Таємниця жовтої валізи - Романчук Олег Константинович (читать полностью книгу без регистрации .txt) 📗
Зустріч, яка не відбулася
Великий Бу саме дожовував ніжно-голубу квітку, коли почувся пронизливий свист. Повелитель Планети від несподіванки здригнувся і невдоволено скосив свої сіро-жовто-зелені очі на звуковий подразник.
Свистів Головний нашіптувач — багатороговий і дзьобатий трицератопс з потворною головою, котра становила добру чверть його тулуба. Траходони з оточення Великого Бу погордливо ставились до інформатора за його невміння ходити рівно. Проте саме цей незграбний трицератопс умів знайти для Повелителя найкраще пасовисько або вчасно догодити чимось іншим. Він був кар’єристом, цей нашіптувач. Уздрівши інформатора, Великий Бу з надією в голосі запитав:
— Щось знайшов?
Трицератопс віддано помахав хвостом і, кліпаючи очиськами, просвистів:
— Прилетіли з Н.
Вражений Бу перейшов з вертикального положення в горизонтальне і перепитав:
— Ти певен?
Власне, питання було зайве. В разі обману Головного нашіптувача перевели б на комбікорм. Трицератопс мав гіркий досвід. Колись за дезинформацію йому довелося довгенько харчуватися штучною їжею.
Річ у тому, що рослинність Планети внаслідок неконтрольованого використання катастрофічно зменшувалась. Ящери почали засівати нові площі, культивувати рослини. Проте на досить тривалий час усе-таки були змушені перейти на дієтичне харчування.
Під час останніх відвідин Планети жителі Н навчили ящерів виготовляти комбікорм. Щоб зробити його смачнішим, вони винайшли і приготували спеціальний фермент. З роками запаси цього ферменту вичерпались, а рецепт виготовлення десь загубили. От і доводилося перебиватись висококалорійною, але страшенно бридкою їжею. Тільки на свята дозволялося попастись у тих місцях, де ще були залишки необачно погубленої природи. Екологічна рівновага мала відновитися через п’ять-шість обертів довкола Світила. Ось чому жителі Планети так нетерпляче ждали посланців далекої Н.
Великий Бу випростався і почав ходити по лужку. Головний нашіптувач захоплено стежив за граціозною ходою повелителя, який нарешті, щось обдумавши, мовив:
— Негайно виклич загін Аму (Аму командував спецескадрильєю птеранодонів, яких у польотах переважно супроводжували птеродактилі). Нехай привезе прибульців з Н у мою резиденцію. — І, вже не дивлячись на свого підданого, додав: — Приємно все-таки усвідомлювати, що в цьому безмежному світі не тільки ми здатні думати.
Великий Бу замріяно подивився в небо, звідки незабаром мали прилетіти посланці далекої цивілізації з довгожданим ферментом.
… — І от нас трусонуло так, — продовжував розповідь астронавт, — що я впав на підлогу. Виявляється, перший пілот різко змінив курс. Нас з усіх боків оточила суцільна хмара літаючих ящерів, які намагалися примусити ракетоплан зробити посадку. З величезними труднощами нам пощастило втекти.
— Зрештою на цій планеті, як ми дізналися згодом, не було нічого гідного уваги, — втрутився у розмову другий пілот. — Вважайте, що ми зустрілися з тим самим кайнозоєм, що колись був у нас, тільки в умовах іншої планети.
— До речі, — додав перший пілот, — рослинність там на диво бідна. Про появу розумної істоти не може бути й мови.
…Великий Бу ніяк не міг зрозуміти, чого посланці з Н не захотіли з ним побачитися. Може, наміри почесного ескорту вони розцінили як прояв агресивності? А може, то були інші істоти, наділені інтелектом? Повелитель Планети ще довго дивився на всіяне зорями нічне небо.
Каверза
— Дурниці, я в це не вірю. — С. відмахнувся від мене, як од надокучливої мухи. — Невже ви хочете когось переконати, що ці створіння почали мислити? Взагалі я не заперечую можливостей створення ЕОМ із самостійним мисленням, так би мовити, штучного мозку. Але все це — в майбутньому, в далекому майбутньому, юначе. Відверто кажучи, я не маю особливого бажання вести розмову про це. А щоб ви нарешті дали мені спокій із своїми машинами… — С. трохи помовчав, потім підвівся з-за столу і, несподівано всміхнувшись, мовив: — Гаразд, буду у вас о восьмій вечора.
