Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Можна збиратись, Миколо Петровичу? — враз схопився Василь. Юнак горів бажанням якнайшвидше опинитися поза стінами ракетного корабля.
Микола Петрович щиро засміявся:
— Ви хочете просто отак, під дощем, Василю? Ні, зачекайте. Така мандрівка, боюсь, не дасть нам бажаних наслідків.
— Та дощ уже вщухає…
— От коли вщухне зовсім, коли збіжить уся вода, тоді й вирушите. Здається, ще трошки води є?
Василь глянув у вікно і безнадійно похитав головою:
— Вона ще кілька днів збігатиме…
Але він і сам розумів, що Риндін таки має рацію. Не можна було й думати про розвідку, доки зійде вода, що бурхливими потоками мчала із схилів міжгір’я, розмиваючи нові й нові рівчаки між кам’яними скелями. Лишалося тільки чекати…
13. ХАЩІ ЮРСЬКОГО ПЕРІОДУ
— Ракета застряла хвостовою частиною!..
— Стабілізатори цілі й непошкоджені!..
— У правої дюзи пом’ятий бік!..
Василь говорив ці уривчасті фрази, повертаючи маленький вмикач у себе на грудях. Цим самим він щоразу вмикав переносний передавач, що був у нього на спині. Радіохвилі несли його слова до ракети, де уважно слухав біля гучномовця Микола Петрович. Так, Василь разом із Соколом і Гуро не міг розповісти нічого втішного академікові… Ракета, впавши на поверхню Венери, котилася по скелях. Про це свідчили всі пошкодження її. Правда, вони були не великі, не загрозливі — зовнішня стінка ніде не була пробита, але вм’ятин було чимало.
Тепер корабель лежав у кам’яних обіймах. Повернення додому, на рідну Землю, дуже ускладнювалось. Розв’язати цю проблему буде, напевно, не легше, ніж знайти елементи, по які вони прилетіли сюди.
Троє людей у скафандрах оглядали ракету, вивчаючи стан, в якому опинився їх корабель. Це була перша вилазка Сокола й Василя. Гуро поводився як людина, що вже дещо знає на Венері. Він розповів товаришам про зустрічі з комахами, з павуком тощо. Проте і без цієї розповіді мандрівники звернули б увагу на те, що поверхня Венери була густо населена комахами. Вони кишіли, роїлися всюди.
— Можливо, наше міжгір’я чомусь особливо подобається комахам?.. Може, це найулюбленіше їхнє місце? — задумливо сказав Сокіл. — Інакше — чим це пояснити?..
Досвід нічних пригод і зустрічей Гуро і Риндіна з павуком не минули марно. Тепер всі були озброєні. Гуро рішуче сказав перед виходом з ракети:
— Треба бути готовими до всяких несподіванок.
Сам Гуро взяв свою улюблену автоматичну гвинтівку, в магазині якої було тридцять зарядів — тридцять свинцевих смертоносних джмелів, готових першої-ліпшої хвилини вилетіти туди, куди їх скерує міцна рука мисливця. Василь теж був озброєний автоматом на двадцять п’ять зарядів. І лише Сокіл, і без того навантажений знаряддями геолога — молотком, киркою, лопаткою, обмежився тільки великим пістолетом, що висів на його поясі в шкіряній кобурі.
Спочатку було вирішено так: враховуючи, що вода ще не зійшла цілком, мандрівники оглянуть лише ракетний корабель і відразу повернуться назад. Але потім Микола Петрович погодився-таки на інший варіант: щоб мандрівники хоча б трохи ознайомились з районом, куди потрапив корабель. Василь узяв із собою переносний передавач, а через те що постійний передавач на ракеті при падінні трохи зіпсувався, розладився, то Микола Петрович попередив:
— Розмовляти з вами, друзі мої, я не зможу. Тільки слухатиму те, що розповідатиме мені Василь. Якщо ж буде потрібно, щоб ви негайно повернулись, то я дам сигнал двома невеличкими вибухами. За цим сигналом негайно повертайтесь. А тепер ідіть. Бажаю успіху!
Ледве вийшовши за двері ракети і ступнувши на ще вогкий від недавнього дощу ґрунт Венери, мандрівники спинилися вражені. Спинився навіть Гуро, що вже виходив із корабля. Адже тоді картина була не така, ні, не така!
