У підводних печерах - Росоховатский Игорь Маркович (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Ти затримався, Х’ю. Що сталося?
— У чоловіків не питають про це, щоб не примушувати їх брехати, — спробував пожартувати він, пройшов у кімнату й сів біля каміна.
Еммі щипчиками взяла кілька шматочків хліба й заходилася готувати грінки до вечірньої кави.
— Чому ти не йдеш глянути до Кена? — спитала вона.
— Через кілька днів я лягаю в психіатричну лікарню, адже ти знаєш, — спохмурнівши, відповів він.
Кондайг відчув, як почастішало її дихання. Потім вона на мить затамувала подих і мовила спокійно, впевнено:
— Тебе вилікують. Ти сам про це знаєш.
Він мовчав. Еммі вміла не вірити в те, у що їй не хотілося вірити, і зберігати надію. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним усе кінчено… Він чекав, щоб вона пішла. Тиша робилася крихкою, сипучою, як просохлий порох…
Мабуть, Еммі відчула його бажання. Вона жалібно попросила:
— Глянь на мене, Х’ю. Ти тільки глянь…
Він через силу повернув до неї обличчя з нерухомими зміщеними зіницями неправильної форми, схожими на два вузлики. Але й тепер у глибині його очей жевріла невситима цікавість, ніби він спостерігав себе збоку й очікував, що з цим, тепер стороннім для нього чоловіком далі коїтиметься.
Вона помітила те й тихо, заспокійливо мовила:
— Ти справжній учений, Х’ю…
Він усміхнувся на одну тільки мить, і Еммі підійшла до нього ближче. Хтозна-чому він раптом заспівав дитячу пісеньку “Ти будеш ученим, Джонні”. Еммі усміхнулась.
— Я співала подумки, а ти підхопив.
Він подумав про нейтринне випромінювання, яке принесло її пісеньку, і чомусь захотілося, щоб ці невидимі промені можна було помацати і щоб вони були такі ж м’які й шовковисті, як волосся Еммі чи шкіра Кена.
Цей стан тривав якусь мить, але він одразу ж узяв себе в руки, опанував. “Не розкисай! — сказав він собі. — Бо тебе обплутає оманлива надія, і ти наробиш дурниць, на які не маєш права”.
Та тримався недовго. У його хворому мозку замиготіли фантастичні видіння: через прірви й безодні невидимими нитками потяглися нейтринні потоки, з’єднуючи людей, каміння, левів, риб, океан, зірки, зоряні системи…
Він подумав: “Я зв’язаний з людьми лише цими потоками та клятою хворобою, приступами безумства…”
Раптом йому уявився гинучий світ — вирують води, падають багряні хмари, злітають дерева й уламки будинків. Кінець усьому живому на планеті. Залишаться тільки реєстратор, захований у глибокому підземеллі, фіолетовий промінь, що виламується на мерехтливому екрані, та безконечна стрічка із записом варіантів усього, що існувало.
Голова Х’юллетові розламувалась. Він збагнув, що на нього насувається неминуче, що припадка не відвернути. Нестримна лють охопила його. Що робить тут ця жінка? Чому кричить дитина, яка не повинна була народитися?!
Еммі помітила його судорожно стиснуті кулаки… Їй зробилося моторошно…
V
Борис повернув регулятор, і центрифуга заспівала. У віконці він побачив криву осідання молекул.
Мимохідь глянув на Євгена. Останні кілька днів той був незвичайно серйозний. Часом його губи ворушилися, наче він розмовляв сам з собою.
Борисів погляд зустрівся з Євгеновим.
— Мені треба поговорити з тобою і з професором, — несподівано мовив Євген. — Ходімо до нього негайно…
Борис знизав плечима, але пішов за товаришем.
“Цікаво, — міркував він, — що скаже цей навіжений”.
