Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Скільки прикростей довелося витерпіти Сергієві — не злічити! То в його кишені раптом опинився чужий ніж, і його звинувачували в крадіжці. То затлівався рукав піджака, і Марат на піонерських зборах “чесно і одверто” виступав проти завзятого курця Альошина. То раптом зчинявся галас про підказки: при вчителях — що Сергій підказує, а без учителів — що він підказувати не хоче. Далебі, Марат доклав усіх зусиль, щоб зробити Сергієві навчання в школі справжньою мукою. Та тільки він не на того напав, і своїми діями, сам не бажаючи того, сприяв суперникові зростати і дужчати.
Довгий час Кандиба з радістю ловив ті хвилини, коли можна було десь у глухому закутку, без свідків, дати Альошину кілька стусанів та покепкувати з нього. Слабкосилий Сергій спочатку плакав, потім мовчки терпів, а в сьомому класі десь роздобув настанову для боксерів, потай тренувався кілька місяців і одного разу відповів таким ударом, що роз’юшив Маратові носа і вибив зуб.
Дорого коштував Сергієві цей удар: Марат усе перекрутив, перебрехав, зчинив такий гармидер, що боксора-самоука замалим не виключили з піонерів. Але відтоді Марат уже не наважувався чіпати Сергія, а після закінчення семирічки вони опинилися в різних класах.
Звичайно ж, суперництво не зникло, воно тільки набуло іншого, благопристойнішого вигляду. Там, де йшлося про Сергія Альошина, обов’язково згадувалося і про Марата Кандибу. Вони ділили поміж собою першість у шахових змаганнях і в бігу на далекі дистанції, конструювали однакові моделі і однаково погано писали вірші. їхнє завзяте змагання стало звичним для всіх і не викликало осуду, бо кінець кінцем нічого поганого в ньому не було: дурні хлоп’ячі вибрики минулися; подеколи навіть видавалося, що ці два комсомольці стануть справжніми друзями.
Але так було для чужого ока. Марат Кандиба не міг подарувати Сергієві своєї втрати слави “єдиного”. Егоїстичний юнак не виправився, він просто став ще хитріший і затямив, що пакостити слід не щодня, а тільки в зручну мить.
Хоч на півкроку, але Сергій Альошин таки йшов попереду Марата Кандиби майже в усьому. І тільки в одному мав беззаперечну перевагу Марат — у вроді. З опецька він виріс у високого поставного юнака з буйними чорними кучерями, жвавими карими очима і дівочим рум’янцем на щоках.
Кмітливіший і гостріший на розум, Марат не засиджувався над книжками і проводив свій час легко й весело. Він закохувався, у нього закохувались — не було ліку тим шкільним романам, які подеколи починаються й кінчаються протягом одного тижня. А Сергій усе ще не звертав уваги на дівчат, як на представниць іншої статі. Вони були для нього друзями, товаришками в навчанні. Йому аж дивною здавалася думка, що можна обожнювати Клаву, “Мишеня”, яка при всьому своєму бажанні не може зрозуміти, що ж таке логарифм числа, або Катю, “Цибату”, яка ще так, здається, недавно не вміла користуватися носовою хусточкою.
Та ось у дев’ятому “Б” з’явилася нова учениця, Таня Рубан, і Сергій Альошин вмить забув про свої скептичні міркування. Вона йому дуже сподобалася, він їй теж.
їм було по сімнадцять літ. В технікумі чи десь на виробництві молодь такого віку має право виявляти свою симпатію одне до одного не криючись. Але в школі свої закони. Сергій з Танею зустрічалися крадькома.
І ось раптом по Ліщинівці поповзли чутки про “моральний розклад” дев’ятикласника Сергія Альошина; до директора школи та до райкому комсомолу посипалися заяви та анонімки. “Невідомий друг” листовно повідомив Таниного батька, що його дочка перебуває на межі гріхопадіння.
Який там “моральний розклад”! Яке там “гріхопадіння”!.. Кілька поцілунків крадькома та гарячі мрії про майбутнє — оце й усе, що було між двома сімнадцятилітніми. Але Таня не витримала цькування анонімників та докорів батька, повірила мерзенним наклепам на Сергія. Вона ставилася до нього дедалі холодніше й байдужіше, а потім заявила, що зустрічатися з ним більше не хоче. Відтоді її все частіше бачили в товаристві Марата Кандиби. “Невідомий друг” цього разу мовчав.
