Таємниця двох океанів - Ткач Д. (серия книг .txt) 📗
З репродуктора пролунав задиханий, але задоволений голос Горєлова:
— Дозвольте доповісти, товаришу командир. Я спробував на ходу прочистити дюзи, не розбираючи їх. Це мені вдалося, і ви можете довести хід судна до максимального.
Обличчя капітана виявило здивування і радість.
— Дякую, Федоре Михайловичу! Але ви даремно рискували собою, йдучи в ту камеру. Зрештою, не такі вже важливі ці десять процентів втрати потужності. Ну, виходьте швидше, і прошу з'явитися до мене.
— Слухаю, товаришу командир.
Вимкнувши репродуктор і екран, капітан повернувся до старшого лейтенанта і, посміхаючись, сказав:
— Пустіть на десять десятих, Олександре Леонідовичу! — І провадив далі: — Оце механік! Він, мабуть, органічно не може змиритися з найменшим дефектом в роботі його механізмів. Заради цього він готовий був на-зіть на жорстокість… на таку жорстокість! По-моєму, це вже якесь до потворності виросле почуття професійної честі!
— У всякому разі для радянської людини це справді щось ненормальне, — погодився зоолог і, помовчавши, додав. — А людина, жорстока до дітей, завжди лишиться для мене антипатичною. Авжеж!
У синьому комбінезоні, з червоним, з плямами кіптяви обличчям, з майже чорними руками, увійшов Горєлоз. його очі трохи зніяковіло, але весело і відверто дивилися на капітана.
Капітан зустрів його дружньою посмішкою.
— Не добре, не добре, Федоре Михайловичу! — казав він, потискуючи руку Горєлова. — Адже там жахлива температура. Засмажитись можна! А зайві вісім-десять миль ходу не такі вже й важливі зараз «Піонерові».
— Прошу пробачення, Миколо Борисовичу! Я не міг припуститися такого становища в поході. А серце у мене хороше, і я не боюсь спеки.
Капітан помовчав і поволі промовив:
— Ви, мабуть, хотіли сказати, Федоре Михайловичу, що серце у вас здорове… Ну, гаразд! Ідіть до себе. І все ж, — додав він, посміхнувшись, — чекайте на появу вашого прізвища завтра в наказі…
Горєлов вклонився і мовчки вийшов. Капітан заходився розглядати карту рельєфу дна і течій.
Вгорі, на куполі екрана, з'явилася велика довга тінь з правильними і плавними обрисами, загострена спереду і трохи закруглена позаду. Маленька хвиляста хмарка на задньому кінці фігури дозволила з точністю установити, що саме вона являє собою.
— Пароплав над нами, — сказав старший лейтенант. — Йде до Трінідаду або до Каракасу.
— Про це вам теж доніс ультразвуковий прожектор? — недовірливо запитав зоолог.
— Ні! — посміхнувся старший лейтенант. — Але через цю пустельну частину Атлантичного океану в тому напрямі, куди судно йде, проходить тільки один більш-менш пожвавлений шлях — з Лондона до північних берегів Південної Америки: Трінідад — Джорджтаун — Каракас.
Настала довга мовчанка. Коли б не рух тіней на екрані, могло б здатися, що підводний човен завмер на місці. Навіть монотонні, що наганяли нудьгу, виклики Плетньова, здавалося, злилися з тишею в центральному посту і не порушували її.
«Що ж з Павликом? — думав зоолог. — Де він тепер? Чи живий він ще, бідолашний хлопчик? Яким дивом, якою випадковістю він тримався на кашалоті? Якщо правда, що він був на ньому… Чи не приверзлося Маратові? Може, нещасна дитина лежить зараз десь в іншому місці — безсила, безпомічна, може поранена — і чекає на порятунок?..»
— Відповідай, Павлику! Відповідай, Павлику!.. Говорить «Піонер»…
Зоолог не міг лишатися спокійно на місці. Йому треба було щось робити, кудись поспішати, бігти, шукати… Ця бездіяльність, ця мертва тиша, цілковита відсутність будь-яких ознак руху корабля впливали на нього гнітюче.
— Павлику! Павлику! Говорить «Піонер»… Говорить «Піонер»… Відповідай, Павлику!
— П'ятдесят хвилин, Олександре Леонідовичу, — глянув на годинника зоолог. — Скільки по прямій?
— П'ятдесят одна миля, Лорд.
– І нічого не видно… Нічого не видно, — зітхнув зо-олог і знову почав ходити по каюті.
Але через секунду він різко зупинився.
— Капітане, що ви думаєте робити, якщо, пройшовши ще п'ятнадцять, двадцять, зрештою, тридцять миль, не знайдемо цього кашалота?
Капітан підвів голову і мовчки подивився на зоолога. Потім, опустивши повіки, відповів:
— Я обнишпорю найближчу ділянку океану, але знайду цього звіра. Мені треба переконатися, — на ньому хлопчик чи ні… Якщо тільки він не зірвався з кашалота.
