Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

— Попахує містикою, — скептично зауважив Тимур.

— Невдовзі один хлопчак убив другого, жорстоко познущавшись з тіла.

— Що???

— Ми ретельно проаналізували події з того часу, як почали стимуляцію, і зійшлись на тому, що причиною неадекватної поведінки послужив конфлікт між активною частиною мозку та мозковими платами, — збоку могло здатися, що Ральф говорить сам з собою. — Після вбивства другий близнюк збожеволів. Він перестав розмовляти, кидався на все, що рухається, гарчав. Шестирічний малюк став агресивним, мов ведмідь. Він не прожив довго, помер через три тижні від крайнього фізичного виснаження.

— І після такого ви продовжили дослідження?!

— Так, — відповідь була твердою. — Тільки цього разу із застосуванням ЕСТ.

— Що таке «е-ес-те»?

— Електросудомна терапія. Електрошок.

— Я не розумію.

— Після смерті близнюків ми опинились на межі банкрутства. То були найтяжчі часи за час існування проекту. Я і Джеп відчайдушно шукали спонсорів. Звертались до «Боїнга», «Тойоти», «Дженерал Моторз», «Ейрбас». Усюди безуспішно. Сталося так, що про наші дослідження дізнались у Пентагоні. Якогось дня на порозі лабораторії у Бангкоку з’явився сухоребрий підтягнутий американець. То був Вільям Ноланд. Він прийшов з конкретною пропозицією, а головне — з конкретними грішми.

— Поясніть, який стосунок до ваших експериментів має електрошок.

— Не перебивай мене. Все по порядку… Наприкінці 96-го я, Джеп та Кацуро Такеда вилетіли в Штати, де виклали все, що мали на той час. Небагато, враховуючи, що обидва експерименти закінчилися фіаско. На диво, цього виявилось достатньо. Сама ідея справила враження. Після коротких переговорів ми підписали з Міноборони США угоду. Так виникла «NGF Lab». За кілька днів Кацуро Такеда розпродав усе обладнання в Бангкоку, а американці скаженими темпами взялися будувати дослідницький комплекс в Атакамі. Я сподівався, що лабораторію вибехкають десь у Неваді, проте Пентагон був категорично проти. Американці не хотіли мати лабораторію такого штибу на своїй території, щоб у випадку чого вийти сухими з води. Мовляв, то не ми, то все японці… Місце вибирали довго. Зрештою зійшлися на Чилі. Країна лояльна до США і стабільна. Має величезні безлюдні території на півночі… — вчений прокашлявся. Розмова втомила його, серце билось нерівно. — Природно, вклавши у нас стільки грошей, американці отримали право впливати на напрямок досліджень. Це змінило все. Пентагон не цікавили мавпочки, що розмовляють, чи дітлашня, що розв’язує диференційні рівняння. Військовим потрібно було те, що ми згодом назвемо ботами: група мислячих організмів, які можуть вільно обмінюватись інформацією в режимі реального часу по бездротовому зв’язку на відстані в один кілометр. Таке було технічне завдання. По суті, від нас вимагали створити солдатів, чиї мізки будуть з’єднані в одну мережу. Це означало, що нам потрібно знайти групу немовлят приблизно одного віку з максимально близькими біометричними параметрами.

— І де ви їх узяли?

— Виростили з нуля.

— Клони?

— Та ні, — професор поблажливо посміхнувся, — ти дивишся забагато фантастичних фільмів. Однояйцеві близнюки з оптимізованими генами, виношені сурогатними матерями. Сперму взяли у норвежця: якийсь полярник, здоровий, як бугай. Потім Тіана Емерсон трохи попрацювала над ембріональними клітинами і вже генетично покращені клітини вводились у бластоцисти [64] сурогатних матерів. Малюки народились якраз тоді, коли Кейтаро завершив роботу над п’ятим покоління нанороботів. Ми зробили перші вприскування у віці десяти днів. Паралельно я вирішив застосовувати електрошок.

— Ви катували новонароджених електрошоком?! — Тимур безпорадно кліпав очима. Він не вважав себе вразливим, але це було занадто.

— Я б не називав це катуванням.

— А як ви це називаєте?

