Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич (книги полностью .TXT) 📗
У цьому запитанні бриніла неприхована зневага, але Слуп удав, що не помічає цієї зневаги, й залишився гостинний та ввічливий.
— Гай-гай, що там, прошу вас, загадувати наперед? Я поки свого шефа не збираюся міняти. З ним, як-не-як, спокійніше, за його спиною безпечно, як за кам’яною стіною. Служба неважка, а грошики кап та кап собі до кишені, і ніякого клопоту. А коли я власний бар мав, то хіба ж так було, прошу вас? Всюди сам, всюди сам, і ніхто тобі не тільки не допоможе, навпаки, кожен норовить тебе обдурити, обдерти, як липку, злупити, як з рідного тата, прошу вас.
Вертес не дуже уважно слухав його і переливав ретельно віскі з пляшки собі у черево. Слуп рвучко перехиляв маленькі чарочки, але не часто, більше розмовляв, а по кожній чарці морщив носа, щоб довести цим, що віскі міцне й добре. Так він звик робити ще в своєму барі.
Коли пляшка спорожніла й Вертес переконався, що повна не замінить її місця на столі, він мовчки дістав із кишені карти. Не можна сказати, що Слупові це дуже сподобалося. Він завжди вважав, що карти йому випадають не ті, що треба, й не любив у них грати. До того ж Данило напевне знав, що Вертес махлюватиме й добряче полегшить йому кишені. Але що робити двом чоловікам після випитої пляшки віскі, як не грати в карти? Вертес уже спритно тасував колоду…
…Докладно зупинятися на трагічних моментах, коли Данилові не “йшла” карта, навряд чи доцільно. Вертес грав краще, й Вертес, як кажуть картярі, планохМІрно “роздягав” Слупа весь вечір. Метода цього “роздягання” була простою, як конструкція цвяха, і вічною, як світ. Спочатку Вертес зірвав великий шмат і викликав у Слупа палке бажання відігратися. Потім він дав Слупові змогу відігратися і навіть дещо програв з своїх грошей, рівно стільки, скільки було потрібно, щоб Слуп повірив у власні сили. Потім Слуп власні сили переоцінив, потім Вертес пішов до своєї каюти по віскі, й вони трохи випили, потім Вертес трохи виграв, потім Слуп розпалився і почав наскакувати на Вертеса, як бик на матадора, і після кожного такого наскоку Слупові кишені ставали все легші й легші, а у Вертеса все важчі й важчі. Фінал цього вечора був примітивним і банальним. Слуп залишився без шеляга в кишені, а Вертес пішов до себе спати, навантажений золотом, як піратська бригантина.
…Вертес прокинувся серед ночі від того, що в нього пересохло в горлі й палило всередині. Нічого в цьому дивного не було. З тими, хто любить віскі більш, ніж содову, таке трапляється досить часто. Лаючись крізь зуби, Вертес почав шукати сифон. Він довго бурчав, довго шукав, аж поки не згадав, що в його каюті немає жодного повного сифона. Та й навряд чи на борту “Менхасетти” де-небудь в іншому місці вони є. Живокіст розраховував забрати все, що є на “Менхасетті”, за один рейс, і “Ціцелія” не привезла ні продуктів, ні води. Кілька банок консервів, кілька пачок галет, концентратів, може, дві-три пляшки віскі й двадцятилітрова каністра з прісною водою — ото й усі припаси. Небагато, але й немало, коли зважити, що Живокіст за добу чи дві повернеться. Але де в біса стоїть ота каністра з водою?
Вертес згадав, що бачив її на імпровізованому камбузі (там раніше була майстерня), де вони із Слупом готували собі вечерю. Він узяв свою алюмінієву кварту й вирушив на камбуз.
Тут він почав лаятись з новим натхненням, хоча й пошепки, бо в його роті, в горлянці і в стравоході зароджувалась портативна пустеля Сахара. Кому доводилося заходити занадто далеко в своїх стосунках з Бахусом, той знає, як страшенно хочеться пити об тій порі, коли хміль починає вивітрюватись із голови, а похмілля починає затискати ту ж таки голову в іржаві лещата.
Пити, пити, пити! Губи пошерхли, язик прилип до піднебіння, а потім перетворився на рашпіль і не вміщався в роті, і так заважав, і так, хоч візьми його й вивали, як це роблять собаки в гарячу пору. Горлянка імітує ковтальні рухи, але що вона буде ковтати, коли навіть тягучої слини немає в роті?
Вертес спробував запалити сигарету, але йому стало ще гірше, і за хвилину він уже рішуче тарабанив у двері каюти Слупа.