Він помовчав і додав:
— Одного я зрозуміти не можу: чому він не скористався зброєю, адже з ним ультразвуковий пістолет і електричні рукавиці. Адже він добре навчився володіти ними. В чому ж річ? Може, він поранений…
Зоолог стояв на місці, опустивши голову. Кожне капітанове слово немов обривало якусь ниточку в його серці. Ах, Павлику, Павлику…
— Відповідай, Павлику! Відповідай, Павлику! Говорить «Піонер»… Говорить «Пі…»
З радіорубки почувся раптом гуркіт перекинутого стільця, тужливий голос Плетньова обірвався на півслові, на мить перейшов в якесь нерозбірливе бурмотіння, гикавку, і зненацька радист зайшовся відчайдушним криком…
— Говори, Павлику! Я чую! Я чую! Ідіть сюди! Сюди! Він говорить! Де ти, Павлику? Де ти? Говори, я чую!
Стрімголов усі, крім вахтового начальника, кинулися з центрального поста в радіорубку.
Розділ ХІІ
НА СПИНІ КАШАЛОТА
Розплющивши очі, Павлик побачив ту саму чорноту, що і з заплющеними очима. Сила, яка притискувала Павлика донизу, трохи послабилась, і він ледве підняв голову. Якась важка чорна запона частими ривками била і нечутно стьобала по передній стінці шолома; голова разом з шоломом хиталась вперед і назад, часом боляче б'ючись всередині нього.
Струмінь води м'яко, але сильно натискав на груди і голову, відкидаючи назад вільно звисаючі ноги, намагався зірвати з місця, скинути в чорну безодню. Під Павликом ритмічно погойдувалась якась величезна слизька маса, біля якої він тримався невідомо як, немов приклеєний.
Раптом все стало ясним: він на кашалоті… Мчить на збожеволілому велетні, який одним ударом могутнього хвоста може перетворити його на порошок, навіть не розбиваючи скафандра…
Жах охопив Павлика; здавалося, що він знову непритомніє. У відчаї він притулився головою і грудьми до тіла звіра. Натиск і поривчасті удари зустрічного струменю стали слабішими за його крутим боком. З грудей хлопчика вирвався стогін, але перший же звук у гулкому шоломі протверезив його.
Павлик прикусив губу. Промайнула думка: може, радіо діє і хтось почує його? Справді: може, діє радіо? Може, воно само собою полагодилось? І в ту ж мить з його горла вирвався гучний вигук — вигук надії і одчаю:
— Вікторе Абрамовичу! «Піонер»! Слухай! «Піонер»! Це я, Па'влик! Врятуйте! Допоможіть!
З тремтячими губами, Павлик напружено прислухався, намагаючись впіймати хоч найслабіший відгук.
Порожня і страшна мовчанка, як і раніше, оточувала його з усіх боків. Тоді він знову вронив голову на тіло кашалота, заплющив очі і гірко заплакав…
Це тривало недовго — всього лише одну-дві хвилини. Плач припинився зненацька і різко. Несподівана думка блиснула так яскраво, що здавалось, освітила темряву оточуючих глибин.
Кашалот відходив від човна все далі й далі… Це — загибель… загибель… І чим далі, тим загибель певніша. Не можна лишатися на ньому. Треба піти геть від нього. Куди? Де я? Де підводний човен? Де шукати? Безмежні глибини навколо. Без кінця! Без краю.
— Вікторе Абрамовичу!.. «Піонер»! Слухай! «Піонер»! Допоможіть! Це я, Павлик! Павлик! Допоможіть!
Йому стало так шкода себе, що губи знову затремтіли і скривилися, готові до плачу, і очі налилися гарячими, обпікаючими слізьми. Він схлипнув, але зараз же спохватився і напружено прислухався.
Відповіді не було.
Ні, радіо зовсім зіпсоване. Що ж робити? Що робити? Лишатися на кашалоті? Але куди він занесе? Зупинити його? Як? Чим? Рукавиці… Пістолет… Вони ні до чого; ліхтар погас, радіо не діє, — значить, нема електрики…
Назустріч, зовсім близько, пронеслася величезна тінь з двома вигнутими рядами матовожовтих зубів, що світилися. На мить освітилась жахлива дугаста паща акули під довгим виступаючим рилом і світле шорстке черево. За хвилину така сама, а може та сама акула з'явилася позаду і збоку, швидко догнала кашалота і, метнувшись догори, вигнувшись дугою, описала навколо нього коло, пройшла зовсім близько від Павлика, пронеслась вперед і повернулась назад. За першою акулою з темряви глибин, немов народжувані нею, з'являлися одна за одною все нові й нові, з розкритими пащами і тупими свинячими очицями, які тьмяно поблискували. В мовчазному танку вони кружляли навколо кашалота і Павлика, дедалі тісніше і ближче замикаючи коло. Стало так видно, що Павлик чітко бачив позад себе величезний шестиметровий хвіст, що здіймався плазом вгору і вниз — зовсім не так, як у справжніх риб, у яких площина хвоста стоїть ребром, вертикально, і рухається справа наліво і назад. Тільки тепер, побачивши таку роботу хвоста, Павлик зрозумів, чому кашалот рухався якимись різкими, рвучкими стрибками.
