Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Цим Ліда одразу зацікавилася.
— На дев’ятсот двадцять п’ятій шахті? Хто такий?
— Там працює один палеонтолог. Збирає кісточки різних плезіозаврів та ігуанодонів.
— Сам схожий на мастодонта, — засміялась Ліда.
— Ні, навпаки, елегантний молодий чоловік. У всякому разі молодший за мене.
— Так чому цей могилокопатель мріє про знайомство зі мною? Невже є якась схожість між мною і, скажімо, ігуанодоном.
— Не думаю, щоб його зацікавила така схожість… Та головне — я теж збираюсь туди.
— Можемо поїхати разом. Тільки спершу ви повинні виконати свою обіцянку.
Ліда нагадувала про Ярослава. Тому я провів її в управління і, коли вона зникла в одному з коридорів, подався до бюро перепусток, а потім рушив в секретаріат інженера Макаренка. Його секретаріат складався з секретарки, друкарки і помічника. Останній був молодий інженер, дуже тихий, мовчазний і славився винятковими здібностями до різних обчислень. Всі троє мене майже не знали і тому зустріли холодно. На запитання, коли повернеться Макаренко, секретарка відповіла теж запитанням: нащо він мені? Це найковарніше запитання. Воно призначається спеціально для того, щоб одіслати відвідувача до когось іншого. Сказати, що в особистій справі? Але мені було відомо, що Макаренко, як і Саклатвала, в особистих справах не приймає.
— У мене до нього важлива справа. Ви назвете моє прізвище, і він мене прийме. Справа стосується будівництва, — збрехав я.
— На жаль, його зараз нема. Можливо, що незабаром приїде. Якщо маєте час, підождіть.
— А це скоро буде?
— Він, може, й зовсім не з’явиться, але приблизно через годину ми знатимемо точно. Двічі на день він регулярно дзвонить телефоном і повідомляє, де саме він і коли зможе бути в себе. Але в справах тунелю вас може прийняти помічник інспектора.
— Ні, мені треба Макаренка. Я підожду, коли дозволите, тут, — і, не ждучи запрошення, вмостився на кушетці під вікном.
Секретарці залишалось тільки відповісти “будь ласка”, що вона зробила чемно, але не дуже охоче.
Прийомна у Макаренка була невелика. Сюди виходили двері з його кабінету та з кімнати помічника. За перегородкою сиділа друкарка.
Кількох відвідувачів, які побували за час мого сидіння там, прийняв помічник. Минуло хвилин сорок, і мені вже надокучило сидіти, коли увагу мою раптом привернула телефонна розмова секретарки.
— Не знаю, — комусь відповідала вона, — а ти дзвонила в бюро перекладів? Шкода… Я не знаю… Подзвони до університету, можливо, там є… Щоб в Іркутську не було… не думаю. Наш у вас? Добре.
— Ви не знаєте перекладача з іспанської? — спитала секретарка друкарку, що підійшла до неї.
— Ні. А нащо?
— Треба щось там перекласти. У них є два перекладачі, що володіють іспанською мовою, так один у відпустці, а другий захворів.
— А що перекласти? — звернувся я до секретарки.
— Ви знаєте іспанську мову?
— Так. Це кому потрібно?
— Справді знаєте? — недовірливо допитувалась вона.
— Справді.
— Хвилинку. — І секретарка зняла трубку та набрала якийсь номер.
— Слухай, — звернулася вона до когось. — Тут один товариш жде Ярослава Васильовича, каже, що знає іспанську. Що? Зараз. Як ваше прізвище? — спитала мене. — Кайдаш, — кинула вона в трубку. — Що? Що? Зараз спитаю. Ви журналіст? Приїхали з-за кордону?
Очевидно, моєю особою цікавився хтось такий, що знає або чув про мене.
Одним словом, через кілька хвилин я залишив прийомну Макаренка і пішов до прийомної Саклатвали, бо саме там був потрібний перекладач з іспанської. Виявилося, що він потрібен самому академікові. Мене попросили хвилинку підождати. Це справді забрало не більше хвилини, бо дуже скоро Саклатвала подзвонив телефоном, щоб я зайшов до нього в кабінет.
Вдруге я заходив у той кабінет і застав там ту саму обстановку, що й попереднього разу. Вікна були затемнені, світила електрика, на столі стояла кава. Тільки цього разу академік стояв у кутку, біля широкого столу, на якому були розгорнуті якісь рисунки. Над ними схилився, спершись руками на стіл, Ярослав Макаренко.
