Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книга регистрации .txt) 📗
”Імітатором” називали спеціальний пристрій, що, індуктуючи біоструми в мозку піддослідного, відтворював за наперед складеною програмою будь-яку життєву ситуацію. Коли вмикалися мнемопроектори, для піддослідного все довколишнє зникало, зате з абсолютною реальністю поставало навіяне. Не обов’язково йшлося про космос, — розповідали, що можна відчути себе на безлюдному острові, посеред палючої пустелі чи ще там де, але завжди у гострій ситуації, коли треба негайно вирішити, що і як слід робити. Надчутлива апаратура фіксувала енцефалограми мозку піддослідного і аналізувала, наскільки логічні та доцільні його рішення.
Так, пройти через “імітатор” нелегко! А коли Сергій дізнався, що у своїй трійці він екзаменуватиметься останнім, йому зробилося тривожно: оте чекання висотає сили, відбере впевненість.
Першим пішов Курт Вінклер — той, кого найдужче побоювався Сергій Карабут. До 99,9 одержаних Куртом балів приєднувався титул чемпіона світу з стрибків у висоту, — додаток цілком вагомий, якщо йдеться про кандидатуру пілота міжзоряного корабля. Він був жвавий, розумний, витривалий і хоробрий. Щиро кажучи, якби екіпаж “Мрії” доручили комплектувати Сергієві, Курта Вінклера він узяв би не вагаючись.
Але зараз ішлося про інше. Або — або. І думка про це була не з приємних.
Півгодини Куртового перебування в “імітаторі” видалися Сергієві нескінченно довгими. А коли відчинилися герметичні двері і на порозі став усміхнений Курт, Сергієве серце тьохнуло: все пропало, німець переміг. Та все ж, зброю складати зарано.
— Ну, як, друже?.. Що тобі запропонували?
— Звісно ж, політ на Альфу Центавра! — гордовито відповів Курт. — Здійснив його успішно, хоч підсунули мені стільки пригод, що й досі голова йде обертом!
— Вітаю тебе, Курт!
— Дякую.
Викликали другого претендента-Річарда Маркова. Це теж був суперник не з абияких: переможець всесвітнього конкурсу на кращу студентську наукову працю і водночас обдарований художник. А втім, Сергій Карабут уже не хвилювався: після блискучого успіху Курта Вінклера його шанси, як він гадав, дорівнюють нулю.
Однак Сергій насторожився, коли сяючий Річард вийшов з “імітатора” і розповів, що йому, як і Куртові, випала подорож до Альфи Центавра.
”Тут щось не те, — занепокоєно думав Сергій. — Або ж Курт і Річард десь схибили, або ж екзаменатори хочуть порівняти дії всіх трьох за однакових умов”.
Додумати не вдалося — запросили до “імітатора”.
Хоч Сергій потрапив сюди вперше, все здавалося йому знайомим і звичним. Власне, так і мало бути, бо для “імітатора” використали кабіну тренажера, який лишився чи не з часів Юрія Гагаріна. Тоді “ефекту справжності” намагалися досягти ціною дбайливого копіювання всіх атрибутів командирської рубки корабля та досконалим відтворенням зорових і звукових вражень, отож у невеликій каюті було напхом напхано всяких приладів, пристроїв та індикаторів, — достоту, як у старовинних фільмах про перших завойовників космосу. Зараз цю бутафорію можна було викинути геть, бо “імітатор” обходився без неї, але її лишили, мабуть, для підтримання “космічного інтер’єру”.
— До старту лишилося п’ять хвилин! — сухо повідомив автомат-інформатор. — Готовність номер один!
Спалахнули індикатори на пульті керування. Ввімкнувся метроном, відлічуючи секунди. Прокотилася хвиля спалахів на табло: “Перший — готовий!” “Другий — готовий!” “Третій — готовий!”
З поблажливою усмішкою стежив Сергій за оцим, з дозволу сказати, “приготуванням до старту”. На новачка така інсценівка справді могла вплинути і навіяти відповідний настрій. А для пілота рейсового лайнера Земля-Місяць все це тільки нудна проза: він майже автоматично виконував передбачені інструкцією передстартові процедури, не завжди виправдані навіть за звичайних умов і зовсім безглузді нині, бо цей “корабель” навіки прип’ятий до Землі, — і все ж необхідні, бо невідомо, власне, відколи і як саме оцінюється поведінка піддослідного в “імітаторі”.
