Крок вікінга - Околитенко Наталья Ивановна (читать книги без .txt) 📗
— То ще питання, чи вони наділені тим чуттям, — буркнув Арно, й Сід докірливо глянув на нього.
— Тепер ти дозволяєш собі читати чужі думки.
— Вибач.
Сід повернув вимикач бічного огляду, й вони побачили свій модуль: повільно ворушачи перетинчастими крильми, він граційно вигинав довгий сріблястий тулуб; з сопла виривалися клуби вогню: згоряв силан, основна складова відпрацьованого газу.
— Все ж таки головний конструктор дотепно вигадав наслідувати істот, які населяють цю планету. І зовнішнім виглядом, і атомним складом.
— А що це дало? Маємо дуже незграбну конструкцію — і тільки. То ще питання, чи вона надійна, — знизав плечима. Арно.
— Ти б, може, вигадав щось краще? Тільки органіка на вуглецевій основі й здатна витримати умови цієї планети, все інше давно б розпалося. Звичайно, вона м’яка — треба уникати грубих механічних пошкоджень… Та, я гадаю, до цього діло не дійде. Ні, думка замаскуватися під природних істот, яких місцеві жителі жахатися не можуть, сама по собі дуже цінна. Помилка у розрахунках поступу еволюції… але хто б передбачив, що він такий стрімкий.
— Авжеж, істоти, яких наслідував наш головний конструктор, вимерли мільйоноліття тому чи, може, й більше…
— Але ж у тебе й характер! Та звідки знати, що ті істоти можуть повимирати, коли для того не було передумов? Ех, які ми ще темні! — скрушно похитав головою Сід.
— Тут взагалі немає ніяких передумов. Насамперед для життя.
— Краще кінчай бурчати.
— Не буду, командире. Я тільки зверну увагу на одну деталь. Вона напевне засвідчує, що обриси нашого апарата не можуть нагнати жаху на місцевих жителів, — зіронізував Арно.
Сід глянув на екран. Жінка кинула відра з водою й те, на чому вона їх тримала, — це слово вони й досі не могли вичленити, хоч як намагалися, — й чимдуж тікала до свого сховку, що називався хатою. Вода стікала в сніг, виблискуючи під холодним сонцем.
— На жаль, вони занадто емоційні, — зітхнув Сід. — Доведеться і нам подбати про вигострення власних почуттів, інакше ми їх не зрозуміємо. Завтра почнімо тренуватися.
— Тоді прошу не скаржитись на мій характер, — мовив Арно. — І не карати, коли я після тренувань ввійду в належну форму.
Сід таки ж старів, і в цьому Арно переконався, роздивляючись його обличчя другого дня, точніше — того, що вони звикли називати днем. Він міцно спав, хоч звук, який долинав ззовні, вловлений і підсилений апаратурою, міг і мертвого підняти: він обіцяв безмір нової інформації. Арно сумлінно перебрав усі можливі варіанти і, зупинившись на одному, підступився до командира.
— Сіде, вони вийшли з нами на контакт.
Повіки Сіда ледь зворухнулися:
— Я над цим уже думав, — сказав він.
— Так ти не спиш?
— Ні. Я дійшов висновку, що це не чоловік і не жінка, а те, що від них походить, — це дитина. Дуже маленька.
Розчарований, Арно спитав:
— Ну, а чому саме вона. Дитина що — контактніша?
— Мабуть, тут інше. Вони сприйняли нас за якусь зажерливу істоту й пропонують нам харч. Пропонують жертву, — уточнив він, дібравши потрібне слово.
— Он як? І що ж ми вчинимо?
— Заберемо дитину.
— Але ж потім вони подумають, що ми ту жертву прийняли, тобто дитину з’їли. Що ж з того вийде?
— Нічого доброго. Але ще гірше, коли те бідолашне дитинча загине від переохолодження. Арно, ми більше не маємо права розраховувати вплив наслідків цього вчинку на нашу долю, то — непростимий егоїзм. Я обережно наближуся до малюка, а ти його візьмеш: так, як належить за всіма вимогами техніки безпеки. Тільки не здумай запроваджувать якісь новації! Не здумай порушити мій наказ, Арно!
Сід пустив модуль на мінімальний крок, стежачи за маленьким тільцем на екрані. Щось таке було у тому, як воно лежало, в судомно стиснутих рученятах, що в старого зоряного мандрівника від сліз закололо в очах. Невже земляни такі жорстокі? Який жах… Чи вдасться їм виконати свою місію, й скільки душевних травм доведеться гоїти після повернення додому? А може, то відчай штовхнув землян на такий вчинок? Усе одно погано. Як з ними порозумітися, коли вони такі лякливі й жорстокі? «Ніяких висновків, — зупинив себе Сід, — Спочатку треба до всього придивитися».