— Данієлю, Данієлю, скажіть, заради свинячої мадонни, покровительки всіх недоносків, де поділася каністра з водою?
Слуп довго мовчав, але Вертес тарабанив так, що його мусили б почути на материку, й тоді з-за дверей почулося коректне:
— Прошу?!
— Якого дідька! Я хочу напитися води!
— Холодної? На льоду? Ви любите з ананасовим сиропом чи звичайну?
Вертес заревів, наче бик, у якого увігнали три дюжини шпаг, і почав плечима виважувати двері. Але Слуп аж ніяк не реагував на це насильство. Схоже було навіть, що він задрімав під отой гучний акомпанемент.
Нарешті Вертес стомився, і до нього повернулася ґречність:
— Слухайте, Данієлю, я хочу дізнатися, куди, зрештою, поділася вода? Пити хочу, вмираю.
У голосі Вертеса проривалися якісь навіть благальні нотки, а таке траплялося не часто.
Чути було, як за дверима смачно позіхнув Слуп.
— Знаєте що, Хуане, ідіть виспіться, а вранці, на тверезу голову, ми з вами розберемося, де вода, нап’ємось досхочу, може, ще й знайдемо що-небудь міцніше від води, чи не так?
— Я не хочу міцнішого, я хочу води! — скиглив Вертес.
— А я хочу спати! — відрізав Слуп і більше не обзивався, хоч Вертес ще добру годину то стукав у двері, то благав сказати йому, де вода.
Як скінчилася ця ніч для Вертеса, уявить не кожен, а тільки той, хто з тих чи тих причин потрапив у подібну ситуацію. Голод не тітка. Він може зробити з дуже гонористого громадянина м’яку й податливу овечку. Так це голод! А спрага не те що не тітка, спрага навіть не теща. Спрага до ранку з бандюги Вертеса зробила відмінника недільної школи й активіста методистської церкви. Скрутивши пальця калачиком, Вертес делікатно постукав у двері Слупової каюти.
— Увійдіть! — ввічливо запросив його Слуп.
Вертес, як конфірмована незайманка, переступив поріг каюти, і… перше, що він побачив, була каністра з водою. Вона стояла на столику біля узголів’я Слупового ліжка. Вертес вислизнув із своєї смиренності й делікатності, як гримуча змія із старої шкіри. На голову Слупа полетіли такі прокльони, що коли б хоч один з них матеріалізувався, розлетілася б не тільки Слупова голова, розлетілася б уся “Менхасетта”.
— Негідник! Байстрюк свині й медузи! Смердючий бармен з негритянського кварталу, я хочу пити, а він…
— Будь ласка, пийте, — вправними рухами бармена Данило Слуп витирав маленьку скляночку. — Подвійну воду? — це прозвучало як “Подвійне віскі?”
— Досить безглуздих жартів! Дайте напитися, — вже дружелюбніше попросив Вертес.
— Що значить “дайте”? — вдавано насторожився Слуп. — Прощу, що мусить означати те ваше “дайте”? Ми, слава богу, живемо з вами у вільному світі, де не дають, а продають, і де не беруть, а купують. Ви второпали? Вчора до вас прийшла гарна карта, й ви обдерли мене, як циган кобилу, але ви забрали в мене лише гроші, моя кебета залишилась при мені, і я довго думав… Я довго міркував, сеньйоре Вертес, як повернути свої кровні грошики, і я надумав. Бізнес є бізнес. То вам подвійну воду, прошу, чи одну? Раджу брати подвійну, після такої ночі ви однією не нап’єтесь.
Вертес пішов на нього як танк. Його затиснуті кулаки посиніли, а очі горіли сатанинським полум’ям…
…На рівні Вертесового живота, як чорненький павучок на павутинці, застрибало вічко пістолета. Й танк зупинився…
— Скільки? — хрипло запитав Вертес.
Він добре знав, що робиться з людиною, коли з чорного вічка пістолета їй в живіт влітає куля.
— Скільки?.. Подвійна…
— Прошу вас, подвійна сто доларів або десять золотих монет. Як вам зручніше.
— Скільки?!
— Сто доларів, прошу вас. Але коли сеньйора не влаштовує ціна, він може пройти до сусіднього бару, там дешевше.
“Ах ти, проклята жаба, — думав Вертес, — хай-но тільки повернеться шеф. Я тебе, недоноска, провчу, як спекулювати водою!”
Але якими б зловтішними картинами розплати не тішив себе Вертес, пити йому від того хотілося не менше. Він розумів, що до повернення Живокіста пересохне, здохне й розсиплеться на порох, якщо не увіллє зараз у себе бодай краплиночку води.
