Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
VIII. Каміння палає
Професор почував себе іменинником: його солдати повернулися всі до одного. А могло бути й інакше — якби повстанці закидали їх гранатами. Та в цьому й полягала тактика: приголомшити ворога, поставити його віч-на-віч з чимось містичним, надприродним. Тепер Марлон займеться прочісуванням гір. Туди вже перекинулась паніка. Тим часом треба готуватися до нападу на сусідів.
Пересадка особи майбутнього президента почнеться завтра. Себастьян погодився. Це дуже важливо! Едмундо стане їхнім співучасником. Що зможе протиставити сучасний світ цій сонячній торпеді?!.
Іще раз послав по Себастьяна. Бачив через вікно: Ірена вела його, наче хворого. В серці Професора ворухнулась прихована заздрість. А хто є в нього? Де та душа, в якій живе хоч одна хвилька тепла від його ненавмисного дотику? Заспокоїв себе, як завжди: бог теж самотній. Самотній тому, що немає особи, яка гідна стояти поруч…
Увійшов Себастьян. Мішки під його очима збільшились — мабуть, погано спав. Професор запросив його сісти. Себастьян затуманеними очима оглядав прилади.
Його слова були вельми непослідовні, наче він продовжував думку, яка снувала в його мозкові раніше, ніж він опинився в цьому кабінеті:
— Ось я розмовляю з Едмундо. Розмовляю без слів…
— Без слів ви не розмовляєте, — заперечив Професор.
— Едмундо не знає ні французької, ні англійської. Та коли ми розмовляємо тільки думками…
— Вам тоді байдуже, якою мовою ви думаєте, — закінчив Професор. — В цьому, саме в цьому суть! Ви зрозуміли головне.
Професор зосереджено ходив по кабінету. Його обличчя було натхненне, облагороджене творчістю. Тепер це тільки вчений, що намагається осмислити найвищі таємниці природи.
— Так, мені байдуже, — погодився Себастьян. — Значить, розмова відбувається без слів. Інакше Едмундо не міг би мене зрозуміти.
Професор увімкнув магнітофон. Себастьян почув власний голос:
— У в’язня свій моральний кодекс — обдурити наглядачів і втекти…
Ці слова вжахнули Себастьяна. Його руки прикипіли до підлокітників крісла, худа шия витягнулась, стала тонкою, жилавою. Очі налилися гнівом і рішучістю.
— Я цього не казав! — обурено вигукнув Себастьян. — Ви підробили мій голос.
— Звичайно, — відповів Професор. — Змоделювати голосовий апарат не важко. Ви цього справді не казали. Але ви думали!.. Якою мовою ви думали, не знаю. Та ви й самі не пам’ятаєте… Я ваші думки переклав на іспанську. І ось питання: з якої мови я їх перекладав? Відповідаю: з мови біострумів!
Себастьян все менше був здатний підтримувати розмову. А проте запитав:
— Якщо біоструми справді несуть образи, то як їх побачити?
— Я їх читаю. Так само, як єгиптологи читають старовинні письмена. Мені допомагає електронний аналізатор. Він пізнає коливання, які відповідають певним образам… Якби я не прочитав біоструми, ми б з вами навіть не мріяли про молодість. Так би й скрипіли суглобами аж до могили…
Себастьян його вже не слухав. З тим, про що говорив Професор, він міг би й погодитись. Але як погодитись із його планами про всесвітній мурашник?..
— Значить, ви підслухали, — ніби сам до себе мовив Себастьян. — Ну, що ж… Критись не стану. Я справді так думав.
— Це мене не лякає, — з лагідною посмішкою сказав Професор. — Втечете ви не одразу. Самі захочете деякий час пожити під моїм наглядом. А потім зрозумієте, що тікати вам нікуди. Та й навіщо? Хіба краще бути жебраком, ніж президентом?..
Себастьян промовчав. Зрештою, чи варто лукавити з самим собою? Йому хотілося жити. Коли він був самотній, життя йому справді обридло. Але ж там, за дверима, на нього чекала Ірена. Юна, прекрасна, самовіддана. І яка ж це ганьба — задихатись, кахикати, приховувати тремтіння пальців. Та хіба старість можна сховати? Ірена якось підійшла з ним до дзеркала. О жах! Йому хотілося розтрощити дзеркало. А далі що? Хіба вже очі людям виколювати.
Вислухавши напучення Професора (режим, режим!), Себастьян вийшов. Ірена зустріла його запитанням:
— Коли?
