Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Микола Петрович вів ракету вниз. Він працював, як налагоджений механізм, його мозок автоматично відзначав те, що показували прилади. Швидкість — шість кілометрів на секунду, п’ять… чотири… хмари не розвіюються. Вони на Венері, мабуть, стеляться зовсім низько. Швидкість — три… два кілометри на секунду. Ракета повільно скеровувалась хвостом униз, троси з парашутами тимчасом автоматично пересувалися вздовж неї до передньої опуклої частини. Тепер вона летіла вже хвостом уперед.
І враз розвиднилося. Вигук здивовання вирвався з уст Василя. Широко розкритими очима дивився він на екран перископа.
Хмари лишилися вгорі. Зелений килим буйної рослинності вкривав поверхню Венери. Що то було: хащі первісного лісу, чи кущі, чи трава? Але цей килим укривав собою все — всю нерівну поверхню, скільки сягало око. Он сріблиться вода… і скелі, гострі скелі підіймають свої вершини в ореолі буйної зелені. Ракета мчить повз них…
Микола Петрович рвучко натиснув на кнопку, що була зв’язана з камерами вибухів. Три вибухи один за одним ударили вниз, затримуючи падіння ракети. Пружна стальна спіраль висунулась з нижнього, хвостового кінця корабля. Вона була готова прийняти на себе удар об ґрунт. Від вибухів ракета підстрибнула вгору і потім знову полетіла вниз. Ще натиск на кнопку, ще вибухи… Корабель уповільнював своє падіння, але все ж ґрунт наближався з неймовірною швидкістю. Риндін зробив ще одну спробу зменшити силу падіння ракети: він вирішив змінити напрям польоту. Він схопив лівою рукою рукоятку керування стабілізаторами-плавцями. Корабель повернув убік. Тепер він уже не просто падав, він ніби ковзався під кутом до ґрунту. Ще вибухи, ще…
Василь бачив гострі вершини скель, які немов готувалися пронизати ракету. Вони ніби летіли вгору, назустріч ракеті, що здригалася від вибухів і не могла спинити свого падіння.
Микола Петрович відкинувся на спинку крісла й заплющив очі — вперше за весь час наближення до Венери, вперше за весь час зниження. Тепер він нічим не міг допомогти справі. Вибухи тривали один за одним. Ще залишалася спіраль. Вона допоможе, якщо ракета впаде, як він розраховував, хвостом униз і торкнеться ґрунту міцною широкою спіраллю, що робила хвіст ракети важчим за ніс. Та поки що кінця польоту передбачити не можна було. Риндіну, очевидно, не пощастить посадити ракетний корабель на водну поверхню. Однак — хто міг сподіватися, що інфрачервоний екран відмовиться працювати? Хто міг сказати щось заздалегідь про ці невідомі таємничі коливання, які впливали на нього?..
Дужий поштовх струсонув ракету. Василь відчув, як навколо все задзвеніло. Щось упало, розбилося. Гамак, в якому він лежав, прогнувся вниз і знову штовхнув його вгору. Ракета підстрибнула і знов упала. Це, мабуть, діяла спіраль. Один за одним відчувалися важкі поштовхи, удари об ґрунт. В перископах все крутилося, нічого не можна було розглядіти. Ракета котилася кудись униз, перекидаючись і б’ючись об каміння.
Все змішалося в очах Василя: стеля, підлога, стіни. Більше він не пам’ятав нічого…
11. НЕВІДОМИЙ СВІТ
Бліде фіолетове світло пробивалось крізь вікна перископів та ілюмінатори центральної каюти. У напівтемряві перед очима Василя повільно пропливали великі блакитні, червоні й зелені кола. Страшенно боліла голова.
Що трапилось? Чому так темно?
Василь напружено пригадував: здається, він знепритомнів. Але він пам’ятав, що свідомість уже поверталась до нього після падіння ракети. Чи, може, то марилося йому?
Ні, він добре пам’ятає. Було так: він розплющив очі, і дивний спокій, дивна тиша вразила його. Здається, в каюті тоді було трохи світліше. Василь обвів поглядом каюту, шукаючи товаришів. Погляд його тоді спинився на великому екрані перископа.
Екран світився, на ньому гойдалося зелене верховіття дивних рослин — немов вітер пробігав тим верховіттям. Ліс на Венері?.. Але не встиг Василь тоді дати собі відповідь на це запитання, як очі його широко розкрилися від здивовання, і він застиг, ухопившись руками за краї гамака.
