Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
— Дозвольте сказати вам… Ви — мерзотник. Так, так! Ви… мерзотник!
І знесилено схилив сиву голову на груди. Солдати впустили його, і вчений покотився з ґанку на землю. Ярославна знов метнулася до нього, очі її були повні сліз.
Офіцер відвернувся.
— Гніздо спалити! Цю… забрати з собою. А ось з ними…
Він підступив до Івана, глузливо скривив тонкі, рожеві, як у дитини, губи.
— З то-ва-ри-ша-ми… поговоримо на проїдання.
Я підвів, скільки зміг, голову, і плутано заговорив, хапаючись, бо боявся, що мені не дадуть сказати:
— Нас можете розстріляти, робіть що завгодно. Але не займайте дівчину. Професор Лавров оживив її. Вона була мертва. Спала. Багато років. І не паліть будинку. Там всі записи. Прилади. Професор — великий вчений. Це слава Росії.
Офіцер навіть не глянув у мій бік.
З вікон будинку заклубочив дим. Степанівна заголосила, ламаючи руки.
Іван гримнув на мене:
— Кого ти просиш?! Кого?! Хіба не бачиш — це труп! Від нього мертвечиною тхне, і хробаки давно вже виссали його прогниле нутро!
Офіцер несподівано плаксиво закричав:
— Росія! Де Росія? Немає! Загинула! І це ви її згубили, бандити, голодранці, лайдаки! І ви гадаєте, що я пожалію папірці якогось божевільного і його дівку? Ненавиджу вас! Не-на-вид-жу!
У цю хвилину до Івана підбігла Ярославна. Лице її було залите сльозами. Гірко схлипуючи, вона щось швидко говорила, намагаючись розв’язати його, розплутати вірьовку. Солдат схопив її за руку і потяг. Ярославна опиралася, чіплялася другою рукою за Івана.
І тут сталося неймовірне: Іван розірвав пута. Штурхонув ногою солдата в живіт. Вихопивши у нього гвинтівку, хряпнув прикладом другого. Всі заціпеніли. Офіцер задкував, гарячково шарпав кобуру, а Іван насувався на нього, страшний у своїй люті. І несамовито ревів:
— Бий сволоту! Бий!
Я в безсиллі шарпався, не маючи змоги кинутись йому на поміч, і теж кричав:
— Лупи гадів! Кінчай!
Іван уже заніс гвинтівку над головою офіцера… Постріли впритул зупинили мого друга. Ярославна затулила вуха руками, здригаючись всім тілом, і величезними від жаху очима дивилася на офіцера, на його револьвер.
Іван захитався і поволі, немов у роздумі, осів на вимитий морем до блиску дрін. З шипінням докотилася хвиля і змила кров з простріленого тіла. Ярославна впала на коліна біля Івана, піднімала його важку чубату голову, щось ніжно промовляла. Може просила відкрити соколині очі, усміхнутися, вимовити словечко…
Зціпивши зуби, я борсався, напружував м’язи — вірьовки врізувалися в тіло до кісток. Невже Галієв не добіг? Ще можна врятувати Ярославну. Ще можна погасити пожежу.
Ярославна підвелася і, мов сновида, ступила крок-другий до офіцера. Обличчя її було біле-біле, як пелюстки лілеї, а очі… Моторошно було дивитися в ці очі, сповнені невимовним горем і розпачем, гнівом і ненавистю. Один із солдатів злякано перехрестився. А вона тими страшними очима зиркнула в лице офіцерові. Не витримав він і поспіхом затулився рукою, наче обпекла його не поглядом, а жаром.
Дівчина презирливо відвернулась і, неприступна, горда й прекрасна, пішла на солдатів. Вони, зачаровані, розступалися перед нею, а за ними було море, непривітне, холодне, осіннє море. Вона ступила у воду і пішла назустріч хвилям, все глибше й глибше. Ось уже видно тільки плечі й русяву голівку. Услід дівчині зацвьохкали кулі. Білопінні хвилі поспішили сховати Ярославну.
Знайоме «ура» загриміло в горах, і луна, ніби й вона чекала наших, радо підхопила і невтомно повторювала його, посилювала, множила. Я притулив чоло до холодного каміння і заплакав:
— Пізно… пізно…
Білі, відстрілюючись, одступали. Їм навперейми бігли червоноармійці…
Мене підняли, розв’язали. До палаючого будинку вже не можна було підступитись. Бійці однесли подалі від вогню тіло професора Лаврова. Поруч поклали Івана. А Ярославни не знайшли. Тільки впіймали на хвилях ніжну блакитну стрічку…
Жива вода
Дубовик тримає в руках маленьку елегантну валізку і неквапно ходить вулицями з виглядом людини, яка вперше в цьому місті і розшукує необхідну їй адресу.