— Завтра, — не дивлячись на неї, відповів Себастьян. В його голосі прозвучало роздратування. Проте Ірена не образилась. Розуміла його без слів. Якби не вона, Себастьян відмовився б від пересадки. Його мучать сумніви. Ні, вона знала не все. По суті, нічого не знала. Ірена володіла тим обдаруванням, яким природа нагороджує щирі жіночі натури. Це обдарування люди називають чуйністю. Він їй розповідав про Рут, про Едмундо-Блискавку. Щось тут було від марення. Але то ж таки сім’я! Син, майбутня невістка… Чи впізнають вони його після пересадки? Чи визнають? О, він має причини для сумнівів!..
Терпіла його похмурість, мовчала. Боялася своєю балаканиною знов його роздратувати. Але не відходила ні на крок. Поклала в ліжко, сіла біля вікна, мовчки спостерігаючи його обличчя. Скільки природа закарбувала на ньому внутрішніх борінь, радощів і страждань! Це також письмена природи. Не кожне обличчя в старості втрачає привабність. Буває навпаки: старість освітлює людські риси тим внутрішнім світлом, яке в молодості лише вгадується. А тут воно повністю виявляє себе, лягає на обличчя святими карбами. Карбами пристрастей, дум і надій. Тоді старість виглядає велично.
Саме таке обличчя було в Себастьяна. Ірена вже звикла до нього. Але в Себастьяна дуже слабке здоров’я. Жити йому лишилося мало. Він і сам це знає. А кому ж належить боротися за його життя? Їй, тільки їй…
Раптом Ірена помітила: обличчя Себастьяна конвульсивно пересмикнулось, по ньому промайнув переляк. Очі застигли, рот скривився. Дихання важке, з хрипінням. Пальці вп’ялися в ковдру. Боже! Невже це прийшло? Але ж одна ніч, одна тільки ніч! Завтра йому смерть не страшна. А може, не завтра — сьогодні вранці. Котра ж година?.. Так і є: пів на першу. Значить, сьогодні. Аби тільки він дожив до ранку!
Намацала пульс. Він бився кволо, але ж бився. Мерщій до Професора! Мабуть, уже спить. Все одно теба розбудити.
Та ось Себастьян узяв її за руку й тихо сказав:
— Прийшов Едмундо. Він мені розповів… Збирайся, Ірено! Ми зараз підемо. Едмундо виведе нас із фортеці.
Спершу подумала: знову марить. Але за мить над ліжком повисла та сама полум’яна куля, з якою Ірена вже познайомилась.
Прийшов Едмундо-Блискавка!..
Себастьян важко підвівся, Ірена допомогла йому одягнутися. Вона не чула розмови, яка точилася поміж ним та Едмундо:
— Тату, не поспішай. Я зроблю це завтра.
— Ні, Едмундо! Ти врятував мене від ганьби. Спасибі людям, які тебе послали.
— Завтра не пізно…
— Ні!.. Це була моя слабість. Я хитрував сам із собою. Така хитрість — майже зрада.
— Ти здобудеш молодість, тату. Ти довго житимеш! До тебе прийшло щастя… Наказ штабу я виконаю завтра.
— Завтра із цих казарм знову рушать бездушні головорізи, їх пошлють у гори на повстанців… Я ж бачив, коли їх вивозили. А не зрозумів… Тепер знов поїдуть. Скільки вони знищать людей!
— Я їх не пущу.
— Без мене ти сліпий.
— Так, сліпий, — погодився Едмундо.
— Ходімо, сину.
— Ходімо.
Едмундо зміркував, що прилади Професора записують їхню розмову. Це також змушувало його погодитися з батьком.
Прилади пишуть. А Професор — спить.
Увімкне він їх уранці. І дізнається, що над фортецею висить Едмундо, готовий виконати наказ штабу. Яка ж там пересадка?!.
А так хотілося, щоб старий здобув те, що Едмундо втратив сам — молоде, гнучке тіло!.. Ні, Едмундо не збирається завдавати шкоди Професорові. Нехай живе, працює. Але ж Едмундо не дозволить йому вбивати людей! Хіба ж оті автомати, що лише тілом своїм нагадують людину, варті неймовірних зусиль Сонця, яке виліпило людський мозок?..
Ірена поглядала то на Себастьяна, то на блискавку, що плавала під стелею, мов повітряна куля. Ірена зумисне не поспішала, гадаючи, що блискавка ось-ось вилетить у відчинене вікно. Тоді Себастьян заспокоїться, поволі задрімає. А коли прокинеться…
Треба, щоб він прокинувся вже після пересадки. Ірена про це подбає.
