Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
— Що ж, будь ласка, — погодився Сенцов. — А ти, Вітю…
Але Азаров уже пішов по скафандр.
13
Калве завів Раїна до круглого залу з пультом.
— Ось, — промовив він. — Тут міститься пульт керування. Але вся річ у тому, що ці машини самопрограмуються. Вони здатні самі змінювати режим роботи в залежності від зміни навколишньої обстановки і так далі…
— Знаю, — відповів Раїн. — Відчули на власній шкурі.
— Отже, мислячи логічно, керувати ними практично нема ніякої потреби. Але водночас є і пульт, і органи керування — ось вони. Ця ручка зовсім змінює режим роботи. Я тут де в чому зумів розібратися…
— Дуже цікаво! Так що ж вас дивує?
— Не можу зрозуміти, як це відбувалось. Бачите цей екран із стрілкою? Він з’єднаний з чимсь у верхніх ярусах, з’ясувати я ще не встиг. Від нього відходять ланки до всіх машин. Але навіщо він? Ніяк не зрозумію.
— Так, так… — почав придивлятися Раїн. — Три кільця… Якщо це атомна структура, то один електрон на третьому рівні… Натрій?
— До чого тут натрій??
— Не уявляю… А чим, власне, цей пульт керує?
— Тут відбувається приблизно таке, — пояснив Калве. — Коли поставити стрілку в одне з цих трьох фіксованих положень по довжині і в будь-яке положення по колу, в ланці виникають короткочасні імпульси, точніше — комбінації імпульсів. Вони дуже нетривалі, щоб бути якоюсь програмою, котра передається машині. Але вони можуть бути сигналом до вироблення певної програми.
— Це вже щось. Я, правда, не дуже розуміюсь на цьому…
— Тим краще! Як кажуть, свіжа голова. Так ось, ці імпульси надходять в одну з секцій машини, а саме в ту, яка в дану мить ввімкнена оцим багатопозиційним перемикачем. Але надходять не безпосередньо, а через оці ось пристрої (він показав на шафочки, які стояли в простінках). В них сигнали значно видозмінюються… Маю підозру, що саме тут знаходиться керування програмуючими пристроями.
— Резонно. А ці лампочки?
— Найбільш ймовірно, вони повідомляють, коли сигнали доходять до адресата. А от що означають сигнали?
— Я міркую, можливо, як дилетант, — відповів Раїн. — Але подивіться на двері: наскільки переконані були, мабуть, конструктори у невідмовності своїх машин, коли навіть не передбачили аварійного ручного відкривання дверей. І якщо вже, напевно, десятки років тому залишений супутник все ще нормально працює, виходить у їхніх міркуваннях була істина…
— Проблему кібернетики номер один — проблему надійності — вони розв’язали грунтовно, — з повагою знавця відповів Калве. — І як розумно все автоматизовано: механізми не працюють безперервно, а вмикаються лише тоді, коли це необхідно. Саме тому вони й не стомлюються, не старіють. Ми не знаємо, коли прилетів сюди цей корабель, — може, сто, а може, й тисячу років тому. А всі автомати у повній робочій готовності. Навдивовижу гарно продумано й економно! Це збудовано на віки…
— Але, — продовжував Раїн, — чи варто будувати такі речі на віки? Техніка так бурхливо розвивається, машини старіють… Ви говорили, що імпульси йдуть від цієї стрілки?
— Так, — відказав Калве. — Вона висувна, телескопічна. Кожному з трьох строго фіксованих положень її по довжині відповідає своя форма імпульсу. І при кожному положенні кінець стрілки знаходиться на одному з цих кіл. Стрілку можна рухати також по кільцевому прорізу. При цьому я помітив: імпульси посилаються в машину саме в ту мить, коли стрілка суміщується з вогником, розташованим на тому колі, на якому знаходиться її кінець. Націлювати стрілку можна дуже точно, тут ціла система наладки; причому тут, — він показав на один з екранів, — ми бачимо ділянки кіл під великим збільшенням. Настроїти можна з точністю до десятої частки градуса…
— Але навіщо?
— Саме цього ми й не знаємо.
