Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Тільки аж коли машини з делегатами од’їхали від інституту, Сергій зітхнув і підійшов до американки, що стояла біля вестибюля, неуважно поглядаючи на перехожих.
— Ну, міс Джефсон, тепер я до ваших послуг. Де ви волієте розпочати допит? В моїй лабораторії чи, може, в отому симпатичному садочку?
— О, коли ви надали мені право вибирати, я запропонувала б третій варіант. Скажімо, в “Чайці”. Теж на свіжому повітрі.
— На жаль, у робочий час відвідувати ресторани не можна.
— А в позаробочий? — запитала вона вкрадливо.
— А в позаробочий… — він посміхнувся і заперечливо похитав головою.
— Шкода… В такому разі, ходімте в садочок. А якщо ви почастуєте мене морозивом, я навіть матиму ілюзію повного здійснення бажань.
Інтерв’ю було діловим, коротким. Американка поводилася невимушено, вільно і весь час дуже тактовно. Про ресторан вона більше не натякала, але, прощаючись, поглянула на Сергія так, що йому чомусь враз стало жарко. Очі подеколи говорять значно більше, аніж може сказати язик.
РОЗДІЛ XII
ЯК НЕБО ВІД ЗЕМЛІ
Сергій знав, що в Космограді йому доведеться пробути хіба днів зо два, отож і до подорожі приготувався вмить, запхнувши до пузатого “міністерського” портфеля сякі-такі речі першого вжитку. Не набагато більше часу потрібно було йому, щоб обміркувати питання, які доведеться порушити в розмові з “замовником”: про все вже думано-передумано. З собою він не брав ніякої технологічної документації, бо всі необхідні дані міцно тримав у пам’яті, однак останні зразки шаруватого вогнетриву вирішив прихопити про всяк випадок, і це була найвагоміша частина його багажу.
Попереду був зовсім вільний, по-чудному вільний вечір. Сергій давно забув, що таке справжнє дозвілля, витлумачуючи цей термін лише як можливість відірватися на якусь часинку від справ першорядної ваги, аби взятися за щось менш важливе, — наприклад, поновити знання французької мови чи трошки розчистити отой завал спеціальної літератури, який, наростаючи з швидкістю снігової лавини, загрожував витіснити його з власної кімнати. Шалений темп, взятий ним під час роботи над кандидатською дисертацією, — вимушений темп, бо інакше не впорався б з величезним завданням, — пізніше став звичним. А тут ще й обставини склалися так, що, розлучившись із друзями юності, він не набув інших. Правда, було чимало приятелів-колег, проте й вони, заклопотані справами та обтяжені сімейними турботами, теж втратили притаманний юнацтву гострий інтерес до спілкування. Такий стан речей видавався Сергієві цілком природним і незмінним. Протягом останніх десяти років розмірений і одноманітний плин його життя порушився тільки двічі з вини представниць кращої половини роду людського. Проте в обох випадках Сергій розчаровувався надто швидко і уривав знайомство без ніякого жалю, поступово звикаючи до думки, що йому, певно, судилося вікувати вік старим парубком.
Десятиденний клопіт з оцим конгресом вибив його з усталеного ритму життя, а перевтомлена нервова система вимагала відпочинку. Але ж і відпочивати треба вміючи! Куди, скажімо, поткнешся увечері? У театр уже пізно, спати — рано, швендяти містом без ніякої мети — не тягне, читати — не хочеться.
Він злостився на самого себе за відмову від пропозиції американської газетярки про “інтерв’ю” у “Чайці” на схилах Дніпра. В такому запрошенні не було нічого непорядного; це тільки за інерцією відносин минулого століття всі права на ініціативу ще й досі підсвідомо віддають мужчині. А що ж робити жінці, — скажімо, хоча б і тій міс Джефсон, яка, опинившись у чужій країні, не знає, куди подіти свої вільні вечори? Хай там як, але ж одній-однісінькій іти в театр чи ресторан і незручно, і тоскно. А Сергій Альошин, ще нестарий радянський вчений, повівся, як сором’язливий хлопчисько. Або ні: як гідний вихованець пуританина Романа Хмари, якому, мабуть, ще й донині сіллю в оці стоять не тільки ресторани, а навіть галстуки на шиях!
