Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗

— Так.

— В ньому розквітнуть науки і мистецтво. Кожен матиме те, що заслужив. Таким чином, ми нарешті досягнемо стабільності.

— Розумію, — відповів сигом. В голосі його вже не бриніли сумніви.

Той, кого називали Диктатором, задоволено всміхнувся. Його блакитні очі дивилися на співбесідника майже лагідно, але дві виразні складки від короткого носа до губів ніби тримали усмішку в рамці. Він вів далі:

— Люди створили чимало псевдоцінностей, неправильних понять, придумали чимало брехливих слів. їм вони потрібні для боротьби і обману. Однак усе це не повинно ні обманути, ні залякати тебе. У хвилину небезпеки створи довкола себе енергетичну оболонку. Намагайся не вмикати без потреби променевих органів, бо ти можеш знищити багато людей і зруйнувати місто. Пам’ятай про два критерії.

— Керуватимуся тільки ними.

— Пам’ятай другий закон програми — ти не повинен заходити в бібліотеки, читати книжки та газети, крім тих, які пропоную я. А тепер іди. Використовуй час своїх перших прогулянок для спостережень і бесід.

ПІДЛІТКИ

Сигом вийшов на вулицю. Повітря пахло бензином. На роботу поспішали люди — два зустрічних потоки. Обличчя заклопотані, жваві, похмурі, веселі, злі… Кроки енергійні, мляві, пружні…

Сигом слухав човгання кроків, шум автомобілів, дивився на обличчя і порівнював. Чоловік несе портфель — обличчя заклопотане, чоловік тягне валізу — всміхається… Жінка з немовлям ступає обережно. Погляд зосереджений.

Чубляться горобці за крихти хліба. Сваряться діти у дворі за іграшку.

Біля дошки оголошень різні люди, а вираз облич однаковий — смутне сподівання, полохлива надія.

Чоловік веде дога. Обидва поважні, незворушні. Дог щось відчув, зупинився, натягнув ланцюжок. Чоловік намагається відтягнути його в протилежний бік.

Іноді сигом вмикав рентгенобачення і заглядав у портфелі та сумки, осміхаючись то насмішкувато, то сумно. Іноді вмикав телепатоприймачі — і мільярди думок, перебиваючи і витискуючи одна одну, вривалися в його величезний мозок, де роль клітинок пам’яті виконували атоми.

“Вулиця — це книга, і до того ж не оригінальна, — думав сигом. — Просто тут автор нічого не пояснює, я повинен усе пояснити собі сам: жінку з немовлям, чоловіка з собакою… І цю метушню перехожих і автомашин, метушню поглядів і думок… Якби ця дівчина знала, що думають про неї чоловіки. А коли розповісти друзям цього служаки, що він замишляє? Або цьому поважному панові, яким він здається своїй собаці?..”

На перехресті двох вулиць сигом побачив групу підлітків. В їхніх очах, якими вони проводжали машини, палахкотіли зелені вогники.

— Чому ви не візьмете того, що вам подобається, а тільки мрієте про нього? — поцікавився сигом.

Хлопчаки повернулися до нього.

— Ти хто? — запитав один.

— Це не має значення. Поглянь краще туди, куди ти дивився раніше. Он зупинилася машина. Хочеш мати її? Якщо водій не погодиться — у твоїй кишені ніж.

— Це вбивство, — вигукнув підліток і позадкував,

— Ну й що? — засміявся сигом.

— Це погано, це злочин.

— Дурниця! Хто тобі сказав, що погано? І що таке погано? Ти молодий, сильний, красивий, сповнений бажань. Здійсни їх! Потім буде пізно!

— А поліція? — запитав другий.

— Я допоможу вам зробити так, що й комар носа не підточить. Я сам буду вашим ватажком.

І сигом запропонував їм такий план, що навіть найбоязкіший зрозумів: боятися нічого.

— Пішли! — скомандував сигом, і підлітки гуртом кинулися за ним.

— Ти пропадав цілий тиждень. Розповідай, — зустрів його Диктатор.

— Я допоміг підліткам здійснити їхню мрію.

— Вдало?

— Звичайно.

Іншим разом вони підуть за тобою куди завгодно. Хай це буде початок. Коли-небудь ти поведеш мільйони голодних і тих, хто прагне перетворити світ, зробити його розумним. А поки що вчись.

