Дисертаційний прорахунок - Головин Николай Иванович (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
“Директор — узурпатор, людина нетворча, суб’єктивіст, волюнтарист…” — читала Ніна Олександрівна.
Спочатку вона не могла збагнути суті написаного. І раптом пізнала свої фрази, що їх колись зронила у запалі суперечки. Та й стиль був дуже знайомий: надмірне вживання сполучника “котрий” робило його громіздким і незграбним…
— Василь Петрович, “котрий”…
Перед очима враз постав його профіль: великий ніс, стиснені губи, утоплене підборіддя і… смиренні очі.
— А при чім тут Василь Петрович? — здивувавсь Ярослав Андрійович.
— Це він полюбляє “котрий”.
Ткаченко сторопів, якусь мить мовчав, перечитуючи сторінки.
— Програму керування випробуваннями розробляв він? — спитав.
— Ні, — поспішила запевнити Ніна Олександрівна.
І раптом згадала про інформацію, яку їй дав Олексій.
Вона вставила диск, ввела дані машини, на дисплеї з’явилися команди.
— Програма керування моделлю. Невже за такий короткий час мозок устиг її перевірити?
— Не такий уже й короткий, доба. Вчора я знайшов вас непритомну у вашій розбитій “калоші”.. Як згодом з’ясувалось, у вас була поламана нога.
— Жартуєте. — Вона подивилася на свої ноги. — Вони цілком здорові.
— Я вас відвіз на своїй машині у дослідне хірургічне відділення, де працює мій товариш. Сам був присутній на операції. Вас оперував автомат.
— Щось починаю пригадувати: сіла в модель, злетіла, зненацька вимкнувсь двигун. Прилади не вказували ні на відхилення, ні на перевантаження. Таке враження, що програма скінчилася посеред випробувань. А потім машина почала падати. Невже помилка в програмі?
— Але ж ви перевіряли її на моделі в лабораторії?
— Давайте введемо дані для порівняння із зразками, які закладено в пам’яті комп’ютера. Ці я вже перевірила й не знайшла помилок.
Ніна Олександрівна ввела завдання на порівняння даних, сіла в крісло і схвильовано почала чекати результату. Перед очима постало обличчя Василя Петровича: симпатичне, приязне… А от у профіль зовсім протилежний вираз. Дволикий Янус…
На дисплеї висвітилося: “Дані всередині міток 16–23 не збігаються”. Ніна Олександрівна і Ткаченко втупилися в екран: пішло розпечатання команд, які не збігалися.
— Що ж могло статися? — запитав вражений Ярослав Андрійович.
— Наплутати я не могла, — знічено похитала головою Ніна Олександрівна. — Якщо навіть у гіпнотичному сні безпомилково повторила все, то… Ні, тут не помилка. Це ігрове завдання. Завдання на відхилення апаратури у непередбачений час…
— А що як ми доручимо машині провести аналіз програм тих, хто користувався нею, і порівняємо з цією частиною ігрового завдання? — запропонував Ткаченко. — Кожна людина виявляє свої особливості, вибираючи команди. Машина повинна розпізнати того, хто заклав це ігрове завдання. А поки що вип’ємо по чашечці кави. Ви не проти? Працюйте з машиною, а я зварю каву. — Ярослав Андрійович підвівся, дістав із шафи кавоварку. — Чому б ось так мирно не прийти на пораду? — лагідно говорив він. — У дружній розмові, в спокійній обстановці ми б розібрались. А ви вирішили діяти самотою: вивели модель на випробування, всілися в неї, злетіли і мало не загинули.
Вона не відповіла, тільки з докором подивилася на Ткаченка.
— Вибачте, я забув про “котрий”… Та й ви ж про це не знали?! Чому ж думали, що я… — Подивився на екран дисплея і вигукнув: — Василь Петрович!
Ніна Олександрівна метнула погляд на екран, прочитала знайоме прізвище і тихо, майже пошепки промовила:
— Ярославе Андрійовичу, я нікому не дозволяла коригувати свої випробні програми.
Директор спохмурнів.
— Оце ситуація… Я просто не сподівався… Такий симпатичний чоловік… Ну що ж, доведеться провести експеримент, — рішуче сказав він, — так би мовити, незапланований хід. Грати так грати. Василь Петрович завтра вранці повернеться з відрядження… Викличемо його на випробне поле і запропонуємо виконати те, що зробили вчора ви: сісти в модель і злетіти. Якщо він свідомо втрутився в програму, викаже себе… Він же не знає, що з вами трапилось. Я нікому про це не розповідав. Якщо програма відкоригована навмисне, він не сяде в модель. Скоригувати назад він, звісно, не зможе. А сісти в модель я його примушу.
— Але передусім треба виправити програму, — сказала Ніна Олександрівна.
Ткаченко погодився. Ніна Олександрівна ввела запит, і на екрані з’явилася цифра “чотири”.
— Що це означає? — спитав Ткаченко.
— Мій пасив. Ми якось розпочали з Василем Петровичем гру: хто активніший у творчій, громадській та спортивній діяльності. Граємо вже рік. Машина веде рахунок. Василь Петрович випереджає мене на чотири очка…
— Чотири аварії… Що ж виходить? Машина однаково служить і справедливій, і несправедливій справі? А ви кажете “гра”. Таж у вас точилася війна, війна моральності. І саме машина обстоювала несправедливість. Коли людина порушує правила моральності, як ми оцінюємо її?
— Нещадно засуджуємо.
— Сьогодні про машину так сказати не можна. Виходить, бездушна система підступніша за злочинця?
— В машину не вкладеш такі категорії, як благородство, порядність, совість.
— А чому б і ні?
— Тоді комп’ютер повинен бути наділений блоком “моральності”, щоб відрізняти добро від зла.
— Отож-бо!
Ткаченко дивився на неї і усміхався.
— Бачу, ви хочете доручити це завдання мені? — здогадалася Ніна Олександрівна.
Уранці, коли Василь Петрович прийшов на роботу, йому сказали, що на полігоні на нього чекає директор. Він здивувавсь, але відразу попрямував туди. Та ще більше здивувався, коли на полі побачив Ніну Олександрівну і виведений з ангара апарат.
— Ви знаєте, що вже четверта наша модель зазнає аварії. Треба виявити причини, щоб покласти їм край, — без зайвих слів суворо сказав директор КБ. — Ніна Олександрівна пропонує ризикований, але виправданий хід: хтось із нас повинен сісти в кабіну, злетіти і по приладах визначити причину аварії. Щоб урятувати модель, треба лише своєчасно узяти керування “на себе”. Гадаю, Ніні Олександрівні ми не дозволимо пілотувати. Ви молодший, у вас швидша реакція, та й взагалі це справа чоловіча.
Василь Петрович зблід.
— Ярославе Андрійовичу, ви ж самі заборонили проводити випробування з людиною на борту?
— Не бійтеся, ми поруч. Підстрахуємо.
Директор навіть підштовхнув його до кабіни.
— Ні, ні, — впирався Василь Петрович. — Вона ж розіб’ється…
— Чому? Ви ж перевіряли модель у лабораторії?
— Але я відчуваю, що аварія неминуча.
— Що значить “відчуваю”? Тут автоматика, яку ви самі добре вивірили. Сідайте! Чи, може, мені сісти? — не витримав Ярослав Андрійович.
— І ви не сідайте, — перелякано прошепотів Василь Петрович.
Та директор уже рішуче прямував до моделі. Василь Петрович підтюпцем біг поряд. Губи його дрижали, щоки сіпалися.
— Не сідайте, прошу вас, — раптом почав благати він. — Станеться аварія.
Очі його розширилися, на лобі виступив піт.
— Ніно Олександрівно, — гукнув Ткаченко, всідаючись у маленьку кабіну. — Вводьте програму на випробування.
— Не можна! Я забороняю! — несамовито закричав Василь Петрович і кинувся до робочого термінала, за яким стояла Ніна Олександрівна. — У програмі є помилки…
Ніну Олександрівну вразило, як змінилося його обличчя. “Знає, все знає. Навмисне ввів корекцію на зупинку двигуна. Але як підступно. Щоб час зупинки постійно змінювався”. Вона заплющила очі і, щоб не розридатися, жадібно вдихнула повітря…
“Йому, мабуть, зараз гірко й соромно, — подумала вона. — Навіщо він усе це зробив? Невже заради посади, вдоволення честолюбних бажань? Василю Петровичу, мила ви моя людино…”