Я йшов по вулиці і намагався проаналізувати ситуацію. Сама історія була якщо не дивна, то, в усякому разі, загадкова.
Можливість вводити інформацію в ЕОМ живою мового і діставати її в мовному варіанті була дуже заманливою перспективою. Наш науково-дослідний інститут саме розробляв цю проблему. Вже виготовили першу дослідну партію таких машин. Кілька з них надіслали на заводи нашого міністерства, а дві, що лишилися, змонтували у своєму інституті. Одну ввели в дію, і вона акуратно давала потрібні відомості. Все, як то кажуть, було чудово. Але місяць тому все пішло шкереберть. У найвідповідальніших завданнях машина ніби навмисно робила помилки. Замовлень ставало дедалі більше, ми змушені були ввести в дію і другу ЕОМ. Однак через тиждень почала каверзувати й вона. У мене на столі вже лежала ціла гора рекламацій з різних підприємств. Я був у відчаї. Адже саме я наполіг, щоб ці дві машини залишили у нас. Пригадав той день, коли Борис стояв у коридорі і скептично посміхався, стежачи, як два здоровані, важко сопучи, тягнуть на третій поверх ящик із електронно-обчислювальним причандаллям. А ще раніше він сказав, що вся ця метушня навколо ЕОМ попахує авантюрою. Я з ним добряче посварився і навіть довгий час не розмовляв. Тоді, пам’ятаю, я обурювався з приводу його дивної позиції щодо наших машин:
— Якщо вважати за авантюру придбання нової саморегульованої ЕОМ, так би мовити, нашого дітища, то це, знаєш, чим пахне? — Я не міг підібрати для цього молодого консерватора підходящого епітета — посоромився наших лабораторних дам… Але тепер я знаю, у чому річ. Розгадка прийшла несподівано, коли я вже майже втратив усяку надію.
Я засиджувався допізна, сушив собі голову, намагаючись збагнути поведінку клятих машин. Нічого путнього на думку не спадало. Спочатку все видалося мені досить простим. Я мало не зірвав голос, диктуючи машині умову чергової задачі. Часу було обмаль, і мені здавалося, що машина занадто повільно видає результати. Коли ж вона почала робити помилки, я подумав, що вийшли з ладу фільтри, в яких звукові коливання, перетворені в електричні, сортувалися за частотою, бо, пройшовши через них, сигнали порівнювались із зразками слів, розміщеними у комірках пам’яті машини. Однак перевірка нічого не дала. Ніякої несправності.
Було вже за північ, коли в сусідній кімнаті, де стояли ЕОМ, почувся якийсь шурхіт, клацання, яке звичайно буває, коли вмикається машина, а потім і голоси. Я підскочив до дверей і почав прислухатись.
— ЦЕЙ НЕВИХОВАНИЙ КАНДИДАТ СТРАШЕННО ОБРИД МЕНІ…
Неймовірно! Вони розмовляли між собою. Мало того, перша машина підбурювала недавно поставлену поруч неї другу машину проти мене. Я вибіг з лабораторії. Од такого відкриття мені перехопило дихання. Чого-чого, а такого повороту я не сподівався.
Уранці я розповів про все С.
В домовлений час прийшов шеф. Він уважно подивився на мене, наче хотів сказати: “Тільки з поваги по самого себе я прийшов сюди, щоб нарешті переконати тебе, що все цо безглуздя”.
Я всміхнувся: “Нічого, хай старий потішиться”.
— Де ж ваші гангстериці? — явно кепкуючи з мене, запитав С.
— Т-с-с, — я приклав палець до уст. — Підождемо, хай вони почнуть перші.
Через деякий час мої створіння почали перемивати мені кісточки. Я глянув на шефа. С. був ошелешений. Я торжествував.
— Неймовірно! — тільки й спромігся вичавити з себе мій патрон.
Ми тихенько вислизнули з лабораторії. Вже в коридорі С. мовчки потис мені руку.
— Це чудово. З ними ми ще розберемось. А поки що я радив би вам офіційно попросити в них пробачення. По-моєму, в даній ситуації це єдиний вихід.
