Кришталеві небеса - Ревич Всеволод Александрович (книги бесплатно без онлайн TXT) 📗
— Щастить нам, як утопленикам, — поскаржилась Джейніс, полишивши глузливий тон. — Що ж нам робити? Наступного разу йому, я гадаю, знадобиться пилосос, а потім магнітофон.
Вона заплющила очі й стала зосереджено думати.
— Він і справді пнеться з шкури, щоб тільки просунутись по службі, — зауважив Боб.
— Я, здається, придумала, — мовила Джейніс, розплющуючи очі.
— Що саме?
— На першому місці для нас повинні бути наша торгівля й наше весілля. Правильно?
— Правильно, — сказав Боб.
— Гаразд. Хай я не такий там мастак заклинати, — пояснила Джейніс, засукавши рукава, — зате в техніці я щось тямлю. Швидко за роботу!
Наступної доби фера завітав за чверть до одинадцятої. На гостеві був той самий білий светр, але черевики з оленячої шкіри він змінив на рудувато-коричневі мокасини.
— Сьогодні цар підганяє мене, як ніколи, — сказав він. — Нова дружина всі жили з нього вимотала. Виявляється, її шати витримують тільки одне прання. Раби вибивають їх об каміння.
— Зрозуміло, — співчутливо промовив Боб.
— Бери, будь ласка, не соромся, — запропонувала Джейніс.
— Це надзвичайно люб’язно з вашого боку, — вдячно вимовив фера. — Вірте, я вмію таке цінити. — Він вибрав пральну машину. — Цариця жде. — І фера зник.
Боб запропонував Джейніс сигарету. Вони всілись на канапі й стали чекати. За півгодини фера з’явився знову.
— Що ви накоїли? — насипався він.
— А що сталось? — безвинно відгукнулася Джейніс.
— Пральна машина! Коли цариця увімкнула її, звідти вирвалася хмара смердючого диму. Потім пролунав якийсь дивний звук, і машина зупинилась.
— Нашою мовою, — прокоментувала Джейніс, пустивши кільце диму, — це зветься “машина з фокусом”.
— З фокусом?
— З каверзою. З сюрпризом. З дефектиком. Як і все інше в нашій крамниці.
— Але ж ви не маєте права! — вигукнув фера. — Це нечесно!
— Ти такий здібний, — ущипливо відповіла Джейніс. — Катай, лагодь.
— Я похвалився, — покірно промовив фера. — Взагалі я набагато спритніший у спорті.
Джейніс усміхнулася й позіхнула.
— Та годі ж бо вам, — благав фера, нервово потріпуючи крильцями.
— Дуже шкода, але я нічим не можу зарадити, — сказав Боб.
— З вашої вини я опинюся в жахливому становищі, — не вгавав фера, — мене переведуть на нижчу посаду. Виженуть з державної служби.
— Але ж ми не можемо допустити, щоб розоритись самим, правда? — спитала Джейніс.
Хвилинку Боб роздумував.
— Послухай, — запропонував він. — А чому б тобі не доповісти цареві, що ти зіткнувся з могутньою антимагією? Скажи, що, коли йому потрібний цей крам, хай платить мито пекельним демонам.
— Йому таке буде не до вподоби, — з сумнівом промовив фера.
— В усякому разі, спробуй, — порадив Боб.
— Спробую, — погодився фера й щез.
— Як на тебе, скільки можна заправити? — порушила мовчанку Джейніс.
— Та полічи йому за стандартними роздрібними цінами. Кінець кінцем ми створювали крамницю, розраховуючи на чесну торгівлю. Ми ж не мали на меті провадити дискримінацію. А все-таки хотів би я знати, звідки він родом.
— Цар такий багатий, — мрійно промовила Джейніс. — Мені здається, просто гріх не…
— Стривай! — скрикнув Боб. — Це неймовірно! Хіба в 2 000 році до нашої ери можливі холодильники? Або кондиціонери?
— Що ти маєш на увазі?
— Це змінило б увесь хід історії! — пояснив Боб. — Подивиться якийсь розумака на ці речі й збагне, як вони діють. І тоді зміниться увесь хід історії!
— Ну й що? — спитала практична Джейніс.
— Що? Та тоді наукові шукання підуть іншим шляхом. Зміниться сучасне.
— Ти хочеш сказати, що це неможливо?
— Так?
— Саме про це я весь час і казала, — переможно заявила Джейніс.
