Гінці Нептуна - Аліков Юрій Іванович (читать книги без .TXT) 📗
Вони вийшли з лабораторії. Селище, море й гори були освітлені сяйвом яскравого повного місяця. Спека вже давно спала, з моря тягнуло легенькою прохолодою. І все це — тихий вечір, місячне сяйво, гори, море й чисте наповнене дивовижними пахощами повітря — навіювали спокій та сумирність. Турботи, пристрасті, хвилювання забулися на час, поступившись місцем задумливому лагідному настрою. Гаряча суперечка між Черненком і Данилевським, яка недавно нагадувала двобій, змінилася звичайною тихою бесідою. Правда, кожен з них, як і раніше, лишався при своїй думці, але тон полеміки став урівноважений, спокійний, коли істину не вибивають, як іскру з каменю, а намагаються віднайти її, ніби золоту піщинку, промиваючи гори породи.
— Наш земний океан, погодься, Сергію, це не інша планета, — казав Данилевський.
— Але що ми знаємо про мешканців цього океану? Ми підходимо до них з нашими сухопутними еталонами, а вони, цілком імовірно, вимірюють віддалі у літрах, а час у кілограмах. Де вже тут порозумітися людині й дельфінові? А ти спробуй враховувати їхні умови життя, опуститись на дно морське. Дельфін — не людина, він живе по суті в невагомості, як космонавт. Не потребує ні житла, ні одягу, ні транспорту. Йому не потрібні руки, щоб працювати, добувати хліб щоденний. Тому й розум його має бути відмінним від людського. Дельфін не винаходив сокири й колеса, щоб вижити, полегшити існування. Інше середовище, інший розвиток.
— Ну, гаразд. Все це так. Але в мене те саме запитання: де твої докази, що дельфін має розум? Не стане ж розумний прикидатися дурником, — примружив очі Данилевський.
— Та не кожний дурень одразу розпізнає чужий розум. — не здавався Черненко. — А ми в цій галузі, погодься, поки що профани і невігласи.
— Е ні, — підніс руку Данилевський, ніби відгороджуючись від Черненка. — Не “ми”. Ти мене до своєї компанії не зараховуй.
— Згоден, не зараховую, а до господи — прошу.
Черненко пропустив перед собою гостя до невеличкого затишного будиночка, що ховався в зелені дерев.
— Приготувати каву? — запитав він гостя, коли той, оглянувши обидві Черненкові кімнатки, втомлено опустився в крісло.
— Не відмовлюся…
Черненко пішов на кухню, а Данилевський увімкнув телевізор. Екран ще залишався темним, але в кімнаті вже зазвучало глибоке жіноче контральто.
— Таким чином, ви шукаєте контакт з позаземними цивілізаціями?
— Так. Наша група намагається навести радіоміст у космосі, — відповів густий чоловічий бас.
“Програма “Гарячі точки науки”, — відразу ж здогадався Данилевський, почувши знайомий голос ведучої, бо й сам недавно брав участь у цій програмі. Зараз біля коментатора сидів астрофізик Німчук, зовні чимось схожий на Ейнштейна.
— І ви переконані, що по той бік вашого радіомосту ви когось виявите? А може, у Всесвіті ми єдині розумні істоти? — допитувалась ведуча.
— Ні, — заперечив учений. — Наука припускає, що в космосі існують інші, значно розвиненіші цивілізації, ніж порівняно молода земна.
— Тоді чому ж ті цивілізації досі не встановили з нами контакту?
— Тут може бути багато причин. По-перше, це треба зуміти зробити, тобто знайти “ключ” до інтелектуального контакту обох цивілізацій, по-друге, розшукати одна одну, по-третє, зрозуміти, що знайдено саме цивілізацію, а не природні космічні радіохвилі, та ще зуміти розшифрувати коди, як нам, землянам, так і представникам інших світів. А головне — зважте на величезні космічні відстані.
— Як ви гадаєте, ініціатива пошуків у нас чи, можливо, спроби роблять інші цивілізації теж?
— Мабуть, роблять.
— То яку ж дільницю у Всесвіті ви найбільше зондуєте?
— Всесвіт ізотропний, і успіх може чекати нас у будь-якому напрямі.