БАБУСЯ

Сигом щодня бачив її на тій самій лавочці. Меткі руки рухалися майже автоматично, а очі втуплені в одну точку, що ховалася десь на верхівці дерева. Бабуся в’язала, і клубок ниток розмотувався безконечно з ранку до пізнього вечора.

— У вас, мабуть, немає рідних? — мовив сигом, сідаючи поряд.

Бабуся не здивувалася несподіваному запитанню, повернула голову до сигома, і він побачив сіру, зів’ялу шкіру, поорану зморшками.

— Ні рідних, ні близьких, — відповіла старенька.

— А що ви в’яжете?

— Шарфи і кофтинки.

— Для кого?

— Продаю їх, щоб купити собі хліба.

— А що, коли я відніму оцей шарф?

Спиці зупинилися.

— Можу віддати, якщо він вам подобається.

Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Диктатор, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”, Запитав:

— Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося?

— Спогади. Я живу ними.

“Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”.

— Відняти їх — і ви загинете?

Вона зрозуміла, куди він хилить.

— Охоче поділюся ними з вами.

— Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі.

— А я й оддам їх усі.

Сигом запідозрив каверзу:

І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день.

— Вони лишаться зі мною.

— Але ви ж оддасте їх мені.

— Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною.

Сигом запитав Диктатора:

— Чи може людина віддати найцінніше іншому і при цьому переживати радість?

— Ні, — відповів Диктатор.

СУД

— Ніде люди не плетуть стільки нісенітниць, як на судовому процесі, — сказав Диктатор. — І сьогодні ти в цьому пересвідчишся.

— Слухаю.

— Сьогодні відбудеться суд над Альфредом Куршмітсом і його друзями. Вони розгромили крамницю одного іноземця, а коли той спробував боронити своє добро, полічили йому ребра.

— А яке мені діло до того? — запитав сигом.

— Альфред і його хлопці — жителі цієї країни, такі ж, як я. А в себе вдома ми хочемо самі торгувати. Наша країна — для нас. Якщо всі дотримуватимуться цього принципу, в світі створиться та рівновага і порядок, яких ми прагнемо.

— Куршмітса і його друзів судитимуть іноземці?

— Ні, звичайно.

І судді — не ідіоти?

— Серед них будуть усякі.

— Ти побоюєшся, що не всі вони засвоїли просту істину, яку ти щойно висловив?

— Молодець, правильно мене зрозумів! Але це ще не все. Більшість їх думає, як ми. Однак є закони, якими вони формально повинні керуватись. А за тими законами винні Куршмітс і його люди.

— Навіщо ж вам такі дурні закони? Чи не простіше змінити їх, аніж щоразу обминати?

— На жаль, не простіше, — зітхнув Диктатор. — Є міжнародне право і всякі туманні міркування. Отже, ти підеш до суду і, коли присяжні потітимуть над вироком, хитаючись між своїми сумнівами та законом…

— Я ввімкну телепатопідсилювачі і навію їм розумне рішення. Так?

— Так, — задоволено мовив Диктатор.

Зал суду був повний-повнісінький. Сигом відзначив, що більшість присутніх — люди, дуже схожі один на одного, — із спітнілими червоними фізіономіями, що скидалися на здоровенні кулаки, — певні себе, бадьорі. “З них буде непогана армія для оздоровлення світу”, — подумав він.

Серед присяжних засідателів — поважних громадян міста — тільки один здавався йому небезпечним. Немолодий, худорлявий, за скельцями окулярів ховалися запалі стомлені очі. Сигом заглянув у його мозок і жахнувся: стільки там було суперечливих думок і почуттів, заплутаних суджень. Клітини пам’яті заповнені всілякими відомостями більше ніж наполовину. Зате в інших засідателів пам’ять лишалася майже чистою, а якщо деінде й зблискувала якась інформаційна, то вона мала аж надто практичне значення: нова технологія пива, адреси магазинів, навички забивання цвяхів, правила вуличного руху, характеристики співробітників, помисли: як обдурити сусіда, піднятися на щабель по службовій драбині, мати прибуток од торгівлі бубликами і м’ясом. Навіть у найрозумніших думки не сягали далі футбольної таблиці, естрадних співачок і танцівниць.