З-за верховіття небачених рослин з’явилась голова якоїсь потвори. Немов велетенський казковий дракон плазував серед хащів, підносячи над вершинами дерев свою потворну, жахливу голову. Великі, наче погаслі, нерухомі очі сиділи на краях голови. Гігантські зігнуті щелепи рухалися, розсуваючись і змикаючись, схожі на гострі криві шаблі. Потвора посувалася ближче, ближче, за її головою тяглося блискуче жовто-коричневе тіло. Ще мить — і все зникло.
А може й не зникло, можливо то Василь сам схилив стомлену голову, ховаючись від страшного привида? Але на екрані перископа вже не було нічого. Бліде, фіолетового відтінку фантастичне світло заповнювало великий екран. На екрані повільно пропливали світлові хвилі та брижі.
Чи справді бачив Василь ту страшну потвору, чи то було марення? Ніхто не міг відповісти на це. Василь підняв руку, його вразило відчуття ваги: рука немов була налита свинцем. Так, усе приходило в норму. Ось цілком повернулося відчуття ваги. Цікаво!.. Він ледве помітно всміхнувся, але зразу ж таки спіймав себе, що тепер він з острахом дивиться на екран перископа. Що то за дивні хвилі пробігають по ньому?
Тихий далекий стогін почувся серед глибокої тиші. Василь швидко підвів голову, прислухався. Як це він не подумав про товаришів? Хто це стогне? У півтемряві він помітив Гуро і Сокола. Мандрівники лежали у своїх гамаках, немов спали. Хто ж стогнав?
Тривожна думка майнула в голові Василя: що з Миколою Петровичем? Хлопець швидко розстебнув пряжки ременів, які прив’язували його до гамака, зіскочив на підлогу. Дивно, він похитувався, лише на превелику силу переступав з ноги на ногу. Тіло, вже звикле до невагомості, до надзвичайної легкості рухів, було неслухняним, обважнілим. Проте все це дрібниці. Швидше до Миколи Петровича!
Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. Микола Петрович лежав на боці, перехилившись через пульт керування. Руки його звисли, одна нога була на кріслі, друга безпорадно звисала з пульта, не торкаючись підлоги. Час від часу Микола Петрович тихо стогнав.
Василь зблід. Він відчув, як затремтіли в нього пальці.
— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? — промовив він, обережно торкаючись до руки Риндіна.
Старий академік лише тихо простогнав:
— Води…
І враз Василь знову став спритним, швидким і моторним юнаком, яким він був раніше. Почуття відповідальності, потреба допомогти Риндіну подолали млявість.
Він обережно підняв Риндіна й посадив його у крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулася на м’яку спинку. На лобі Риндіна запеклася кров; глибокий поріз проходив через увесь лоб. Очі Миколи Петровича розплющилися. Погляд спинився на юнакові. Губи ворухнулися:
— Води… — почув Василь.
Як блискавка, метнувся хлопець до каюти і приніс Риндіну чашку з водою. Вчений хапливо випив її до дна. Тепер академік дихав рівніше. Він уважно дивився на Василя, намагаючись щось у нього спитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Василь зрозумів запитання відразу, як тільки Микола Петрович почав:
— А як…
— Здається, все гаразд, Миколо Петровичу, — швидко відповів Василь, — зараз я вам усе скажу. Всі живі, здорові. Тільки сплять. Ось зараз!
Він знов повернувся до центральної каюти. Вже з дверей він побачив, що Гуро підвівся і стоїть, розправляючи руки.
— Товаришу Гуро, — звернувся до нього Рижко, — з Миколою Петровичем не гаразд. І я не знаю, що з Соколом…
Але тихий голос Сокола заспокоїв його:
— Зі мною нічого. Просто, кволість якась. А що з Миколою Петровичем?
— Годі лежати, Вадиме, — сказав Гуро. — Вилазьте з гамака. Василю, ходімо до Миколи Петровича.
Через кілька хвилин вони знали, що трапилось з Миколою Петровичем. Старий академік, керманич небесного корабля, весь час був на своєму посту. Останній удар ракети об ґрунт виштовхнув його з крісла й кинув на пульт, на рукоятки. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але думати про це було ніколи. Наосліп Риндін вимкнув рубильник, щоб випадкове замикання струму не наробило лиха. Потім, відчувши, що ракета спинилася й лежить нерухомо, Риндін спробував підвестися. Але не зміг. Дивна кволість охопила його. Він знепритомнів. Скільки часу він пролежав так, він не пам’ятав.