— Здрастуйте, — привітав мене Саклатвала. — Ви нас виручите?
— Радий зробити вам послугу.
Макаренко не відривався від рисунків і, здається, навіть не помічав, що в кімнату зайшла нова людина. Перед ним лежали олівці й гумка, іноді він щось виправляв на рисунку.
— Ви знаєте іспанську мову?
— Ну, звичайно, не як автор “Дон Кіхота”…
— Тоді прошу взяти оцей журнал і перекласти нам невеличку статтю.
Саклатвала подав мені маленький журнальчик у блискучій палітурці і показав статтю, яка займала лише дві з половиною сторінки.
— Щоб не відкладати надовго, зайдіть, будь ласка, в оцю кімнату, — він показав на невеличкі двері за його столом.
Я обіцяв витратити на переклад не більше години і, опинившись в маленькій кімнаті, що, мабуть, правила за спальню, негайно взявся до роботи. Переклад давався легко, за винятком окремих місць, де траплялися незнайомі технічні терміни. Не знаю, чим зацікавила ця стаття Саклатвалу, а для мене вона була нудна. Мова йшла про розрахунки швидкостей і сили гальмування.
Робота наближалася до кінця, коли в кімнату зайшов Макаренко. До речі, кімната була відгороджена від кабінету такою грубою стіною і так щільно причиненими дверима, що жоден звук не долітав відтіля.
— Здрастуйте, — привітався Ярослав.
Вигляд у нього був дуже стомлений, очі червоні, але в них горів якийсь вогонь, неприборканість. Голос звучав тихо, проте твердо.
— Як переклад? Важкий?
Я відповів на привітання і пояснив, у чому полягають труднощі.
— Терміни? То не важно. Залишайте як в оригіналі, второпаємо.
Він сів біля мене і почав переглядати списані мною аркушики паперу. Іноді спинявся, ледве морщив чоло, позіхав. Видно було, що не виспався. Іноді постукував ногою, продовжуючи читати. Я подав йому останній аркушик, він переглянув, подякував і встав.
— Ярославе Васильовичу, — спинив я його, — мені доручено довідатися, коли ви повернетесь до себе в готель. З вами хочуть поговорити двоє людей. По-перше, Аркадій Михайлович. Він хоче вияснити питання відносно Тараса.
— Він рішуче проти того, щоб Тарас переїхав до мене?
— Я думаю, що буде краще так, як він хоче.
— Перекажіть Аркадію Михайловичу, що це питання ми мирно розв’яжемо після сесії Наукової ради. А зараз до засідання я з управління не виходжу і ні про що, крім будівництва, ні говорити, ні думати не буду. — Круто повернувшись, Макаренко ступив крок вперед і взявся рукою за двері.
— Слухайте, — поспішаючи, промовив я, — сюди приїхала Ліда.
Останнє слово враз зупинило його. Він обернувся. Обличчя його наче вкрилося білою маскою, зір похмурнів.
— Я знаю…
— Вона неодмінно хоче вас бачити.
— Як її здоров’я?
— Мені здається, що гірше.
Макаренко підійшов до вікна і почав дивитися кудись на вулицю, механічно обриваючи листки з китайської троянди, що стояла під вікном.
— Про що вона хоче зі мною говорити? — спитав він, видушуючи з себе слова.
— Здається, про вас…
— Про мене?
Він був здивований, потім гірко посміхнувся і промовив:
— Скажіть, що я сам заїду до неї. Одразу ж після засідання Ради.
— Ярославе Васильовичу!
Я намагався вимовити це переконливо і разом з тим докірливо й прохально…
Інженер повернувся до мене, очі йому горіли люттю, він рвонув гілку китайської троянди і зламав її.
— Слухайте, я не можу! Не можу! Я мушу займатися лише справою. Ми знов відклали засідання Ради на два дні. Більше цього не можна робити. Ви знаєте, що буде, коли ми не підготуємось до засідання?
Раптом він опанував себе.
— Я прошу вас зробити все, щоб моя відмова не образила Ліду. Ви зробите. Я знаю… І нікому жодного слова про те, — його голос звучав уже грізно, наказуючи, — що зараз вихопилося в мене. Ви нічого не чули.
— Я нічого не чув, — покірно промовив я.
Ми вийшли разом з кабінету Саклатвали. Академік подякував мені і попросив пробачення, що дуже зайнятий. Зрозуміло, що я не затримував його своєю присутністю жодну зайву хвилину.
