»Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗
Інструкція
Степан дістався до високовольтної лінії рівно о п’ятій дня — за годинником Вячеслава Борисовича. Більшу частину шляху він пробирався низиною, яром. Загубив хустку і ледве знайшов її в чагарнику. Він усе думав, чи здогадається Вячеслав Борисович скористатися з “посередника” й розгіпнотизувати своїх співробітників? Щодо “вишеньок” він розумів не дуже ясно й називав усе це діло гіпнозом.
Він вийшов до високовольтної лінії на межі радгоспних угідь, біля греблі, за якою був ставок. В одному місці через греблю тонкою цівкою пробивалася вода, і Степан напився й довго спльовував пісок. Щогли високовольтної були поруч. Тепер треба підшукати добру схованку, щоб до неї не можна було підібратися непомітно.
Таке місце знайшлося відразу — сторожова вишка птахоферми. Як правило, на ній висиджував сторож із двохстволкою, “дід”. Сьогодні вишка була порожня. Навіть качок не видно на ставку.
Стьопка замружився і одним духом опинився на вишці. Знаєте, не дуже-то весело за кожним поворотом чекати засади. Йому скрізь ввижалася засада. Але вишка була порожня. Під дашком на обгородженому дошками майданчику стояв табурет. У кутку лежав великий прілий валянець. Між дошками світилися широчезні щілини, сиди собі на підлозі, на валянці, і дивися навсібіч.
Степан так і зробив. Розгледівся довкола і нікого не помітив. Десь за будиночками сперечалися птахівниці, і на шосе хурчала машина. Більше нічого.
Тепер він міг спокійно прочитати інструкцію Портнова.
“1. Йди до високовольтної лінії і сховайся якомога краще. (Зроблено, — відзначив Стьопка). Дочекайся 19 год. 30 хв. і аж тоді починай діяти.
Твоє завдання: залишити телескоп без енергії на 19 год. 55 хв. Можна на 19 год. 45 хв., але не раніше!”
“Правильно! — захоплено вигукнув Стьопка. — Щоб послати сигнал по радіо, потрібна електроенергія, і вона підводиться до телескопа по цій високовольтній лінії. Добре придумано, і як просто!” Він квапився дочитати до кінця:
“2. Ти повинен порвати два дроти високовольтної лінії між радгоспом і містом. Одного теж вистачить, але два надійніше. Постарайся.
3. Щоб порвати дроти, обери один із двох способів:
а) Розбий пострілами гірлянду ізоляторів на будь-якій щоглі, щоб дріт упав на землю. Стій якомога далі від лінії й обов’язково перпендикулярно до неї. Ближче як на 50 метрів не підходь — уб’є струмом. Стій, стуливши ноги докупи. Після того як провід упаде, відходити слід бігцем, не кваплячись, так, щоб обома ногами водночас не ступити на землю. Якщо доведеться спинитися — став ноги вкупі, підошва до підошви. Це необхідно тому, що струм піде по землі. Дві розтулені ноги — два провідники, по них піде струм і вб’є. Пам’ятай: на землі одна нога або дві ноги вкупі.
б) Другий спосіб. Біля кінцевої щогли (радгоспн. ставок) стоїть біла халабуда, до якої спускаються дроти. Треба розбити пострілами ізолятори, до яких підходять ці дроти (на даху халабуди). Розбити дві штуки якнайближче до даху”.
Щогла високовольтної лінії маячіла верхівкою якраз на рівні майданчика — чотири косі металеві підпори і шість гірлянд коричневих ізоляторів, що тьмяно виблискували. Під щоглою стояв акуратний білий будиночок. На його дах, на три високі ізоляторні колони, збігали з щогли яскраві мідні дроти, що сяяли проти сонця. Все це господарство було як на долоні— елегантне й нове, і від нього далеко пахло металом. Щогла сріблилася алюмінієвою фарбою, будиночок побілено напевно із синькою, його двері-ворота були густо-зелені, і навіть плакати з черепом і блискавками мали веселий і приємний вигляд. Від будиночка збоку виходили інші три дроти й по невисоких дерев’яних стовпах тяглися до садиби радгоспу.
Звідсіля, з вишки, навіть кепський стрілець спокійно міг розтрощити ізолятори. Хоч усі три. У-ру-ру!