Інколи він зупиняється, витягає з кишені клаптик паперу, уважно читає, поглядає на номери будинків і збентежено роздивляється: ніяк, мовляв, не знайде потрібне. І розуміє, що це ні до чого. Їх не обдуриш. Вони знають, що напали на вірний слід.
З самого ранку кружляє він по місту, раптово змінює напрямки, перетинає безліч прохідних дворів, але шпики йдуть за ним невідступно. Дубовик помітив їх тільки по приїзді, на вокзалі, а вони, можливо, вистежують од самого Пітера. Якщо й досі не схопили — значить сподіваються накрити явку. Це вже, вибачайте на слові, дзуськи!
Що робити? На явку не можна ні в якому разі. А все ж листи неодмінно треба віддати. І віддати саме сьогодні, як було домовлено з товаришами в партійному комітеті.
Сів на лаві, поставив поруч себе валізку і обіперся на неї ліктем. Тільки тепер відчув, як стомився. Літа вже не ті. У шостому, коли втік із заслання, проблукав узимку в тайзі чотири доби. І нічого. Двічі з в’язниці тікав. Теж обійшлося. А сьогодні нервує, та й серце нагадує про себе. Старий уже, старий… Голова он як побіліла… А хотілося б дожити до революції. Недовго й чекати, по всьому видно.
Стояв теплий день запізнілої осені, на проспекті було людно. Пропливали закутані в коштовні хутра дами. Дзенькали шпорами стрункі офіцери. Дрібуляли тоненькі гімназистки, кидаючи на військових промовисті погляди. Прошкутильгав солдат на милицях. Хлопчаки-газетярі дзвінко вигукували останні вісті з фронту.
Дубовик дістав з кишеньки годинник на ланцюжку, відчинив кришку — ого, незабаром четверта! Якщо до темряви не одв’яжеться від шпиків, його візьмуть. Його — то ще півбіди. Але ж листи… Листи необхідно передати за всяку ціну.
Обережно скосував погляд — філери тут. У високого, зовні байдужого, вуха Під чорним капелюхом, здавалося, звелися сторч, мов у настороженого собаки. Другий, товстомордий, занепокоєно зиркав очицями то на Дубовика, то на жандарма, котрий топтався неподалік на розі. Чекають… «Брешете, відв’яжусь од вас! Ще поганяєте за мною по місту».
Дубовик рішуче підвівся з лави. Зненацька кольнуло в грудях, і він відчув знайому огидну млість. Затамував подих, намагався подолати біль, що дедалі зростав, виповнював груди, стискав серце. Перед очима попливли темні плями. Зараз зомліє, упаде тут, прямо на вулиці, під ноги перехожим. Ні, він мусить іти, аби шпики не помітили, як йому зле. Коли б вдалося ступити крок… Ще один, ще… Невдовзі проходив повз аптеку. Якби тільки дістатися туди… Там дадуть ліків…
Судорожно стиснув захололі вуста. Ще одне зусилля, ще одне… Напруга ставала нестерпна, але боявся зупинитись, перепочити, бо тоді йому вже не зрушити з місця. Ось уже блищить склом широке вікно. На склі плигають, розпливаються великі літери «Аптека».
Навпомацки знайшов двері, штовхнув. Задзеленчав тоненько дзвоник. Попри слабість ще ступив до стільця біля вікна. Хтось у білому кинувся до нього з чорної імли…
Дубовик відчув на вустах холодний дотик склянки, через силу ковтнув гірку воду. Розплющив очі — морок і тиша, і в цій дзвінкій тиші тривожно, мов на сполох, бив десь годинник: один… два… три… чотири…
«Чого це я тут забарився? Я мушу йти. Листи… Де валізка?»
Його огорнув жах, і він зовсім прийшов до тями. Перед очима розвиднілось, і перш за все побачив валізку, затиснуту в посинілих, закляклих руках. Над ним схилився з склянкою високий чоловік, в металевих окулярах на довгому носі. Густе посріблене волосся сторч, поплямований білий халат обвис на худих плечах, картатий шарф підпирав рудувату борідку.
Дубовик обвів поглядом невелику кімнату, геть заставлену шафами під склом: безліч білих баночок з чорним написом, пляшок і пляшечок. «Аптека… Таки дійшов».
Прямо протії Дубовика над шафою висів старовинний, у різьбленій рамі годинник. Ажурні стрілки показували рівно чотири.
