Колиска на орбіті - Азимов Айзек (читать книги онлайн без регистрации txt) 📗
Тепер автогони здійснювали значно більші наскоки: частенько вони зникали на цілі дні. Інколи я скрадався за ними, щоб підгледіти, що вони роблять. Але далеко просунутися мені не вдавалося. В той час як автогони зі своїми полісилітовими панцирами без будь-яких зусиль продиралися крізь цей проклятий скреб, я до крові обдирався в заростях колючок. Автогони дедалі частіше поверталися з цих набігів з чужими нагромаджувачами досвіду та іншими деталями. Вони, здавалося, розшукали десь колонію, в якій викрадали й патрали роботів нижчого порядку. В мої плани аж ніяк не входило таке. З цілком зрозумілих причин я намагався не привертати нічиєї уваги, поки мій експеримент був ще в розпалі. Я старанно уникав відеофона, тому що будь-якої хвилини міг почути цілком заслужені нарікання й протести. Автогони взагалі перестали звертати на мене увагу. Вони хазяйнували в резервації, як їм заманеться. Ареною їхніх дій стала лабораторія. Вони никали й нишпорили там цілісінькі дні й ночі. Адже відпочинку автогони не потребували, а для відновлення сил задовольнялися пригорщею вогкого піску та невеликою кількістю вапняку.
Гумане, мені буквально відібрало мову, коли я нарешті відкрив таємницю їхніх занять. Адже фактично вони розрахували формули власного відтворення. Тим, на що в мене пішли цілі роки, вони опанували протягом кількох днів. А щоб виготовляти полісиліт, автогони придумали навіть новий, набагато простіший спосіб. Відтепер вони могли без допомоги людини продукувати подібних до себе. Необхідні їм механізми нагромадження досвіду й певні елементи електроніки вони поки що запозичували, як і досі, у викрадених автоматів. Але з усього видно було, що незабаром вони подолають цю останню перепону й винайдуть нагромаджувач нового типу з необмеженим самопрограмуванням. Зі мною, їхнім творцем і вчителем, було покінчено. Я їм більше не був потрібен. Ні Антеєві, який так жадібно й уважно стежив за моїми діями на початку, ані всім іншим, що з’явилися після нього.
Відтоді я жив у їхньому світі, ніби на чужій планеті, без будь-якої мети й сенсу, і важив я для них не більше, ніж якась скам’янілість прадавніх віків. Я навіть хотів був покинути Деменсію, щоб уникнути цієї гнітючої самотності. Мій гелікоптер був готовий піднятися в повітря кожної хвилини. Але я залишився.
Автогони й далі вдосконалювались. Якщо їхні голови в результаті повторного нарощування мозку вже потребували більше двох третин корпусу, то невдовзі почали виявлятися й ознаки адаптації, яка раніше вважалася неможливою: автогони підганяли себе під людську постать! Вони весь час переформовували себе, що при наявності полімерного полісиліту зовсім не важко.
Ця тенденція розвитку цілком суперечила моїй теорії заміни людини як віджилої форми матерії. До того ж перетворення автогонів відбувалося неймовірно швидкими темпами. До чого все це призведе? — питав я сам себе. Я відкрив дорогу циклові еволюції, але в кінці його знову стояла людина — інша, розумніша, але людина. Бідолашна моя голова, Гумане! Ця суперечність завдавала мені особливо багато турбот. Претензії й потреби автогонів стрімко зростали. Логічніше було б тепер усе робити спільно, гуртом, щоб домогтися оптимального задоволення своїх бажань. Але це нікому з них не спало на думку. Кожен спирався на свою суперінтелектуальність, кожен обирав для себе індивідуальний шлях. Я передбачав, що однакові потреби автогонів можуть спричинити серйозні загострення поміж ними. Так воно й сталося. Один вимагав того, чого бажав інший. Ніхто не поступався, бо ніхто не був розумніший. Такі суперечки схожі на перетягування каната. Перемогу визначали випадковості. Одного разу я хотів уладнати суперечку між двома автогонами. Ішлося про кулястий шарнір. Я десь знайшов ще один такий самий і віддав його їм, сподіваючись, що тепер настане мир. Та ба! Обидва автогони захотіли мати саме перший шарнір. Логіка машин!
