З далеких планет - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн бесплатно txt) 📗
Зненацька налетівши, потужний вихор звалив мене з ніг. Судомливо вхопившись за пругку гілляку якогось дерева, я перечекав шквал, а потім рушив далі. Ноги плуталися в повзучих рослинах, шалені вихори кидали мене на землю, і, швидко знесилившись, я повернув назад, до ракети.
Раптом я помітив неподалік якийсь рух. Ворушилися латки грунту, вкритого чимось схожим на мох. Зацікавлений, я рушив ближче. І тут мох посунув до мене.
Але що це? Окремі гілочки моху засяяли раптом позмінно жовтим, зеленим, червоним, фіолетовим світлом. Різнокольорові вогники в сутінках, що непомітно підкралися, швидко перебігали з місця на місце.
Обминаючи стовбури дерев, просто на мене рухався живий килим, переливаючись самоцвітами…
Я прискорив ходу, намагаючись втекти від переслідування. Килим теж рушив швидше. Тоді я побіг, роблячи, як уві сні, гігантські стрибки. Але відстань між мною і килимом невблаганно зменшувалась.
А “Сніжинка” зовсім близько! її стрункий корпус підносився вгору за якихось п’ятсот метрів. Тут, як на зло, зіпсувався радіопередавач. Вихопивши променемет, я спрямував його на рухливий мох і натиснув гачок. Та імпульсу не було.
Над килимом з’явилася легка хмаринка. Вона згустилася просто на очах. Потім вогники водночас мигнули, і хмаринка рушила на мене. Палючий біль пронизав мене. Не допомогла і нейтритова прокладка скафандра. В кожну клітину тіла вп’ялась розжарена голка. Втративши рівновагу, я похитнувсь і впав на спину…”
2
Штурман “Сніжинки” невідривно стежив, як капітан корабля, обережно ступаючи, заглиблюється в хащі.
Штурман чітко бачив, як його товариш зупинявся біля зігнутих стовбурів, піднімав гілки, роздивлявся. Він заздрив капітану.
Водночас його турбувало відчуття якоїсь небезпеки, що загрожує капітанові. І він полегшено зітхнув, коли капітан нарешті повернув назад.
Яскраво-зелене світило схилилось до обрію. Запали сутінки, стали довгими тіні.
Для інфращупа не було ніякої різниці — день чи ніч. Однак видимість на кольоровому екрані помітно погіршала. Спочатку вицвіли і поблякли яскраві кольори. Дерева, грунт, оранжевий скафандр капітана — все набрало якогось непевного сірого відтінку. Пасмуги туману тягнулись знизу і запинали екран, перетворюючи його в великий квадрат брудно-сірого полотна.
Постать капітана танула на очах. Радіозв’язок з ним почав слабнути і незабаром перервався зовсім.
Розмірковувати не було коли.
Швидко одягнувши скафандр, Микола покликав робота Кіра і вибрався назовні.
3
“…Я опам’ятався від страшенного холоду. Руки й ноги задерев’яніли так, що не можна було ними володати. Я лежав горілиць, і наді мною яскраво сяяли небачені досі сузір’я. Спробував звестися, однак щось чіпко тримало мене. “Як Гуллівер, коли потрапив у полон до ліліпутів”, — майнула думка.
Відчайдушно борсаючись, звільнив трохи праву руку. І одразу все ожило. Різнокольорові вогники забігали навколо мене. З завмерлим серцем я чекав, що мене знову прониже гарячий струмінь болю. Але болю не було.
Видалося, що в світінні вогників є якийсь ритм, але я ніяк не міг зрозуміти його закономірності.
Килим на мить спалахнув сліпучим синім полум’ям, і все поринуло в абсолютну пітьму. Навіть зірки і ті згасли…
Невдовзі відчув, що кудись рухаюсь.
Рухались довго, дуже довго.
Темрява, чорна і густа, як туш, почала трохи розвіюватись. Повз мене пропливали тепер безформні тіні.
Раптом далеко попереду, на обрії, з’явилось темно-червоне з прозеленню полум’я. “Пожежа”, — спалахнуло в мозку. Та через хвилину зрозумів, що помилився: сходило “сонце”.
