Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Невідомо, скільки пролежав Прокіп у гірких роздумах і терзаннях. Здорові натури в стресових ситуаціях часом непомітно для себе впадають у глибокий сон — нервова система вимагає бодай короткого перепочинку. Так, мабуть, сталося й з Прокопом. Його повернув до тями приглушений стукіт у двері. Протерши кулаками очі, хлопець гукнув:
— Прошу, заходьте!
І в ту ж мить підхопився з постелі — без різких рухів, звичайно, як це взагалі властиво космічним колоністам, що з дитинства здобувають уміння співрозміряти рухи.
— Даруйте, Прокопе, — почав за звичкою вибачатися Лі Чунь. — Я, мабуть, зловживаю вашим товариством. Ви, здається, відпочивали. Заморочив я вам голову. Колись розкажу, як мені дісталися рукописи Мирона Гриви. Цікава історія. А зараз… — 3 такою ж непослідовністю, як і завжди, Лі Чунь перейшов на «ти»: — Тебе дуже хоче бачити пан Мірек. На мій погляд, він чимось занепокоєний.
— Пан Мірек? То мені йти з вами? — остаточно прочумавшись, запитав Прокіп.
— Ні. У нього розмова конфіденційна. Він хоче зайти до вас. Можна?..
— Хіба про це треба питати?
За хвилину пан Мірек задоволено оглядав помешкання Прокопа. Підлога вкрита синтетичним килимом, що нагадував осінню лісову травицю. В кутку стояв фотель, біля письмового столу — робоче крісло. На стіні полиці з книгами — їх небагато, бо обсерваторна бібліотека поруч. Та найпильніше вдивлявся пан Мірек у добре знайомий пейзаж, написаний Геленою позаминулого року. Вдивлявся так, ніби фарби могли розказати, як далеко зайшли відносини між Прокопом і Геленою. Те, що вона подарувала Прокопові цю картину, неприємно вкололо Лятошинського: адже він казав дочці, що пейзаж йому подобається, — могла б повісити у його кабінеті.
— У вас гарно, — сказав Мірек і подумав: «Дідька лисого він би тут опинився без мене». Іншим разом пан Мірек відтрутив би геть цю недобру думку, бо шанував талант Прокопа, але зараз навмисне зафіксував її в собі.
Тим часом Прокіп, дивлячись на Лятошинського, намагався зрозуміти, що саме його сюди привело. Ледь роздвоєне підборіддя, прямий ніс, біляве волосся над високим лобом — все це поєднувалося в портретну композицію, яка дозволяла вбачати в образі віце-президента доброту, розум, але ж не відвагу чи вольові риси. Ось і зараз пан Мірек не знав, як йому розпочати розмову.
— Якщо вам бракує книг, беріть із моєї бібліотеки, — сказав він хіба що для того, щоб не мовчати.
— Тут бібліотека хороша, — відповів Прокіп, розуміючи, що це тільки підступи до розмови.
Нарешті Лятошинський наблизився до теми, яка його привела в помешкання молодого астронома. Він почав скаржитися на самотність — таку страшну самотність, якої звичайні люди, що проживають відміряний природою вік, не знають і знати не можуть. Із трьох століть він мав лише зо два десятиліття затишного життя, коли жив у парі з матір’ю Гелени. Вона померла рано, залишивши Гелену маленькою. Він був для доньки батьком і матір’ю водночас.
— Знаєте, Прокопе… Нам, академікам, заздрять. Я кажу про спецліжко… — Лятошинський хвилювався, і, мабуть, через те йому було важко знаходити потрібні слова, — Та якби ви знали, скільки в мене було терзань. Я мав право на безсмертя, а дружина… Тепер та ж сама ситуація з дочкою… Ви цього, мабуть, не уявляєте.
Іще кілька місяців тому Прокіп не дозволив би собі кинути Лятошинському репліку, яку зараз кинув:
— Я, пане Лятошинський, не схвалюю жодних привілеїв. А право на безсмертя з морального боку… Ви ж знаєте, що Земля цього права не визнала.
Лятошинський спершу сумно посміхнувся, а відтак його очі зволожніли — він відвернувся й, діставши носовика, стримано висякався.
— От бач… Ви це розглядаєте як привілей. А я розглядаю як жорстоку кару. Це справа світогляду, Прокопе. Так, так… Хто вірить у безсмертя душі, тому безсмертя тіла не потрібне. Навпаки, воно обтяжує. Часом навіть катує. Але ж існує обов’язок — і в цьому вся справа. Гадаю, ви незабаром це також зрозумієте.