— Не “у-ру-ру”, а ідіот, — пробурмотів Степан. — Так тобі й дадуть дві години тут відсиджуватися. Все одно проженуть…
Він вдивлявся у лінію високовольтної передачі. Щогли і дроти, масивні зблизька, здавалися здалеку намальованими пером на зеленому папері. Сьома щогла була вища за попередні, бо дроти від неї йшли над радгоспним шосе, і Стьопка пригадав, що поруч із шосе була копичка торішнього сіна. Маленька, рознесена на три чверті коровами. Якщо проженуть, можна там і сховатися… Ох, дідько б його взяв! Все було б добре, якби він догадався прихопити запасну обойму. Коли бити знизу, то два-три патрони неодмінно піде на пристрілку, і залишиться тільки по дві кулі на ізолятор. Якщо не одна. А відстань буде чималенька. Він підрахував, користуючись формулою Піфагора: п’ятдесят метрів до щогли і тридцять висота… добути корінь… Метрів шістдесят. Це коли стріляти вгору з пістолета, розумієте? Будуть недольоти, до яких не відразу пристосуєшся — білого поля довкола ізоляторів немає, як довкола мішені. Навіть із гвинтівки навряд чи поцілиш одразу…
— А ще науковий працівник! — злився Стьопка, шматуючи кляте плаття.
Чортзна-що! Вячеслав Борисович мусив розповісти йому на місці, що треба. Тоді вія прихопив би не одну навіть, а дві обойми, про запас.
Стьопка вирішив залишатися на вишці. У нього тремтіли руки від утоми й голоду. Як стрілець він у такому стані не вартий був і копійки, стріляти знизу не варто було й пробувати. А якщо пришельці такі пронозливі, що здогадаються шукати його, то знайдуть скрізь. Чудовий план Вячеслава Борисовича висів на волосинці.
Волосинка лопається
Через годину Стьопку підняв на ноги надто пронизливий, гучний жіночий голос. На протилежному березі ставу з’явилися дві жінки в білих халатах, і одна допікала другу на всю околицю:
— А хто ж це розпорядився? — кричала вона. — Три години ще до смерку-у!! — Вона набрала повітря побільше. — А пта-ахів позаганяли під дах!
Від її пронизливого крику задрижали зуби і з’явилося недобре передчуття. І справді: навколо жінок зчинився шарварок, качки повалили на ставок, як піна з-під рук гігантської прачки… Стьопка плюнув униз. По воді плив човник із бородатим дідом-сторожем. Він причалив до вишки. Стьопка сидів як горобець — не дихав.
— Тьху, баби… — мовив дід. Потім глянув на вишку і так само неголосно: — Стрибай униз, кому сказано!
І понуро, тягнучи ноги, рушив до драбини. Дійшовши, задер борідку і сипливим голосом знову:
— Нінко! Стрибай униз!
Степан сидів, затиснувшись у куток. Від злісної розгубленості й голоду у нього в голові ходили якісь хвилі й гула колись чута пісенька: “Ніна, Ніночка — Ніночка-блондиночка!” А дід кректав угору по драбині. Він висунув голову з пройми у підлозі вишки, похмуро кинув:
— Ще одна повадилася… Стрибай униз! — і поставив валянець на місце, в куток.
— Не піду! — люто огризнувся Степан. — Сидітиму тут!
Дід повагом простяг руку і стиснув коричневі пальці на Стьопчиному вусі. Той не пробував вивернутись. Дідусь був такий старий, худий і рухався, як муха восени… Штовхнеш — упаде. Степан не міг із ним битися. Він дозволив довести себе до драбини і вимовив тільки:
— Зле ви чините, дідусю.
— Киш-ш! — сказав дід.
Степан скотився на землю. Ех, діду, діду… Знав би ти, діду, кого проганяєш…
Він обтрусився. Качки гомоніли на ставку, сонце надвечір пекло вогнем.
— Гвардійці не відступають, — пробурмотів Стьопка і кинувся вбік, огинаючи ставок по правому березі, щоб дістатися до радгоспного шосе, а там — до сьомої щогли.
Часу й тепер залишалося багато, понад годину, та Стьопка від злості й нетерплячки біг цілу дорогу. На бігу він бачив дивні речі і дивних людей.
Провезли повну машину з мішками — кормом для птахів, а нагорі лежали й співали дві жінки в синіх халатах.
Ціла сім’я — гладкий дядько в джинсах, гладка тітка в сарафані і двоє хлопчиків-близнят, теж гладких, несли розібране дерев’яне ліжко, просто з магазину, в паперовій упаковці.
На воротах радгоспу яскраво, у скісному промінні сонця, червоніла афіша клубу: “Кіно “Війна і мир”, III серія”. Вчорашню афішу про співака Кисельова вже зняли.