Аж ось ввімкнувся і старт-автомат:
— Десять… дев’ять… вісім… сім…
Сергій напружив усю свою волю, прагнучи зафіксувати мить переходу від реальності до навіяної “імітатором” ілюзорності. Але ніякого “переходу” не було. Просто при слові “нуль” на якусь частку секунди запаморочилася голова, а коли свідомість прояснилася — він ЗНОВУ НАТИС НА ГАШЕТКУ КУЛЕМЕТА. І побачив: гітлерівець, який оце щойно так влучно кинув гранату, похитнувся, упав і, вириваючи з корінням кущі, за які одчайдушно чіплявся, гепнув на кам’яний причілок під скелею, а звідти — в буйну піну ріки.
— Отак воно краще! — Сергій витер з чола піт і помацав каску над лівою скронею: замалим не наскрізь!. А що, коли б отой осколок пішов сантиметрів на двадцять нижче, просто в серце?!
Йому на мить зробилося моторошно. Ні, не тому, що перед очима постала примара смерті, — вже обстріляний, з перших днів війни на фронті. Він НЕ МАЄ ПРАВА загинути, доки стоїть міст!
Ось він, як на долоні. Не міст, а місток, неширока смуга залізобетону над глибоченним проваллям. Але йому не скласти ціни, бо обминути його не можна. Стрімчасті скелі тут розрубано хрест-навхрест: із заходу на схід прогризла собі ложище скажена річка, з півночі на південь ціною неймовірних зусиль люди пробили шосе. Тут проходить найкоротший шлях до бакинської нафти. А цей місток — остання серйозна перепона для гітлерівських полчищ.
Його слід було б висадити в повітря ще добу тому. І якби пролунав відповідний наказ — командир саперного батальйону капітан Сергій Карабут, не вагаючись, натиснув би на оцю кнопку, вмикаючи детонатори фугасів. Але сталося так, що наказу не було. Сталося так, що саме капітан Карабут мав вирішувати і наказувати. І він вирішив: треба зберігати цей міст ДО НАЙОСТАННІШОЇ СЕКУНДИ. Долю всієї операції мали вирішити танки, а їх у цьому районі не було ні в гітлерівців, ні в нас. Але вони ось-ось з’являться. З якого боку раніше — невідомо. І саме тоді вирішиться доля моста. А ворожа піхота цей рубіж не подолає, надто неприступні бескиди кругом, надто добре прострілюється з бункера вузький відтинок дороги до мосту на протилежному березі.
Це був дуже ризикований план, від успіху чи неуспіху його залежала доля десятків тисяч людей. Але капітан Карабут одержав ПРАВО НА РИСК, бо взяв командування на себе.
Їх було троє, коли почався бій. Худорлявого лейтенанта вбито ще вчора ввечері, оптимістичного сержанта-башкира — сьогодні вранці. А ось зараз був на волосинку від смерті і він, Сергій Карабут: втратив пильність, не догледів, що гітлерівець здерся на вигідну площадку якраз проти бункера.
“Що ж робити?.. Що робити?..”-думка муляла, як гвіздок у чоботі. Набоїв і зброї в бункері вистачить, щоб тримати оборону цілий тиждень. Є кілька ящиків освітлювальних ракет, — отже, і вночі гітлерівці не підповзуть до моста непоміченими. Але ж кожен м’яз благає про спочинок, а повіки склеплюються несамохіть — адже третя доба без сну! Рації немає, телефонну лінію протягнути не встигли. На допомогу не закличеш, та й невідомо, що діється там, у тилу.
Право на риск… Ой, яке ж ти важке, це право!.. Можна вмить урвати фізичні й душевні муки: висадити в повітря міст та й податися до своїх. І це не буде втеча з позиції. Сам собі командир, він знав: після зруйнування моста не витримає й хвилини, засне мертвим сном. Ось і зараз голова нестримно хилиться на груди, а перед очима пливуть кола…
І все ж ціною надлюдського зусилля він зумів протриматися цілу ніч. Як не дивно, але допомагали йому самі гітлерівці: бажаючи будь-що прорватися до мосту, вони раз у раз намагалися висунути на пряму наводку гармату, обстрілювали бункер з мінометів та кулеметів, — одне слово, НЕ ДАВАЛИ заснути, і Сергій був радий з цього.
Та найстрашніше почалося перед світанком. Раптом запала тиша. Така тиша, аж моторошно стало. Сивим туманом запнуло ріку. Навіть мертвотно-зелене світло ракети вже не було здатне розвіяти глевкий морок. Видавалося: там, за цією запоною, як терміти в наступі, повзуть суцільною смугою до мосту ворожі солдати. Їх січуть і січуть кулі з Сергієвого кулемета, але тієї навали не зупинити. Досить кільком, а то й одному з них перебратися на цей бік — і можна буде знищити ненависного радянського кулеметника, який сам-один затримує цілу дивізію.