Лятошинський витримав паузу, мабуть, дошукуючись переконливих аргументів. Але понад усякі аргументи на Прокопа справив враження вираз його обличчя. В обличчі віце-президента можна було побачити смуток, переконаність, самозречення і ще багато такого, що свідчило про щирість і правдивість цієї людини.
Тим часом Лятошинський, дивлячись просто у вічі Прокопові, продовжував:
— Чому Земля дозволила нам застосувати у себе регенераційне поле? Тому, що в такому невеликому колективі, як наша колонія, неможливо забезпечити повноцінну зміну наукових поколінь. Більше того: неминуча втрата знань і наукових традицій. Базою для земних академій є цілі народи. А ми за мірками земними — невелике село. Справжні таланти — явище рідкісне… Ви мене розумієте?
Прокіп іще не втратив здатності червоніти — його обличчя налилося кров’ю від сорому:
— Пробачте, пане Міреку. Я про це не подумав.
— Бо ви астроном, а не генетик… На Землі розуміли негативні наслідки розшарування на смертних і безсмертних. Але виродження наукових знань… Це вже те, Прокопе, що цілком позбавляє нашу колонію сенсу існування.
— Не всі, мабуть, своє безсмертя розглядають як кару. Мірек засміявся:
— Кого ви маєте на увазі? Чи не Сільвію?.. Поговоріть з Лі Чунем. Або з Кривошеєвим… Якби Президія Академії дозволила, вони б давно відійшли до ліпшого світу. Та й про себе можу сказати те ж саме.
— А про Президента?
Мірек мимоволі почав озиратися:
— Звідки нам знати, що думає Президент?..
Розмова, мабуть, точилася іще з півгодини, доки Лятошинський не відчув, що Прокіп йому цілком щиро співчуває, — і лишень тоді заговорив про те, заради чого прийшов.
— Від вас, Прокопе, дуже багато залежить, як далі складеться моє життя. Коли я втрачу Гелену так само, як втратив її матір, — в цьому разі… Ні, я тоді жити не зможу. Дозволить Президія чи не дозволить, але… Піду звідси.
Прокіп нерозуміюче глипнув на Лятошинського:
— Що саме від мене залежить?
— Якби не ви… Зі мною позавчора розмовляв Президент. Він закоханий у Гелену… Ну, звичайно… Я все враховую… Але, на мій погляд, для нього це не просто чергова розвага.
Прокіп спохмурнів. У його очах з’явилася холоднувата відчуженість. Он воно що! Тепер ясно: Гелені закортіло до президентського гарему. Що ж, це гарантує їй спецліжко. Як сказала Сільвія? Він, Прокіп, має радіти, що в Гелени з’явилися такі можливості. Гаразд, хай буде так — він за неї радіє. Або колись навчиться радіти. Чому б ні? Хай собі залишається надцяткою хоч тисячу років.
— Маю відомості, — сказав Прокіп, — що Гелена гостює в президентському палаці. Ось бачите, вона вас правильно зрозуміла. До чого ж тут я?
Пан Мірек дратівливо махнув рукою:
— Ви погано знаєте Гелену. Якщо вона вам не казала, то сказала мені Вона кохає вас, Прокопе. А те, що Гелена погодилася оглянути колекцію картин… Ми ще позавчора обговорили з Макаровим, як саме він її запросить… Повірте, це поки що нічого не означає.
Після терзань, які пережив Прокіп, ці слова Лятошинського викликали в його серці лагідне просвітлення. Але Прокіп уже почав здогадуватись, чого від нього домагається пан Мірек, — отже причин для радості не було. Чи, може, взагалі не реагувати на його умовляння? Зрештою, в цьому разі має значення лише воля самої Гелени — останнє слово належало їй. А проте варто змусити Лятошинського висловитись до кінця.
— Я вдячний вам, пане Міреку, за ваші добрі слова. З Геленою ми були просто друзями. Я не міг навіть сподіватися…
Прокіп увірвав фразу, але й так усе було ясно, тому Ля-тошинський сердечно мовив:
— Знаю, Прокопе. Гелена з дитинства від мене нічого не приховує. Вона розповідала про ваші відносини. Хоч ви про це й не розмовляли, але ж… Гелена вас кохає.
— Дякую. Для мене це дуже велика радість, пане Міреку.
— Розумію.
Їм важко було розмовляти далі, через те обидва, занурившись у мовчанку, роздумували кожен про своє. Пан Мірек звик до веселого цинізму Макарова, коли мова заходила про жінок. Макаров був переконаним позитивістом (отже, й атеїстом) — духовні підвалини світу для нього взагалі не існували. Існував раціональний бік їхньої космічної місії — тут Макарову не можна закинути значних відхилень. Принаймні так думав пан Мірек.
