Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич (серия книг txt) 📗
Джейк осміхнувся:
— Я все пам’ятаю, мосьє… Я пам’ятаю свою обіцянку. Пам’ятаю навіть те, що ви одержуєте від тресту п’ятнадцять процентів, а я тільки десять… Але я аристократ і своєї обіцянки дотримаю.
— О’кей!.. Хай благословлять вас аллах і свята богородиця! — по-діловому сказав Кортец і молитовно звів очі догори.
Вранці другого дня Тася прийшла в кімнату Волошина на першому поверсі Будинку колгоспника. Той саме розглядав якусь фотографію. Тася зазирнула через плече товариша.
— Гм… повне розчарування, — сказав Волошин. — Барвиста мозаїка стала сірою, і вся принадність чудової церковної підлоги поблякла.
— Професор каже, що цю мозаїку зробили за вказівкою Грозного після його другого приїзду в монастир, — тихо промовила Тася і додала з жалем: — Як шкода…
— Так, даремно я не прихопив з собою кольорової плівки… А решта знімків чудові. Погляньте, Настусю, на цю башту над озером. Справжнісінький тобі богатир стоїть, як вічний страж у дозорі.
— Справді! — захоплено вигукнула Тася. — А ви помітили, Ваню, що на багатьох старовинних російських церквах усі куполи різні?
— Помітив… Ну що ж, це добре… нема одноманітності… Народ великий, натура невгамовна, і мистецтво таке ж.
— А на вологодській Софії куполи симетричні: один великий у центрі, а чотири менші — з боків… Коли дивишся прямо, бачиш одну велику баню в центрі, а з боків дві менші, Я дивилася і все пригадувала, де я вже бачила ці три голови, одну велику і дві менші з боків…
— І що ж? Згадали?..
— Згадала, Ваню… Третьяковська галерея. Васнецов “Три богатирі”. В центрі — Ілля Муромець, а по обидва боки — Альоша Попович і Добриня Нікітич… Ну от, ви знову смієтеся!..
— Та ні ж, Настусенько! Розумнице ви моя! — вигукнув Волошин. — Це здорово підмічено. Звичайно, Васнецов це знав. Так он з якої натури він своїх богатирів малював! Ох, і хитрий же чаклун!
— Ви казали, що я божевільна, а тепер кажете, що я розумниця, — посміхаючись мовила Тася.
— Я й зараз те саме кажу. Ви розумниця, але…
— …з дурістю?
— Ні, з… ну, трохи шалена, чи що.
— А вам такі не подобаються?
— “Подобаються?” Це не те слово, Настусю, — сказав Волошин і простяг до Тасі руку.
Але дівчина одвернулася і відбігла до вікна.
— Який чудовий день сьогодні, Ваню…
Раптом Тася щось згадала:
— А що коли я попрошу цього художника… як його… Єланський, здається? Попрошу намалювати фарбами мозаїчну підлогу?
Волошин спохмурнів:
— Ні в якому разі не робіть цього.
— Чому?
— Я не люблю його…
— Даремно. Він робить чудові зарисовки.
— Я йому голову одірву! — проревів Волошин.
— За що, Ваню?
— Це підозрілий тип… Приїхав, нишпорить тут по всьому монастирю, скрізь суне свого носа… Куди не повернешся, він уже тут як тут і все в альбомчику малює. Проноза! Не люблю таких…
— Але він для того й приїхав з Вологди, щоб усе побачити й намалювати.
— А чи з Вологди він? — багатозначно запитав Волошин. — Чи не з Москви-матінки?.. І взагалі, Настусю, він здається мені підозрілим. Чи не він часом у Клавдії Антипівни на Ординці побував і листи Євгенії Бєльської прикарманив?..
— Що ви! — з жахом вигукнула Тася. — Чому ви так вважаєте?
— Маю підстави… — таємниче повідомив Волошин і тихо додав:
— Але вас я прошу ні слова про це. Не підходьте до нього, не говоріть з ним…
Тася закивала головою:
— Так, так! Звичайно!.. А на вигляд він такий симпатичний.
— Справжній шахрай завжди зовні симпатичний, — промовив Волошин.
Бажаючи змінити тему, він одійшов од вікна і знову подивився на знімок мозаїчної підлоги.
— Сірятина, та й годі…
— А якщо підфарбувати? — нерішуче запропонувала Тася.
— Ну ні! Буде не те… Але ж як цікаво розташовані кольорові плитки… Тут цілий узор…
Тася подивилася на знімок:
— Кольорові плитки мозаїки стали сірими і утворили єдину звивисту лінію.
