тому він зустрів молоду жінку, яку одразу покохав, і ніби аж помолдшав, відчув незвичайне піднесення. Вони познайомилися на конференції, розговорились, і з’ясувалося, що обоє працюють над однією проблемою: сенсорна взаємодія машигіи і людини. Після знайомства Защук почав їздити до Ангеліни. в інститут, де вони разом проводили досліди у пошуках контакту машини з людським мозком. І хоч усі вважали, що ці досліди — справжнісінька химера, Защук не втрачав віри. Вірила й Ангеліна. І вже багато чого з тої химери стало реальністю. Хіба не відмовляли його від безекранного методу? А ось Ангеліна одразу зрозуміла і підтримала. Вона — особлива жінка: працьовита, винахідлива і… чарівна! Коли вона поруч, пробуджується фантазія. Його мрії окриляє її підтримка. Ось і зараз, він певен, Ангеліна зрозуміла б його стан. Багаторічна праця вдало завершилася. Створено машину, до того ж незвичайну — машину-співрозмовника! Досить тільки ввести дані, як вона одразу ж прийме їх і відповість. Скільки років Защук бився над здійсненням цього проекту.
Він закохано дивився на модель і усміхався. Народження цієї машини — все одно, що поява на світ дитини. Тільки от дитина іноді виростає не такою, як хочеш: з віком відчужується, не розуміє батьків. А машина від самого моменту народження — втілення твого задуму. Якщо вона чогось не забезпечує, розумієш: припустився помилки. Змінюєш програму чи схему, усуваєш вади — тобто сам удосконалюєш свій ідеал.