Арно благополучно повернувся, тримаючи в руках дитяче тільце без будь-яких ознак життя.
— Ти правду мовив: ще б трохи ми посперечалися… Тільки звідки ти взяв, що цю істоту вони віддали нам на жертву? Може, вона сама прибилася? Проте в даному разі це не має значення… Ось зараз ми доручимо цього маленького землянина нашим автоматичним лікарям, вони ж усе приведуть до норми. Як ти гадаєш, Сіде, стачить у них програми?
— Програма добре скорельована, але… слід зайвий раз проконтролювати. Насамперед забезпечимо температуру, оптимальну для живої системи такого типу, І потім — зніми, Арно, цей обладунок, він одягом називається — пам’ятаєш? Здається, наше життя набуває нового змісту…
Дитина кліпнула очками, й Сід обережно потримав над її обличчям лускату долоню.
Ось він — довершений зразок високоорганізованого життя на водно-вуглецевій основі: м’якість, пластичність, ніжність. Як легко пошкодити цей білий покрив — шкіру, зате й як легко відновлює він себе. У них не так. Вони стійкі, надійно захищені від прикрих несподіванок, та кожна рана — це загибель. Що краще?
— Температура тіла зовні? — спитав Сід.
— У межах тутешньої норми.
— А всередині?
— Точнісінько така ж. У них немає різкого температурного перепаду, як у нас. Вони однакові — що зверху, що зсередини.
«Вони однакові, приємно-прохолодні, а в нас за нашим надійним покривом бурхає шалене, з погляду земних умов, полум’я. Однак і земляни згоряють у полум’ї часу, лише відбувається це сповільнено, через систему процесів розпаду й відродження. Розпад і відродження, повсякчас розпад І відродження… — міркував Сід. — А в нас — розпад потенціалу, даного з появою на світ. Наше життя вимірюється тільки тривалістю відпущеного строку, а в них, мабуть, найголовніше — якість. Наш вік, звичайно, довший, але хтозна, кому з нас більше даровано. І потім, вони такі різноманітні… жоден з них не схожий на іншого… Вони — пластичний матеріал у руках еволюції, і в тому криється їхня велика сила: виживуть і тоді, коли умови на їхній планеті різко зміняться. Ми ж змушені докладати всіх зусиль, аби втримати навколо себе рівновагу, бо її порушення означає тотальну смерть. Ми всі однакові, і часовому поступові важко дібрати серед нас достойних далекого майбутнього. Це — наш трагічний фатум…»
— Арно, — лагідно озвався Сід. — Немає ціни тому, що несе в собі ця дитина. У ній — таємниця оновлення, велика істина, якої чекає наша цивілізація.
Сідові очі тихо променіли, й навіть лусочки на його обличчі набули колишнього ясно-рожевого забарвлення, він мовби скинув з себе тутору літ, яка навалилася на них за час мандрівки. «Біологічні чинники — не єдине, що визначає людський вік, — подумав Арно. — Старієш від життєвого одноманіття, а молодшаєш, коли тебе захоплює цікава інформація. Тоді фізіологічні процеси змінюють свій напрямок— не виключено й таке, що ми повернемося звідси юними. Сідів оптимізм має якісь підстави».
Вголос Арно сказав:
— Друже мій, а ти подумав про те, як почуватиметься дитина, коли, прокинувшись, побачить над собою дві такі мармизи? Адже ми для неї — жахні потвори, із тих, що змушують гукати матір серед ночі…
— Жахні, — легко згодився Сід. — А тому нехай вона й надалі спить. Нехай дивиться свої видіння, ми ж їх будемо прочитувати, забезпечуючи цей маленький організм енергією в тому стані, який йому потрібний. Це нескладно, а здобутої в такий спосіб інформації нам вистачить надовго. Аби лиш до настання нових подій вчасно її опрацювати.
Опрацьовувати було що. Сидячи перед екраном, куди трансформовувалися дитячі видива, астронавти жадібно вбирали їх емоційний зміст, і перед ними розкривалися такі аспекти пізнання, які й близько не могли забезпечити найдосконаліші їхні аналізатори, що добирали з навколишнього світу все, придатне для осмислення. Чого була варта тиха пісенька — лагідна, монотонна, вона чи не найбільше інтригувала Арно й Сіда і зовсім привела у захват, коли вони розшифрували її слова:
