На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович (лучшие бесплатные книги txt) 📗
Грізна хмарка тепер непорушно висіла за півметра від підлоги і потріскувала. Кроулі натиснув на кнопку стартера, і хмарка, гойднувшись, поволі рушила до дверей. За кілька секунд вона просякла крізь шпарки й зникла.
— Скажи, Арчі, — мовив Мардон, закінчуючи голитись, — тобі знайоме ім’я: Річард Вільмор Кроулі?
— Річард Кроулі? — швидко перепитав Арчибальд. — Де ти чув це ім’я?
— Так звати мого рятівника. Ну, того, що вивів мене через підвал на іншу вулицю.
— Кроулі, — повторив Арчибальд. — Не може бути! Гордість нашої науки!.. Опиши-но його краще.
Мардон описав незнайомця, якого добре запам’ятав.
— Так, це він, — вигукнув Арчибальд, — немає сумніву. І ти кажеш, що од нього відгонило віскі?
— Як з винної бочки.
— П’є, значить. Вони проковтнуть його, ці компанії.
— Прощаючись, Кроулі сказав, що мене врятував Річард Вільмор Кроулі, “великий фізик і великий негідник”. Але мені здалося, що то було просто базікання п’яного.
— Почекай-но, — Арчибальд ляснув себе по лобі. — Кроулі працює на фірму Триллінга. Без сумніву, вони задумали якусь мерзоту. Треба запобігти злочину, коли ще не пізно. Ходімо! Ти запам’ятав будинок? — Останні слова Арчибальд говорив, тягнучи Вуда за руку.
Невдовзі, лякаючи курей, вулицею на найбільшій швидкості промчав моторолер.
— Справу зроблено, Хазяїне, — сказав Кроулі через хвилину після того, як хмарка зникла за дверима. — Тепер непогано було б і розпрощатися.
— Слухай, Річі, — вкрадливо почав Триллінг, — хочеш, я подвою твій гонорар? Ти його одержиш, але при одній умові.
— Якій?
— Обіцяй, що залишишся в мене. Треба провернути ще одне дільце, на цей раз — останнє. Без твоєї допомоги мені не обійтися.
— Ні! — вигукнув Кроулі. — Ні, ні! Більше не можу. Давайте мені гроші, і я негайно їду. Шукайте собі іншого помічника.
— Ніхто, крім тебе, з цим не справиться, і ти сам це добре знаєш, — мовив Триллінг. — Зважуйся! Ти будеш забезпечений на все життя.
— Я виїжджаю, — заявив Кроулі.
— Ти не поїдеш.
— Цікаво, хто може мені перешкодити?
В руках Триллінга блиснув кольт.
— Рахую до трьох, — загрозливо сказав він, піднімаючи догори чорне дуло.
Кроулі кинувся на Триллінга. Він збив Джона, і обидва покотилися по підлозі. В шумі відчайдушної боротьби майже нечутно пролунав короткий постріл.
Залишившись наодинці після професорського обходу, Парчеллінг блаженно заплющив очі. “Ваше здоров’я значно поліпшилось, — в думці повторював слова професора, — йдеться на видужання”.
Несподіване шипіння і тріск змусили його розплющити очі. Гуго здалося, що він божеволіє: від дверей по підлозі неспішно повзла біла хмарка.
Крик застряв у горлі Гуго, очі вилізли на лоба. Він вискочив з ліжка і кинувся до вікна. В самій білизні, худий, тремтячи усім тілом, Парчеллінг був страшний. Він спробував висадити вікно, але броньоване скло навіть не похитнулось. А хмарка наближалась невідворотно, як доля.
— А-а-а! — заволав Парчеллінг, метнувшись назустріч хмарині, і напівдорозі упав на підлогу.
Глухий вибух струсонув госпіталь. Але Парчеллінг уже нічого не чув: за мить до вибуху він вмер од розриву серця.
— Прямо, — командував Мардон. — Кафе… ось ця вулиця… Он чавунні грати… Стій! У цьому дворі.
Залишивши моторолер на вулиці, Арчибальд і Мардон увійшли в похмурий двір.
— Оцей під’їзд, — кивнув Вуд.
У вогкому під’їзді Арчибальд і Мардон загаялись.
— Ти не помилився? — пошепки спитав Арчибальд. Раптом з-за дверей почувся протяжний стогін. Арчибальд штовхнув двері. Вони піддалися.