Коли б Сергій сьогодні догадався поцікавитися номером телефону міс Джефсон, він міг би зараз подзвонити, вигадавши якусь приключку: мовляв, описуючи лабораторію, зверніть увагу на те і те. Як годиться, запитав би про самопочуття, а далі розмова пішла б сама: люди часом добре розуміють одне одного з напівслова. її телефон розшукати не важко — на те існує в готелях довідкова служба. Але для неочікуваного дзвінка потрібно знайти більш важливе підґрунтя, аніж бажання доповнити інтерв’ю, а нічого вартого уваги вигадати не вдавалося.
Можна було б зустрітися з доктором Гешке, — видно, що він людина порядна. Але невідомо, чи буде йому така зустріч приємна: після вчорашньої подорожі в Ліщинівку німець посмутнішав і зів’яв. Сьогодні в лабораторії він тримався уособлено, нічим не виявив своєї зацікавленості, слухав неуважно, думаючи про щось своє. Його можна зрозуміти: потрапляючи в скрутну життєву ситуацію, всі ми прагнемо знати правду, і тільки правду… потай сподіваючись, що вона виявиться для нас приємною. Йому ж довелося пересвідчитися в протилежному. Отож, мабуть, слід тільки подзвонити та попрощатися, як того вимагає елементарна ввічливість.
Доктор Гешке спочатку здивувався, почувши в трубці голос Альошина, а дізнавшись, що той завтра вранці їде в термінових справах, висловив щирий жаль, що не довелося докінчити початої розмови. А втім, мовляв, ця зустріч була перша, але не остання. І оце його сподівання справдилося значно швидше, аніж можна було гадати.
Сергій уже лаштувався лягти спати, — о десятій вечора, річ нечувана! — коли раптом подзвонив доктор Гешке. Він, мабуть, встиг перехилити чарчину, бо голос його лунав веселіше й енергійніше. Після всіх перепрошень та пробачень німець запропонував посидіти на прощання десь у затишному куточку та погомоніти про всяку всячину. Застуканий несподіваною пропозицією, Альошин спробував послатися на пізній час, проте доктор Гешке припрохував з невластивою йому настійливістю. Довелося погодитись.
Німець чекав на нього у вестибюлі готелю. Він справді був напідпитку і в доброму гуморі.
— О, гер Альйошін, — посміхнувся він, простягуючи руку для привітання, — признаюсь: я наважився порушити ваш спокій не тільки заради бажання погомоніти з вами на прощання, а і для того, щоб урятувати життя однієї дуже привабливої особи.
— На жаль, не лікар! — розвів руками Сергій.
— Життя рятують не тільки лікарі, а й пожежники, скажімо. А міс Кет Джефсон запевняє, що згорить від сорому, якщо бодай одна з її подруг дізнається, що радянський учений містер Альйошін не тільки намірявся назвати її старою, а навіть не погодився показати їй видатні місця столиці України!
— А де ж ця легкозаймиста особа?
— Пішла в свій номер, аби поміняти сукню “міні” на “ультраміні”.
— Що ж, коли я так завинив, то доведеться виконувати обов’язки пожежника. Тільки брандмейстером, прошу, будьте ви.
Доктор Гешке помилився: скинувши “міні”, міс Джефсон вдяглася в “максі” — довжелезну, до п’ят, сукню з важкого зеленого шовку, яка вигідно облягала форми її стрункого тіла і приємно гармоніювала з кольором очей та волосся. О, жінки знають, що, де і коли надівати!
— Міс Джефсон, швидка протипожежна допомога прибула! — пожартував Сергій, вклоняючись. — Але я не бачу полум’я!
— Воно ще не встигло вирватися звідси! — американка поклала руку на серце. — Мені приємно, містер Альошин, що ви прийшли. Справді, адже ми з містером Гешке не знаємо, куди себе подіти. А тепер ми призначаємо вас повновладним розпорядником нашого часу. Наказуйте!
— В такому разі, прошу… — Сергій зробив паузу і посміхнувся. — Прошу до таксі. Я затримав його про всяк випадок і тепер покажу вам вечірній Київ.
Американка ображено закопилила губки:
— Містер Альошин, а від свіжого весняного вітру, та ще й за такої сухої погоди, оте полум’я не розгориться на повну силу?
— Не розгориться, — сказав Сергій розсудливо. — Ми пригасимо його келишком вина десь у “Вітряку” чи в “Корчмі”.