Суперечки й сутички частішали. Я довго й напружено розмірковував над глибинними причинами цих подій. Безперечно, щось наростало, визрівало, мов перед грозою. Коли я спробував викликати Антея на розмову про це, той сердито пробурчав щось і покинув мене, як дитину, що задає безглузді запитання.
А незабаром поміж автогонами виникла баталія. Так, так, справжнісінька баталія, ніби за часів варварства. Я видерся на високий евкаліпт і спостерігав ту битву з висоти пташиного польоту. Усі билися проти усіх. Автогони з диким ревінням кидалися один на одного. Хто їх навчив цього ревіння, цих моторошних звуків, для мене й досі загадка. Ні від мене, ні від будь-кого іншого вони не могли запозичити цей войовничий крик. Автогони відривали один одному руки й ноги, розтрощували полісилітові черепи, викрадали нагромаджувачі. Антей спіткнувся об власну ногу і впав. Якби цей ідіот зберіг випробуваний антигравітаційний баланс, з ним би нічого не сталося. Молодий автогон розтоптав його. У мене від цього видовища боляче стислося серце. Антея, мого первістка, більше не існувало.
Я не хочу довго мучити вас оповіддю страшної сцени, яка розігралася перед моїми очима, Гумане. Наприкінці битви усе поле було всіяне уламками. Всюди валялися блоки пам’яті. Уцілілі автогони збирали їх, щоб надбудувати себе. На щастя, цих блоків валялося скрізь більше, ніж досить, інакше боротьба напевно спалахнула б з новою силою. Я був настільки збуджений, що того вечора не міг анічогісінько з’їсти. Гумане, усе, що тут сталося, не залишало ніяких сумнівів — це еволюція, справжній відбір! Мої автогони включилися в ланцюг великого процесу еволюції. Моя праця набувала законності перед лицем природи. Я почав пакувати свої речі, збираючись щонайпізніше через три дні покинути Деменсію й публічно заявити, що моя теорія виявилась правильною, і заміна людства автогонами неминуча. Усе що залишилося зробити людям, сказав би я насамкінець, це достойно дивитися в вічі долі і з гордим спокоєм завершити людську еру.
Схвильований до глибини душі, я одразу ж записав свої думки на магнітофонну стрічку. Після сум’яття бою навкруги панувала чудесна тиша. Переможці пішли собі. І разом з ними й молодий автогон, який зруйнував Антея. На пам’ять про Антея я назвав його Антей Другий.
На світанку мене розбудив пекельний лемент. З боку скреба неначе ватага геть сп’янілих людей, голосно репетуючи, наближалися автогони. Такого ще ніколи не бувало. Я гарячково міркував: що ж це з ними сталося? Коли автогони підійшли ближче, я зміг розрізнити окремі голоси:
— Він такий самий мерзотник!
— Скрутити йому в’язи!
— Навіщо йому нагромаджувач?!
У мене цієї миті мимоволі зацокотіли зуби, я одразу зрозумів, що ті мерзенні вигуки стосуються мене. Тремтячими руками я почав квапливо збирати найнеобхідніше, насамперед консерви й каністру води. Бігти до гелікоптера було вже пізно. Залишався єдиний шлях до порятунку — видертися на ось цю прямовисну скелю. Я знав, що автогони не люблять дертися на круті схили. Обливаючись потом, я виліз на вершину скелі. І саме вчасно! Автогони вже бігли до скелі з усіх боків. Спочатку вони розтоптали мій гелікоптер, потім зруйнували дім і склади.
Моє зникнення остаточно розлютило автогонів. Я просто не впізнавав їх. Очевидно, під час свого набігу автогони натрапили на людей, які напали на них. Якщо так, то це кінець! Нічого не може бути страшнішого за автогона, коли він почуває, що йому загрожують.
Першим на великій висоті мене помітив Антей Другий. Як я й гадав, він навіть не спробував вилізти на скелю. Стоячи разом з іншими автогонами біля підніжжя, він крикнув:
— Ти мій творець?
— Звичайно, — відповів я, — і тому вимагаю більшої поваги до себе.
— Ти брешеш! — розлючено вигукнув він. — Мене зробив Антей. А ти звичайний дармоїд у світі машин! Дурні сервоавтомати з копалень правду казали. Ви, люди, ні на що не здатні і живете за наш рахунок.
Ну, це вже переходило всякі межі.
— Диви-но! — обурився я. — А красти чужий мозок, це дозволяється, так? І, звісна річ, для цього дурних сервороботів цілком досить!