Злива освіжила весь краєвид, і він блищав всіма кольорами веселки. Очі мандрівників, звиклі до сутінок каюти, до одноманітних сіруватих фарб усього, що було з ними на кораблі, мимоволі заплющувались тепер під склом шоломів, засліплені буйною барвистістю незайманої природи. Ніде й ніколи ніхто не бачив такого. Венера була ніби суцільною велетенською оранжереєю з теплим і вологим повітрям під хмарним дахом!
Гігантські вічнозелені дерева, подібні до араукарій, підносили високо вгору яскраві шапки свого верховіття, що похитувалося під подувами вітру. Здавалось, чути було шелестіння їх великого лускуватого листя, серед якого виднілися здоровенні шишки завбільшки з дві-три людські голови. Ось із найближчої араукарії відірвалася одна з таких шишок. Величезна коричнева куля пролетіла в повітрі, ламаючи на своєму шляху гілля, і покотилася схилом повз ракету.
Василь мимоволі відступив на крок і озирнувся: чи не готує ще якесь дерево отакий несподіваний подарунок, здатний убити на місці необережну людину?..
Великий незайманий ліс оточував ракетний корабель з усіх боків і тягся аж до самого обрію. Де-не-де понад лісом височіли зелені волохаті шапки араукарій на довгих струнких стовбурах. Іноді виднілися яскраві довгасті конуси якихось рідних братів земних кипарисів, і високо підносилося, похитуючись у прозорому повітрі, розлоге віяло — листя своєрідного й красивого дерева, що нагадувало рідке на Землі дерева гінгко. Високі стовбури араукарій стояли оддалік один від одного, і весь простір між ними вкривали густі, непролазні хащі рослин, які майже нічим не відрізнялись від пальм.
Це були справжні цикадеї з їх товстими, невисокими стовбурами, вкритими великою лускою. Просто із стовбурів цикадей буйною розлогою мітлою розходилося в усі боки довге пір’ясте листя, переплітаючись із сусідами, ледве знаходячи собі місце. Через кілька хвилин звикле око вже почало відрізняти цикадеї від їх сусідів — доісторичних бенетитів, теж схожих на пальми, але з листям то пір’їстим, як у цикадей, то простим і рівним.
Ще нижче, під пір’їстими мітлами цикадей, в густій вологій тіні розкинулися хащі папоротей найрізноманітніших форм. Під їх примхливо розрізаним листям не росло вже і нічого, бо ті рослини утворювали постійну сутінь, закриваючи своїм листям сонячне світло.
Але й тут, у напівтемряві, буяло кипуче й жорстоке життя. Міріади найрізноманітніших комах метушилися тут, кидалися одна на одну, жерли одна одну. Василь задоволено дивився на свої гумові чоботи, вкриті густою металевою сіткою, на міцні непроникні рукавички, на цупкий скафандр. Все це захищало його від огидних, ненажерливих комах, якими були переповнені і кущі, і дерева, і ґрунт, і повітря. Ніколи і ніде не бачив Василь такої сили-силенної представників комашиного царства…
Хащі навколо мандрівників стали зовсім непролазними. Доводилось час від часу удаватись до сокири, що її захопив із собою Гуро: мисливець зробив висновки з ранішньої прогулянки з Риндіним.
Ось Гуро спинився і поклав руку на плече Сокола:
— Щось подібне до цього довелося мені бачити в сибірській тайзі, — сказав він. І його голос, відтворений передавачем шолома і прийнятий приймачами Сокола й Василя, звучав для мандрівників так близько й природно, ніби на їх головах не було ніяких металевих шоломів з великими скляними вікнами.
Василь здивовано глянув на Гуро: до чого тут сибірська тайга? Та Гуро вже продовжував, пригадуючи:
— Отакі самі непролазні хащі… Правда, не з таких рослин, але не менш густі та дикі. І новака завжди попереджають, щоб він не пробував ходити по таких хащах сам, бо навряд чи пощастить йому викараскатися назад…
Незайманий ліс спускався схилом униз, до дна міжгір’я, де лежала ракета. Безумовно, це було старе висхле річище. Згори нависали великі скелі, по яких де-не-де окремими кущами й деревами зеленіли рослини. Але дедалі нижче дерева зникали, залишались спочатку тільки цикадеї, а потім і самі папороті. Внизу було вогко й темнувато порівнюючи з світлом тут, нагорі.
Ракетний корабель скотився аж сюди вниз, перекидаючись по скелях і ламаючи на своєму шляху дерева. Його слід було видно: поламані пальми, кілька зламаних кипарисів, подавлена папороть, що тільки починала розкривати знову своє різьбляне листя, освіжене дощем.