— Не знаємо… — немов відлуння, повторив Раїн. — Так… А ці сигнали? Ага, вони вказують, де перебуває ракета? Значить, тому, хто сидів за цим пультом, слід було знати, в яких ангарах є ракети і в яких немає? Так, так… Чи це не підтверджує ваше припущення про те, що вся ця техніка якраз і служить для запуску ракет?
— Так мені здавалось. Але я боюсь помилитися.
— Коли так, — пожвавішав Раїн, — можливо, ми справді звідси виберемось? Чим я можу вам допомогти?
— Мені поки що не ясна роль цієї ручки, — сказав Калве. — Ви пересувайте її, а я простежу за імпульсами, які виникатимуть.
— А це безпечно?
— Однаково підключений зараз ангар порожній…
Раїн слухняно поклав руку на важіль. Калве насунув на обличчя екран інвертора, кивнув головою, сказав:
— Починайте.
Раїн натиснув на ручку.
Калве немовби вистежував звіра: зігнувшись, придивляючись до швидкого танцю блакитних ліній, запетляв на підлозі. Раїн, усміхаючись, стежив за ним. Потім, діючи за виробленою Калве програмою, він перевів ручку у попереднє положення і зразу ж знову потяг на себе, повторюючи ту саму серію імпульсів. При цьому він мигцем глянув на невеликий екран, що був поряд з ручкою… і миттю забув і про Калве, і про його завдання.
— Що і вами? — гукнув йому Калве.
Раїн, не відриваючи погляду від екрана, замахав рукою. Калве підбіг до нього.
На ледь опуклому екрані — він був, як і всі екрани на супутнику, не кінескопом, а якоїсь іншої конструкції — мигтіли дивні картини. Калве і Раїн затамували подих.
…Це не був щоденник польоту. Раїн розумів, що коли на супутнику і був бортжурнал, сторінки якого тепер виникали перед ними, то вівся він, напевно, якимсь закодованим записом, магнітним або іншим. Але зараз вони бачили їх уже розшифрованими, немовби на цьому невеликому, сантиметрів шістдесят на сорок, екрані їм показували хронікальний фільм.
А може, це зовсім були й не нотатки з журналу… Машина показувала окремі, розрізнені події, і до того ж у зворотній послідовності, ніби наново пригадуючи їх, заглиблюючись у минуле, щоб краще проаналізувати. В її спогадах — якщо так можна було назвати відтворення на екрані подій, зафіксованих у вигляді найдрібніших електричних зарядів у блоку машинної пам’яті, — траплялися дивні провали, викликані, можливо, якимись пошкодженнями в самій машині. Принаймні на екрані не виходило послідовної розповіді, а мигтіли розрізнені картини, які, буває, бачиш уві сні.
Спершу Калве і Раїн побачили цей самий машинний зал і себе в ньому, потім у залі залишився один Калве, потім Калве і Коробов (так вирішив Раїн, бо хоч постаті були й невиразні, все ж нагадували людей у знайомих скафандрах) відчиняли підряд усі двері.
Після короткої паузи на екрані з’явилось велике зображення червоної планети. Вони одразу впізнали Марс. Згодом промайнуло ще двоє зображень: з поверхні Марса стартували ракети, мов дві краплі води схожі на ту, яка стала тепер їхньою домівкою, а на другій половині екрана звідкілясь із простору напливав на них сплющений сфероїд, оперезаний чересом зльотних естакад. Калве і Раїн впізнали в ньому Деймос і перезирнулись: знято збоку?
Зображення з Марсом поблідло, затремтіло і, розпливаючись, зникло, а куля Деймоса, що насувалася, зайняла увесь екран. В одному й тому ж місці його поверхні зрідка спалахували сліпучі вогняні струмені…
— Ви розумієте, що це значить? — закричав Калве. — Це ж не супутник!
— Зореліт… ми на зорельоті! — швидко відповів Раїн.
Спалахи продовжувались — очевидно, вмикались на деякий час двигуни, гальмуючи зореліт. Потім на екрані замерехтіли зображення внутрішніх приміщень Деймоса, різні його відсіки. Більшість із них була зовсім не знайома космонавтам. Одне з зображень завмерло, затрималось на екрані: великий зал, який увесь, від підлоги до стелі, пронизували дивні стержні, що переливались барвами веселки. Але деякі з них не світилися — від них у всі боки розлітались червоні іскорки…