Ой, знав Сергій, хто отой “невідомий друг”! Недарма ж саме “мадам Кандиба”, як величали Маратову матір перекупки, плескала на все містечко про “шкільні порядки”. Та тільки не вдавалося спіймати на гарячому самого Марата. Але одного разу він не втримав своєї зловтіхи, переказав через приятеля Сергієві: хай, мовляв, зазирне до шкільного парку ввечері, щоб побачити, як Марат цілуватиме Таню.
Сергій прийшов. Замість Тані, Марат поцілував Сергієвого кулака і поплатився ще одним зубом, а Сергія Альошина врятувало від виключення з комсомолу тільки вчасне втручання Олександра Макаровича, директора школи, який протягом останніх років з тривогою стежив за непримиренним суперництвом двох найкращих учнів і знав, хто був винний насправді.
І знову на якийсь час між ними запав стан збройного нейтралітету, — а може, навіть “холодної війни”, коли обидві сторони прагнуть узаконити свою першість, уникаючи надто гострих сутичок.
Переболіло у Сергія серце за Танею, розвіявся образ, створений уявою. Заполонила його інша дівчина, — люба, хороша Галя.
Дев’ять з половиною літ училися вони в одному класі, а він не помічав її, не звертав на неї уваги. Галя Таран не була ні відмінницею, ні ледацюгою; вона не уникала громадського життя, але завжди трималася в тіні. Розвивалася і вродливішала повільно, непомітно для довколишніх. Була небалакуча й стримана. І коли б не її запальний виступ на зборах, де йшлося про перебування Сергія в лавах комсомолу, він, мабуть, з часом і забув би, що вчився разом з такою дівчиною.
Її виступ був повною несподіванкою для всіх. Звичайно ж, Галя не знала справжньої причини бійки Альошина з Кандибою, — і той, і другий не прохопилися й словом про Таню. Але вона, мабуть, догадалася, як усе було насправді, отож, не називаючи імен, почала гаряче відстоювати право юнака на захист честі дівчини, яку він покохав; їдко глузувала з тих, хто найінтимніші й найглибші почуття виносить на розгляд комсомольських зборів; заявила кінець кінцем, що коли б її коханий, замість дати якомусь хуліганові добрячого чосу, побіг би по міліціонера, — вона б назавжди зреклася такого слинтяя.
Як на той час, цей виступ був такий незвичний, що на зборах зчинилася справжня буча. Сперечалися мало не до півночі, та все ж кінець кінцем незначною більшістю голосів було встановлено, що Альошин винен лише частково, тому можна обмежитися доганою. А після тих зборів і почалося їхнє з Галею кохання.
Він полюбив її за щирість і за простоту, за чесність і гордість. Вона відповідала йому взаємністю. Для неї було цілком байдуже, що там плещуть язиками ліщинівські кумасі, і на анонімки вона б не звернула ані найменшої уваги. Не приховувала своїх почуттів, хоч і не виставляла їх напоказ. Після отих зборів — чи, може, після пробудження почуття кохання — дівчина змінилася докорінно, вона тепер була завжди веселою, активною, жвавою. Цим вона причаровувала Сергія ще дужче.
До одержання атестатів зрілості лишалося кілька місяців, а вони з Галею все ще не вирішили остаточно, куди ж вступити. Сергія дужче вабила атомна фізика, Галю — геологія. Подолати ці вагання допоміг, сам того не знаючи, директор школи.
Милий ідеаліст Олександр Макарович доклав усіх зусиль, аби його учні ґрунтовно оволоділи знаннями, а ще дужче прагнув прищепити кожному з них світлу мрію життя. Це він заснував у Ліщинівській десятирічці цілий ряд добрих традицій та звичаїв, які передавалися від випуску до випуску незмінними. І однією з найкращих традицій був “світанок кришталевих доріг”, коли абітурієнти школи, відсвяткувавши свій випускний вечір та спровадивши гостей, тісною групкою прямували до решток скляної стежки Івана Чумака, щоб раннім ранком, коли тільки по землі черкне перший сонячний промінь, проголосити урочисту присягу: “Щоб пліч-о-пліч пройти все життя, прокладаючи стежку з кришталю!”
Т ніч була такою радісною, в грудях буяла така нестримна радість життя, що все на світі видавалося досяжним і здійсненним. Мабуть, і старому вчителеві згадувалася власна юність, — він разом з усіма співав і жартував до ранку. А вже прощаючись із учнями, поклав руки на плечі Сергія та Галі, запитав: “Ну, то прокладете ж таки кришталеву дорогу?” — і вони одностайно відповіли: “Так!”