Пообіч мене і спереду рухались поверхнею грунту, повторюючи всі його згини, світні килими.
Невдовзі я опинився біля підніжжя вузького піка, що вражав правильністю геометричних форм.
Килими зупинились. Потім хвилин з десять (а може й довше — у мене пропало відчуття часу) килими переморгувались, наче подавали якісь знаки один одному. Нарешті один килим наблизився до піка. На бічній поверхні відчинилась вузька горизонтальна щілина, і килим ковзнув усередину. Через деякий час він знову з’явився і засяяв всіма кольорами веселки. Здавалось, він виголошував мовчазну промову, а решта уважно слухала його…”
4
Задихаючись од швидкого бігу, Микола заглиблювався в зарості. Кір не одставав від нього ні на крок. Відчувши, що вибивається із сил, штурман подав команду, і Кір обережно підхопив його могутніми щупальцями. Тепер вони рухались значно швидше.
— Тримай курс до капітана, — повторював Микола, гарячково міркуючи, що робити далі. Променевий пістолет він залишив на “Сніжинці”, — забув спохвату, — і тепер уся надія на щупальця Кіра та на його невеликий променемет, схований під панциром.
— Капітан іде нам назустріч, — повідомив Кір, безперервно обертаючи на бігу кущики антени. — Капітан прискорив ходу… Біжить… зупинився…
— Ну, ну? — квапив Микола.
— Капітана наздоганяє рухлива поверхня…
— Що ж то таке? — нетерпляче спитав штурман, коли Кір замовк. Але робот не відповідав: уперше він зустрівся з явищем, яке, не зміг пояснити.
“Нічого, — подумав Микола, не дочекавшись відповіді, — тут, на чужій планеті, ти, голубе, матимеш непогану практику. 1 в наступному польоті будеш більше знати й розуміти. Полечу і я з тобою в нову експедицію… Якщо живий залишуся…”
— Капітан зникає, — сказав раптом Кір.
— Як це — зникає? — у відчаї закричав Микола. — Шукай пильніше! Збільш потужність інфращупа!
— Потужність інфращупа гранична. Бачу лише тулуб капітана… Тільки голову… Обличчя… Капітана… нема…
— Вперед, вперед, — мов божевільний, повторював штурман. — Ми його знайдемо, хоч всю планету перериємо!
Темрява густішала, і, хоч Кір “бачив” у ній не гірше, ніж удень, Микола звелів йому ввімкнути прожектор. Тремтячий, плигаючий струмінь світла вихоплював з мороку то стовбур рослини, зігнутої, як кобра перед стрибком, то пучки блискучих ниток, що легко розривались від дотику.
5
“…Всередині конус був залитий мертвотним бузковим світлом. Коли очі трохи звикли, я став розрізняти окремі предмети.
Конічна вершина здіймалась високо вгору, гублячись у сутінках.
Я лежав, не маючи змоги поворухнутися, а наді мною, здіймаючись під купол, перетинались складні лінії невідомих конструкцій.
Раптом я відчув, що можу рухатись. Я підвівся і випростав занімілі руки й ноги. Тої ж хвилі мені легенько шпигнуло в колінах. Зробив кілька непевних кроків, і біль щез. Але варт було зупинитись, як у колінах знову зашпигало.
І я поволі пішов уперед. Нарешті попереду виник у хаосі дивовижних конструкцій невеликий овальний отвір. Я зупинився перед ним у нерішучості, і біль у колінах одразу став нестерпний.
Наважившись, поліз в отвір.
Стінки його були еластичні і пружні. Несподівано відчув під ногами порожняву і полетів униз, боляче вдарившись об тверду ввігнуту поверхню.
Люк, у який я впав, зачинився за мною з глухим стуком.
Трохи очумавшись після падіння, оглянувся. Стіни раптом замерехтіли аквамарином, і я зрозумів, що лежу на дні величезної сфери.
Потім підлога вислизнула з-під ніг. Схопитись і втриматись не було за що. Невідома сила підняла мене над підлогою. Я борсався в повітрі, безпомічний, мов кошеня, яке схопили за шкірки.
Приблизно в центрі сфери я завис, злегка гойдаючись. “Можливо, це збалансоване електромагнітне поле”, — подумав я…”