Голоси з телевізора чути було й на кухні, але Черненко не вникав у їхній зміст. Великий любитель гарної міцної кави, він завжди готував її сам, за власними рецептами. Ось і тепер він уважно стежив за тим, як пінка, наче лава у жерлі мініатюрного вулкана, дихала, поступово піднімаючись у мідній кавоварці, а Черненко то доливав холодну воду, то регулював полум’я. Все це він робив давно завченими рухами, автоматично. А думки його безперервно снували навколо того ж самого — майбутнього лабораторії і завтрашнього досліду, від результату якого, можливо, залежить і його подальша доля.
Потім він і Данилевський довго сиділи за кавою і розмовляли. Від чашок піднімалася легенька прозора пара.
— Доказів, що дельфіни мають свій, дельфінячий розум, багато, — говорив Черненко. — Це й складна поведінка, дружнє ставлення до людини, бажання ввійти з нею в контакт, здатність неймовірно швидко опанувати усі навички, численні випадки врятування людей у морі… Пам’ятаєш, у Платона: “Тому, хто внаслідок нещасного випадку попав у море, треба плисти, сподіваючись на допомогу дельфінів і богів”. Бачиш, надію на богів Платон обачливо ставить на друге місце.
— Це так, — погодився Данилевський, — але знову ж тобі кажу: це не виходить за рамки “розумових здібностей” звичайних тварин, скажімо, собак чи мавп. Ні, Сергію, такими аргументами сучасну біологію в куток не заженеш.
— Добре, — енергійно змахнув рукою Черненко. — Облишимо все інше, візьмемо тільки мозок. Нагадаю один, може, й відомий тобі випадок. Французький етнограф Веллар у джунглях Південної Америки знайшов дівчинку з дикого племені гуайякилів. Її одноплемінці відстали від нас принаймні на п’ятнадцять тисяч років. Вони ще не досягли навіть первіснообщинного ладу в своєму розвитку…
Данилевський дивився на Черненка, явно не розуміючи, до чого цей приклад. Його завжди насторожувала Черненкова манера надавати бесіді несподіване спрямування, стикувати несумісні на перший погляд думки, оперувати парадоксами і зненацька доводити свою тезу.
— І що ж зробив Веллар? — вів далі Черненко. — Він віддав дівчинку на виховання своїй матері. Дикунка, зваж на це, батьки якої навіть гадки не мають про сучасні знання, легко стає письменною, успішно закінчує коледж, потім — Сорбонну і в двадцять три роки захищає докторську дисертацію.
— Вибач, Сергію, але яке це має відношення до дельфінів?
— Безпосереднє. Потенційні можливості мозку так званого дикуна і людини нашої епохи цілком однакові.
— Ну, то й що? Це все ж таки людина, — стенув плечима Данилевський.
— Я кажу про мозок, а не про зовнішність його володаря, — сказав Черненко й, не зупиняючись, ніби боячись, щоб його не перебили, заговорив про відому і в той же час нову для Данилевського проблему — проблему походження розуму. — Чому саме в якийсь історичний момент один із багатьох видів мавп почав еволюціонувати? Ми твердимо: мавпа взяла палицю, і її лапа перетворилась на руку. А рука змусила працювати мозок. Та чи не занадто спрощено ми розуміємо цей складний процес? Адже треба здогадатися узяти палицю, тобто потрібна робота мозку. То чи не правомірно шукати джерела перетворення мавпи на людину в еволюції мозку? За сотні тисяч років мозок збільшився приблизно удвічі. Сьогодні в наукових лабораторіях ми вкладаємо в лапи сучасної мавпи набагато складніші засоби, ніж палиця. Всіма доступними способами навчаємо її користуватися ними. І що ж? Мавпи виявляються непоганими учнями й набувають досвіду, якого ніколи не мали б у природних умовах, але вони зовсім нездатні передавати його ні своїм родичам, ні нащадкам. Ось чому вчені дійшли незаперечного висновку: предок людини був особливою гілкою живого світу на землі. Сама природа надала нашому пращурові здатність до передавання досвіду. І кожне наступне покоління вбирало в себе знання попередніх, збагачувало їх і передавало нащадкам, як естафету. Але чи завжди природа була така послідовна? Як доводять палеонтологи, дельфін на десятки мільйонів років старіший за будь-яку викопну людиноподібну істоту і його зовнішність та мозок зовсім не змінилися від початку. Попавши в своєрідні умови існування, позбавлений будь-яких мотивів діяльності, дельфінячий мозок просто “дрімає”, і досі не виявляючи своїх величезних можливостей. Вічний рушій розуму — праця. Ось чому цілком ймовірно, для того, аби “розбудити” дельфінячий мозок, змусити його працювати, потрібен поштовх, певні умови, які спонукали б дельфіна до мислення.
