Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич (читать книги полностью txt) 📗
…І ось одного разу ввечері середній офіцер дому-казарми прибув на шикування. Він зразу ж помітив, що старший солдат, який підбіг до нього з рапортом, чимось схвильований.
— Пане середній офіцер! За час вашої відсутності… — сказав він і замовк.
— Не тягніть! Доповідайте коротко і ясно!
— Слухаюсь! — виструнчився старший солдат. — Рядовий 21/02 АК Гарп…
— Ага! — зловтішно посміхнувся середній офіцер. — Я так і знав! Знову цей ледар 21/02 АК Гарп не вичистив як слід ґудзики на мундирі.
І він, демонстративно викинувши вперед руку з витягнутим вказівним пальцем, повернувся до правого флангу строю і… на мить онімів. 21/02 АК Гарна на місці не було. “Може, хворий? Чи помер раптово?” — промайнуло в голові. Але він тут-таки відкинув це припущення. Про такі речі казармений лікар мав би повідомити задовго до шикування. Лишалося дві версії: або солдат 21/02 АК Гарп втік за межі міста-імперії як дезертир і відщепенець, або як ворожий агент. Третього не дано. Якби солдат не з’явився в казарму просто так і лишився вдома, на нього того ж дня донесли б усі члени сім’ї і сусіди, а якби він знічев’я вештався по вулицях, його при першій же перевірці затримав би патруль. Отже, як дезертир або шпигун. Шпигун. Це слово перетворилось на величезний дзвін, який дзвонив і дзвонив у заціпенілому мозку. Не бачити тепер підвищення, не бачити надбавки за бездоганну службу. В таких випадках кара одна: винного відправляють за межі міста для несення польової служби. Збройні сутички трапляються там по кілька разів на день — так раціонально очищають місто від небажаних елементів.
Здригаючись від горя, забувши про завмерлих у строю солдатів, середній офіцер побрів доповідати про те, що сталося, старшому офіцерові. Його відчай набагато полегшила думка, що старшому офіцерові теж буде непереливки.
Вночі у місті було неспокійно: ревіли мотори машин, снопи світла били по вікнах будинків, лунко гупали по бруківці чоботи патрульних.
Двоє з них проходили повз танк на площі Переможної Зброї.
— Слухай, — з цікавістю сказав один з них. — Чого це всі заворушились?
— Не знаю, — здвигнув плечима другий. — Начальству видніше.
— Авжеж, видніше, — насторожився перший. — Наше діло — виконати наказ.
— Усі накази Великого Батька виконаємо не шкодуючи життя! — казенним голосом вигукнув другий, скоса позираючи на нечіткий профіль соратника. — Слава йому, слава!
— Слава! — щосили гаркнув перший, намагаючись переплюнути товариша.
Вони підійшли до танка зовсім близько. І в цей час від Створіння відділились два щупальці, дві невидимі “змії” завтовшки як рука.
Швидко скорочуючись, вони доповзли до солдатів і обвили їх тугими зашморгами, так що люди не могли й крикнути. Зашморги затягувались чимраз тугіше, тріщали ребра, ще через кілька секунд солдати перестали пручатись, а тіла їхні обм’якли.
Воно жадібно поглинало плоть, і драглисте тіло його нетерпляче здригалось. Створіння відчувало, що вже близько та мить, коли настане Межа і коли воно зможе стати Виходом. Лишалося зовсім мало, і воно, остаточно знахабнівши, зухвало виповзло на дорогу. З допомогою “змій” Створіння захопило ще кілька патрульних груп. Патрульна машина, яка їхала на великій швидкості, врізалась у невидиму перешкоду і на очах почала розчинятись. Люди навіть не встигли а неї вискочити. Вже через кілька хвилин від машини нічого не зосталось.
І ось тоді Створіння відчуло, що Межі досягнуто. По тілу його пробігли серпанкові тіні, закучерявилися спіралі блакитного вогню; драглиста маса Створіння перетворювалася на субстрат, міцніший за будь-який сплав.
Коли процес полімеризації скінчився, Створіння стало видимим — величезне й огидне, воно височіло над стандартними п’ятиповерховими будинками й було схоже на потворного велетенського восьминога.
У бій кинули все: танки, лазерні гармати, ракетні установки. Але чудовисько було невразливе. Над містом стояв моторошний шум, у якому змішалися гуркіт вибухів, стогони конаючих, придавлених уламками завалених будинків, ревіння моторів танків, які намагалися на граничній швидкості втекти від потвори.
Але загибель була неминуча. Чудовисько, мов таран, руйнувало на своєму шляху будинки і, діючи кількома щупальцями одночасно, блискавично вихоплювало серед руїн людей, які панічно розбігалися хто куди.
Надвечір усе скінчилось. Чудовисько здіймалося над містом, наче величезна чорна гора; здавалось, ще трохи, й низькі хмари зачепляться за його верхню частину.
Воно завмерло, прислухаючись до тих процесів, які відбувалися в його єстві. Відчуття були приємні. Минула година, дві, і в ньому виникло відчуття завершеності свого існування. Величезне тіло його легко, немов повітряна куля, піднялось у повітря. З кожною секундою швидкість його польоту зростала. Незабаром атмосфера планети лишилась далеко позаду, а швидкість польоту досягла кількох десятків кілометрів на секунду. І тоді Чудовисько відчуло, що мета його існування досягнута — воно стало Виходом. Воно беззвучно вибухнуло в темній порожнечі космосу, розпавшись на мільйони дрібних зародків-спор, вкритих надміцною шкаралупою, яка надійно захищала від випромінювання. Зародки розлетілись у різних напрямках, щоб колись, можливо, через мільйони років, дати початок новому Створінню. Для цього конче потрібно було, щоб розумне життя на планеті було лихим і обмеженим, і тоді зародок, виконуючи закладену в ньому генетичну програму, зміг би вирости, зміцніти й самому стати Виходом.
Вітя сидів на пагорбі і дивився на річку. Літнє сонце прогріло за день схил, і він дихав теплом. Його сухий грунт поріс убогою травичкою і колючою дерезою, яка густо вкривала південний та південно-східний схили.
Звідси, з вершини пагорба, відкривався чудовий краєвид: неквапно несла свої червонуваті від болотного намулу води Прип’ять. З-під Мозиря поспішала “Ракета”, лишаючи за собою пінистий шлейф. На вантажній пристані трудилися невеликі буксирні катери, і високі крани, схожі на журавлів, переносили вантаж з однієї баржі на іншу. Все було як звичайно і водночас не так, як звичайно. Сьогодні на уроці історії вчитель Анатолій Герасимович розповів школярам про історію Чорнобиля. Діти слухали, затамувавши подих, і очі їхні горіли. Можливо, на цьому самому місці стояв колись воїн у кольчузі і вдивлявся в тьмяний простір, порослий густими лісами. Тут повітря стрясалось від дзвону важких дворучних мечів, чулось іржання коней, і вигуки люті заглушали стогони конаючих. А на місці міського парку, посадженого на пагорбі, височіли важкі фортечні стіни замку, зведеного польським магнатом Ходкевичем. З високо розташованих бійниць стирчали стволи тридцяти гармат, а вгорі,на фортечних стінах, із списами й шаблями на боку походжали вартові. Не може бути, щоб усе зникло безслідно.
— Не може, — вголос промовив він.
Топа — помісь спанієля з дворнягою — підбіг до хазяїна, сів на задні лапи і, віддано зазираючи в очі, закрутив хвостом.
— Іди, Топо. Гуляти!
Топа зірвався з місця і почав ганяти поміж деревами, раз у раз до чогось принюхуючись і вдаючи, що страшенно зайнятий. “А що як знайду вхід у підземелля чи винний погріб замку? — раптом подумалось Віті. — Хоча ні, тут кожен метр сходжений і перекопаний. Може, підземний хід виходить на схилі? Разом з Топою треба пошукати, він почує”.
Вітя з усмішкою дивився за стрибками Топи й розмірковував далі: “Мабуть, початок підземного ходу десь у заростях дерези, тому його й не помітили”.
— Топо! За мною!
Він відкачав рукави сорочки і, обережно розсуваючи колючі кущі, став боком спускатися вниз по схилу. Пес, повискуючи, пробирався слідом за ним. Так вони пересувалися близько п’яти метрів, і раптом кущі розступились, утворивши невелику — не більше двох метрів у діаметрі — галявинку, порослу низькою пожухлою травою.
У центрі галявини Вітя побачив щось незрозуміле, схоже на маленького чорного восьминога. Вітя дуже любив тварин, але вигляд цього створіння викликав у ньому глуху неприязнь, майже відразу. І ці відчуття не дали йому роздивитися невідоме створіння ближче. Створінню, в свою чергу, хлопчик не сподобався теж. Він не випромінював хвиль жорстокості й брутальності, які так добре стимулювали діяльність нервової системи Створіння і робили його невидимим.