— Необхідністю. Історія з тайськими близнюками показала, що активна свідомість раніше чи пізніше увійде в конфлікт із сигналами, що посилаються мозковими платами. Відтак мені потрібно було якимось чином заглушити свідомість. Електросудомна терапія не є строго обґрунтованим методом неврологічного лікування. Суперечки між спеціалістами точаться до сьогодні. Попри це електрошок застосовують. ЕСТ має один чітко виражений побічний ефект: порушення пам’яті. При разовому застосуванні процедури пам’ять з часом відновлюється. Якщо ж електрошок застосовувати постійно, амнезія стає незворотною. Надлишкова сила струму та надмірна тривалість процедури посилює ефект. Електроди накладались немовлятам латерально, цебто, з одного боку голови, а не на висках по різні боки. Так мозок пошкоджується менше, зате більше навантаження припадає на ліву півкулю, що відповідає за емоційність, сексуальність, творчі здібності. Ця сторона забезпечує основи особистості. Без неї людина стає комп’ютероподібною. Саме те, що вимагалося. Повторюю: ЕСТ була не тортурами, а виробничою необхідністю.

Програміст мовчав. Він сам почувався наче після електрошоку.

Ральф задумливо водив очима по цеху:

— Я люблю знаходитися під землею. Тут усе просто. Тут спокійно. Якби не ті кляті буферні процедури, я б тут жив, — Ральф розтягнув губи у непевну подобу посмішки: — Колись вони доведуть мене до інфаркту… Ходімо. Настав час тобі їх побачити.

Тимур не хотів нікуди йти. Не хотів нічого бачити. Та він не міг лишатись під землею, а тому попрямував за старим канадцем до виходу.

Професор і програміст вийшли на подвір’я. Сонце припікало. Африканці закінчували ремонт електричної загорожі. Ральф постояв, подивився, як просувається робота, і завернув до другого інженерного корпусу. Тимур пригнічено плівся позаду.

Потрапивши всередину, вони піднялись сходами на третій поверх.

— У другому інженерному ми утримуємо ботів. Тіана Емерсон колись нарекла цей корпус концтабором «Ясла». Тут боти харчуються, сплять, всередині блоку є закритий майданчик, де їх вигулюють. У лівому крилі також знаходиться лабораторія програмування. Раніше там сиділи наші штатні програмісти.

Зсередини «ясла» нагадували в’язницю. На поверсі був коридор, який оббігав по периметру всю будівлю. З боків галереї через рівномірні проміжки йшли двері з прозорого пластика. Вікон, які виходили б на внутрішній дворик, не було.

— Підходь, не лякайся. Вони замкнуті.

Тимур рухався наче крізь товщу води. Підійшовши до першої камери, він зазирнув усередину. Йому відкрилась тісна кімнатка з вузьким вертикальним вікном. Угорі жевріла лампа денного світла, внизу було просте ліжко, унітаз та стільчик із прямою спинкою. На стільчику сидів світловолосий хлопчак, апатично дивлячись поперед себе. На вигляд цілком сформований. Міцний, кремезний.

Навпроти була аналогічна камера. Тимур озирнувся, аж у шиї хруснуло, і побачив ту ж картину: вбогий карцер і білий хлопчик, що сидить на стільці, поклавши руки на коліна. Програміст подивився назад. Малюки були однаковісінькі. Тимур пішов до наступної пари дверей. Всюди те саме, якщо не враховувати, що один з хлопчаків лежав на ліжку.

— Вони виглядають дещо старшими, ніж насправді, — коментував Ральф. — Це через постійні тренування і через стероїди. Хлопчакам лише дванадцять, але вони всі статевозрілі.

Тимур не чув його. Програміст подумки полічив кількість камер на цьому відтинку галереї. Дев’ять з боку зовнішньої стіни і сім з боку внутрішнього дворика. Шістнадцять. Якщо розташування кімнат не міняється вздовж інших трьох ходів коридору, то один поверх вміщає… 64 карцери! Тимур спробував пригадати, скільки поверхів у «EN-2», але не зміг.

— Скільки їх у вас? — крижаним голосом спитав українець.

— Шістдесят.

Хлопець прикусив язика. Тимур очікував, що загальна кількість ботів не перевищує дюжини. А тут — шістдесят генетично модифікованих істот, яким у мізки напхали наночипів, яких запрограмували на виконання військових операцій, і які з невідомих причин вийшли з-під контролю… Господи, у що він вплутався?