Коли професор бачив Євгена, то ставав підкреслено офіційним і прибирав вигляду вкрай зайнятої людини. Між ними останнім часом зіпсувалися стосунки. Річ у тім, що Євгена нещодавно хотіли забрати до іншої лабораторії, але той відмовився переходити, і професор лишився незадоволений з Євгенової впертості. І на цей раз він прибрав начальницького вигляду, офіційно сказав:
— Викладайте, що там у вас, тільки швидше й точніше. Але тон Ростислава Ілліча та вираз його обличчя не подіяли на Євгена. Він сів ближче до професора й почав:
— Оце я останніми днями думаю, що ми робимо в лабораторії? Ми беремо інформацію, закладену в ДНК, і відтворюємо її в матеріалі. Але як це робимо? Ми ніби накладаємо на папір картонні фігурки й намагаємося вирізати копії. І гадаємо, що не відхиляємось від зразка?.. Отож бо й ні! Тремтіння руки, товщина ножиць, нерівність картону призведуть до того, що ми не лише не зможемо зробити точні копії, а й зіпсуємо самий зразок. Навіть наше втручання в інформацію, наше користування нею не обходиться без наслідків. Беручи в руки картон, ми вже стискаємо його і мнемо пальцями…
Ростислав Ілліч узяв ручку, маючи намір продовжувати свою роботу. Це був єдиний спосіб примусити Євгена перейти до суті.
— Треба зробити так, щоб якомога менше втручатися в цей процес, — нарешті схаменувся Євген. — І в нас є вихід.
Він глянув у байдуже професорове лице і випалив:
— РІК! Ми підберемо зразки ДНК й запишемо інформацію на стрічку за допомогою нейтринного випромінювання. Потім через підсилювач передамо його на розчин. Я певен (він завжди казав “певен” там, де другий сказав би “можливо”), що нейтринні потоки самі перебудують розчин у відповідності до закладеної в них інформації! Інформація відтворить себе в матеріалі подібно до того, як на магнітофоні відтворюється звукозапис. І дуже швидко!
— Але… — почав Борис.
— Звичайно, це вимагає перевірки й додаткової роботи, — перебив Євген. — Але ж принцип нейтринного підсилювача вже розроблений. Є в нас і відповідні лабораторії. Я берусь про все домовитись.
Ростислав Ілліч дивився на Бориса, і той розумів, що це означає.
— Гаразд, Євгене Григоровичу, — мовив нарешті професор, — ви спробуєте, а Борис Євгенович вам допоможе. Якщо доб’єтеся успіху, переключимо на цю справу всю лабораторію.
Борис не висловив ні свого захоплення, ні осуду, бо знав наперед, що буде. Євген видаватиме ідеї, а він — працюватиме. Після кількох невдач Євген переключиться на інше. Роботу ж доведеться продовжувати йому. А коли прохлюпнуться перші успіхи, якщо такі будуть, Євген повернеться й знову жонглюватиме ідеями, як блискавками. А він, Борис, подумки захоплюватиметься ним і дивуватиметься, як цьому шибеникові приходять в голову чудові ідеї.
VI
…Х’юллет кусав губи, намагаючись вгамувати лють.
Раптом хтось його покликав:
— Х’юллет Кондайг…
Він дико озирнувся по кімнаті.
— …Система Кондайга, — знову почув він і тут збагнув, — голос линув з радіоприймача.
…Отже, дванадцять років тому в Парижі фізик Мішель Фансон сконструював апарат для приймання та реєстрації потоків нейтрино. Його вдосконалив англійський фізик Х’юллет Кондайг. Кондайгові пощастило встановити, що нейтринні потоки несуть інформацію про все, що відбувається у Всесвіті. А спадковість — це також інформація, яка передається від предків нащадкам. І ось тепер за допомогою реєстратора системи Кондайга в лабораторії радянського професора Ростислава Ілліча Альдіна під керівництвом молодих науковців Євгена Ірміна та Бориса Костовського група генетиків розробила ефективний метод лікування спадкових захворювань.
Х’юллет слухав, не сміючи перевести подих. Якийсь м’який вогник розгорявся в його мозку і розсіював морок. Тягар спадав по тому, як він усвідомлював слова диктора.
Біля нього була його Еммі. Груди Х’юллета розпирала радість. Хотілося бігти, куди очі бачать, кричати: “Ось що я зробив!” Він ніколи не був такий щасливий і розгублений, як зараз. Дивувався: “Невже це я? Я, Мішель і вони, ці молоді? Невже ми створили чудо?”
РІК! Його РІК! Він уявляв його місточком — од Мішеля до нього, а від нього — до тих, хто зумів використати апарат для боротьби за життя.
— Х’ю! Х’ю!.. — радісно шепотіла Еммі.
Він пригорнув її, мовив:
— Я зараз прийду. Це треба відсвяткувати.
Йому хотілося побути на самоті, прийти до тямку.
Х’юллет вийшов у бузковий вечірній туман. Вдалині, над дахами будівель, палала зірниця реклам. Там розважалася Пікаділлі.