— Та замовкни, — образився Боб. — Треба було подумати про все раніше. З якої б країни цей фера не був, вона обов’язково вплине на майбутнє. Ми не маємо права спричинятися до парадокса.
— Чому? — спитала Джейніс, але цієї миті з’явився фера.
— Цар дав згоду, — сповістив він. — Чи вистачить цього за все, що я у вас брав? — Він простягнув маленьку торбинку.
Висипавши все з мішечка, Боб виявив дві дюжини чималих рубінів, смарагдів і діамантів.
— Ми не можемо їх узяти, — заявив Боб, ми не можемо мати з тобою комерції.
— Не будь забобонний! — закричала Джейніс, розуміючи, що весілля знову віддаляється.
— А, власне, чому? — спитав фера.
— Не можна перепроваджувати сучасні речі в минуле, — пояснив Боб. — Бо тоді зміниться сучасне. Або перевернеться світ чи ще якесь нещастя скоїться.
— Та ти про це не печися, — примирливо сказав фера. — Нічого не станеться, я гарантую.
— Хто знає? А якби ти привіз пральну машину в давній Рим…
— На лихо, — перебив фера, — держава царя Алеріана позбавлена майбутнього.
— Чи можеш ти пояснити те, що сказав?
— Залюбки. — Фера усійся в повітрі. — Через три роки цар Алеріан і його країна будуть цілком стерті з лиця землі силами природи. Не вціліє жодна людина. Не збережеться жодного глиняного черепка.
— Чудово, — зробила висновок Джейніс, піднісши рубін на світло. — Нам би краще розвантажитись, поки він ще хоче мати з нами діло.
— Коли так, то воно інша річ, — сказав Боб. Їхня крамниця була врятована. Побратися вони могли хоч завтра. — А що ж буде з тобою? — спитав він феру.
— Ну що ж, я непогано показав себе на цій роботі, — відповів фера. — Найпевніше, попрошусь у закордонне відрядження. Я чув, що перед арабським чаклунством постають неозорі перспективи.
Він благодушно провів рукою по світлому, коротко підстриженому волоссю. “Я буду навідуватись”, — попередив він і почав було зникати.
— Хвилинку, — схопився Боб. — Чи не скажеш, з якої країни ти прибув? І де править цар Алеріан?
— Будь ласка, — мовив фера, хоч уже було видно тільки його голову. — Я думав, що ви здогадались. Фери — це демони Атлантиди.
По цій мові він щез.
Вацлав Кайдош
ДРАКОН
— Якщо ти збрехав, я уб’ю тебе, як собаку!
— Я не брешу, пане, ніколи б не збрехав…
— Якщо ти брешеш, я зацькую тебе собаками…
Рябі пси, що бігли побіч коня, почали принюхуватись, їх червоні язики ворушилися в роззявлених пащеках.
— Я не брешу, пане, — стомлено промовив старий, але вершник його не слухав.
— Сто чортів, як жарко! — вилаявся він, скидаючи високий шолом і витираючи чоло красивою шовковою хусткою.
“Справжній ефеський крам, — подумав старий, — ці поважні пани користуються розкошами мусульманських поганців, а хай простий чоловік тільки нюхне східного повітря, вони кидають його на вогнище”. Він зітхнув.
— Це недалеко, пане.
Деодат де Гозон, рицар ордену св. Іоанна Родоського, повісив шолом на луку сідла і поплескав коня по шиї. Попереду забіліли стіни невеликої напівзруйнованої церковці. Місцевість була забута богом, а ті, хто збудував церкву, щезли, як щезли поля й виноградники в цій частині острова. Голі, сухі скелі, пилюка й вітер, що розчесує суху траву. Висока біла скеля стриміла, неначе кістлявий палець, а затока хлюпотіла синявою біля її крутого схилу.
Кінь зупинився й тривожно захріп.
— Що з тобою? — ласкаво спитав його Деодат і погладив по м’якій гриві.
Селянин оглянувся. На його засмаглому обличчі лежала печать терпіння — від спеки й нужди воно вкрилося зморшками. І тільки очі лишалися ясними.
— То церква святого Стефана, її збудували ще візантійці, пане.
— А що, дракон не боїться святих? — насмішкувато запитав рицар.
Старий перехрестився.
— Він там, далі, — сквапно сказав старий, показуючи тремтливою рукою праворуч, у бік скали, що спускалась до моря.
Шпора вп’ялася коневі в бік, він рвонувся вперед, але рицар, сміючись, стримав коня. Обидва собаки, змордовані спекою, кинулись услід за ним.