— Справді… — погодився Волошин. — Дивіться, ось вона починається тут, з притвору, біля величезного ромба, схожого обрисами на Кузнецьку башту, а далі в’ється… Тут в середині кружечок, за ним знову звивається лінія. А ось тут її кінець, помічений хрестиком… Цікаво!
Тася замислено дивилась у вікно.
— Я не розумію, чому Грозний звелів наслати в цій церкві таку химерну підлогу?..
— Мабуть, на пам’ять про померлого сина, — невпевнено сказав Волошин.
— А в якому місці він наказав тайник для книг побудувати?
— Професор Стрілецький певен, що тайник повинен бути десь між Кузнецькою баштою і церквою Іоанна Предтечі… А чого ви про це питаєте, Настусенько?
Тася мовчки взяла в руки знімок і стала уважно розглядати ромбовидну сіру плиточку, від якої тягнулася суцільна звивиста лінія з хрестиком на кінці. Своїми обрисами ромбовидна плиточка і справді схожа була на Кузнецьку башту.
— Невже… — тихо промовила Тася.
— Що?
Але Тася поклала знімок на стіл:
— Ні… Це мені здалося.
— Що вам здалося?
— Ні, ні! Не скажу… — Вона засміялась. — А то ви знову назвете мене божевільною…
Поснідавши, молоді друзі пішли в монастир. Але як тільки вони ступили на головне подвір’я, Волошин схопив Тасю за руку.
— Стоп! — суворо наказав він. — Нам, здається, варто простежити за цим “умільцем живопису”.
— За ким? — здивовано озираючись, запитала Тася.
— За художником Єланським…
— Невже ви серйозно думаєте, що він украв листи Євгенії Бєльської?
— Не знаю, він чи ні, але, повторюю, мені його поведінка здається підозрілою…
Волошин взяв Тасю за руку і повів за собою в обхід управлінського будинку на задвірки.
— Давайте обійдемо конторські келії, вийдемо до алеї Скорботи і тихесенько підкрадемося до цього “художника”, — тоном змовника запропонував Волошин.
Вони швидко пройшли березовою алеєю, дісталися до церкви Іоанна Предтечі і нишком виглянули з-за рогу… Єланського не було на горбочку, де він звичайно сидів. Там, біля занедбаної гробниці, стояв тільки його мольберт.
— Гм!.. Куди ж він подівся? — пробурмотів Волошин, зійшов на горбок і оглядівся.
— Дивіться! — вигукнула Тася і показала пальцем на другий ярус фортечної стіни, де майнула постать людини.
— Він!
Єланський зник у якомусь проломі так швидко, як і з’явився.
— Що він там шукає? — обшарюючи стіну злими очима, поцікавився Волошин. — Настусенько, ви по-пластунському вмієте повзати?
— Це як?
— На животі…
— У… умію.
Волошин заговорив пошепки:
— Лягайте на живіт і повзіть крізь ці джунглі… — він кивнув на зарості полину та реп’яхів, — прямо на башти. Коли доповзете, піднімайтесь через пролом у башті кам’яною драбиною на другий ярус стіни і тихенько йдіть мені назустріч. Я тим часом поповзу он до того “кам’яного мішка”. Зрозуміли?
— Зрозуміла…
— Вперед! — скомандував Волошин і, кинувшись плазом на траву, наче гадюка, вліз у густі хащі полину та реп’яхів.
Тася з жалем подивилась на своє нове красиве плаття і нерішуче озирнулась. Їй дуже не хотілося порвати плаття, подряпати колючками руки й обличчя. Їй сяйнула проста думка: якщо повернутися назад і швидко обійти горбочок, то до башти можна з успіхом дістатися і не “по-пластунському”.
Так вона й зробила, і вже через дві хвилини досягла башти. Швидко й безшумно видряпавшись по її внутрішній драбині на покрівлю першого яруса фортечної стіни, Тася пішла настилом над казематами і незабаром побачила Волошина. Той сидів навпочіпки і озирався на всі боки. Помітивши Тасю, яка навшпиньки підходила до нього, він приклав палець до губів.
Раптом Тася почула приглушені голоси, що долинали знизу. Волошин припав вухом до щілини в настилі і махнув рукою, наказуючи Тасі лягти. Забувши про своє нове плаття, Тася лягла на живіт і прислухалася. Внизу розмовляли по-французькому.