В кімнаті, схожій на лабораторію, панувало безладдя: стіл повалений, біля нього — купа якихось деталей. Арчибальд відкинув ногою поламаний стілець. У протилежному кінці кімнати, коло вогнетривкої шафи, лежав чоловік, уткнувшись обличчям у підлогу.
Ставши на коліна, Арчибальд нахилився до нього. Обережно торкнув за плече. Чоловік не подавав ознак життя.
Арчибальд повернув безвільно пониклу голову чоловіка й здригнувся: це був Кроулі. Він дихав часто й хрипко. Кров… Звідки? Арчибальд оглянув Кроулі. Правий бік його був закривавлений.
— Рана, — тихо мовив Арчибальд.
— Кульова. Певно, самогубство, — зітхнув Мардон. — Він видався мені людиною, котру пригнічує нечисте сумління. І, крім того, ось це… — Вуд кивнув на батарею порожніх пляшок з-під віскі, що вишикувались У кутку.
— Не поспішай з висновками, — сказав Арчибальд. — Якщо це самогубство, то де револьвер, з якого він застрелився?
— Але хто ж тоді?..
— Оце ми й повинні з’ясувати. Я певен, що це вбивство. Не уявляю, кому Річард міг стати поперек дороги. Тільки б нам урятувати його… Швидше лікаря. — І Арчі кинувся до дверей.
Раптом хрипке, важке дихання пораненого затихло. Арчибальд підніс до губ Кроулі маленьке дзеркальце: поверхня його не затуманилась.
— Ну, що там ще? — кинув Джон Триллінг, який уже зібрався виїздити.
До нього підбіг захеканий начальник тюрми.
— Біда, бос!
— Завжди у вас біда.
— Біля воріт зібрався натовп. Вимагають видати Катіля Револьса.
— Так швидко?
— Вони дізнались про вибух і загибель Гуго Парчеллінга. Газети, крім того, дали інтерв’ю начальника таємної поліції… Воно теж підсипало жару: всі вважають, що вбивця — Катіль Револьс.
— Так, так, — мовив Триллінг, доторкнувшись пальцем до синяка на щоці.
— Може, викликати наряд поліції?
— Ні в якому разі! Це справедливий гнів народу.
— Що ж робити? Вони поламають ворота. Чуєте? З вулиці долинав гомін і окремі викрики.
— Я сам вийду до них.
Триллінг спустився сходами й підійшов до воріт. Масивні, чавунні, вони ледве стримували натиск юрби.
— Револьс — у-бив-ця! Ви-дай-те Ре-воль-са! — скандував натовп.
Коли з’явився Трилінг, гамір ще посилився.
— Чим ви незадоволені, друзі? — широко всміхнувся Джон.
— Револьса!.. Видайте Револьса! — ревів натовп.
— Ми повинні його судити, — сказав Триллінг, стоячи впритул до ґрат. Спереду галасували рослі, підозрілі на вигляд молодчики, дуже схожі на переодягнених поліцейських. Вони кричали голосніше за всіх.
— Ніяких присяжних! Револьс — вбивця. У нас свій суд!
— Лінчувати вбивцю!
— Додержуйте законності! — гукнув Триллінг так, щоб його чули задні, і відійшов. Повернувшись у кабінет начальника тюрми, він сказав:
— Хай ламають ворота і роблять що хочуть. За все відповідаю я. Зрещтою, вбивця має дістати по заслузі. Цього вимагає громадська думка. Увечері поговоримо про ваше підвищення. А тепер, — він зиркнув на годинник, — я поспішаю на біржу. Сподіваюсь, ви правильно зрозуміли мене.
— Так точно, бос, — відповів, начальник тюрми, виструнчившись.
Цього ранку люди, як звичайно, поспішали на роботу. Накрапав нудний осінній дощик.
Прискорюючи ходу, люди перекидались репліками, обговорюючи останні події.
— “Сібернетікс компані” спроектувала нову універсальну автоматичну лінію.
— Значить, будуть нові тисячі безробітних.
— Їх уже й так немало.
— Обережніше… — каже співрозмовник, сторожко озираючись.
“Вибух на Овальному плато! Смерть Гуго Парчеллінга!” — лунали голоси газетярів.
І тільки на останній сторінці газет, у куточку, петитом було набрано повідомлення, що сьогодні вранці в міській тюрмі обурена юрба громадян лінчувала Катіля Револьса — вбивцю Гуго Парчеллінга…
“Злочинець дістав по заслузі, — говорилось наприкінці замітки. — Проте з метою виявлення всіх обставин убивства вирішено створити спеціальну комісію. Головою її призначено сенатора Джона Триллінга”.
