Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
— Нехай, — тихо і все ще сонно повторила вона і знову задрімала.
Стукіт нагорі припинився, але вже через хвилину став гучнішим.
Взявши пістолет і спустивши про всяк випадок запобіжник, я підійшов до дверей і клацнув замком.
Переді мною стояв Тед і усміхався.
— Нарешті вдома! — вигукнув він і з розмаху сів у крісло, а потім, побачивши Дженні, здивовано спитав:
— А це хто, Нік? Ми знайомі?
— Дружина моя Дженні. Я ж казав тобі.
— А-а, — протягнув Тед. — Радий з вами познайомитись, мене Тедом звуть, — галантно розкланявся він. — Приймайте гостей.
Я обернувся і побачив двох високих вродливих юнаків, які впливали, саме так, впливали в приміщення станції.
— Знайомтесь, — кивнув Тед. — Це квети, Ремон і Сван. Зараз вони вам розкажуть про всі чудеса, які з нами скоїлись.
Те, що ми почули, перевершило всі наші фантазії. Виявляється, рвенни, або ж хвилясті привиди, як ми їх назвали, були своєрідними автоматами, роботами, які працювали в багатьох куточках всесвіту і прекрасно зарекомендували себе — бо ж вони не тільки збирали геологічні, мінералогічні та інші дані про ту чи іншу планету, а й відкривали для кветів порівняно рідкісні для всесвіту гуманоїдні цивілізації. Рвеннів за земними мірками створили майже чотириста років тому ганетянські вчені. Для існування і активної роботи хвилястим привидам потрібно було зовсім небагато енергії, її рвенни могли знайти всюди: у відкритому космосі, на Землі, на інших планетах… Рвенни мали перед біологічними роботами велику перевагу — для них не треба було будувати космічні кораблі, тунелі часу… Групи хвилястих летіли до наміченої мети зі швидкістю, яка набагато перевищує швидкість світла. Звичайно, в нашому розумінні це здається неможливим, але квети відкрили ще одну закономірність — швидкість поширення біочасової хвилі дорівнює майже дев’ятистам мільйонів кілометрів на секунду.
— Все було добре до недавнього часу, дорогі земляни. Однак в один не дуже приємний для нас момент, — старший із кветів, Ремон, зітхнув, — хвилясті привиди, знищивши ретранслятор, вийшли з-під управління. Й досі не зрозуміло, як вони могли його знищити, проте факт є факт: рвенни звільнились від нашого впливу і стали агресивними. Сталось усе це одночасно, наче по чиїйсь команді, на двадцяти досліджуваних рвеннами ділянках всесвіту. Одна з них — ваша Сонячна система.
Зразу після того як квети дізнались про бунт хвилястих привидів, на всі досліджувані ділянки було послано психологів, біологів і хірургів, які спеціалізувалися на експлуатації рвеннів.
Кілька місяців вони летіли на Землю по міжчасовому тунелю. Але для того щоб протистояти хвилястим привидам, котрих вони вже не могли знешкодити психічною атакою, треба було чекати тихохідного космічного крейсера з апаратурою, що дозволяє анігілювати хвилястих. Та квети повинні були перевірити організм людини, аби переконатись у можливості застосування на Землі апаратури по знищенню хвилястих привидів.
За піддослідного квети обрали людину, яка нічим не вирізнялася серед інших, була відносно здоровою і нестарою. Цією людиною стала моя Дженні.
Звичайно, просто так досліджувати людину квети не могли — надто великим був ризик, ось чому вони взяли Дженні за чотири секунди до її смерті. Вже ніхто із землян не зміг би її врятувати…
Квети покинули нас так само несподівано, як і з’явились. Навіть не попрощавшись, вони зненацька злетіли в темне небо і, зробивши прощальне коло над станцією, приземлилися біля входу в тунель, в якому за секунду і зникли.
Скільки часу минуло, поки ми прийшли до тями, не знаю. Але не менше півдоби — у відчинені двері з острахом зазирав сонячний зайчик, намагаючись пробратись до кухонного столика, та тягнулись до сонця своїми головками красуні-ромашки. Був ранок наступного дня.
ФОРМУЛА ЩАСТЯ
Відтоді, як наш новий шеф опинився на Супутнику, минуло трохи більше двадцяти років. А вперше я зустрівся з його пронизливими очицями ще зовсім малим хлопчиськом.
Шеф тоді з’явився в аудиторії несподівано. Не звертаючи ніякої уваги на вчителя, що виструнчився перед ним, дідуган пройшов до нашої парти, тицьнув товстим пальцем у мене і мого товариша й прохрипів:
— Вони підуть зі мною.
Вчитель кивнув лисою головою і миттю підскочив до нас:
— Збирайтеся! Швидко! Книжки й зошити візьмете потім.
— Вони їм будуть непотрібні, — знову прохрипів старий і, обвівши поглядом клас, показав ще на одного учня: — І цей.
Раніше ми знали тільки дві дороги — від інтернату, де навчалися, до невеличкого джерельця, яке впадало в басейн, і до їдальні. Далі ми не могли ступити ані кроку — за нами пильно стежили викладач і його помічник — робот. Тепер же ми, проминувши джерельце та басейн, боязко озираючись навсібіч, звивистим напівтемним коридором дріботіли за старим, котрий, здавалося, навіть не помічав нас.
Нарешті він зупинився, прочинив масивні двері, з яких хлюпнуло в очі яскраве світло, і звернувся до нас
— Все. Прийшли. Віднині ви будете експериментаторами.
Останнє речення ми, ясна річ, не зрозуміли, бо не знали, що означає бути експериментаторами. Та й де дитині, яка тільки-но навчилася читати і так-сяк писати, знати про такі речі.
Мов каченята за качкою, ми ввійшли слідом за старшим у велику світлу кімнату, до дверей якої відразу ж підбіг опецькуватий чоловік з рудою бородою. Він, як і наш учитель сер Річард, виструнчився перед старим
— Вони будуть експериментаторами, — різко кинув дідуган і, навіть не глянувши на нас, вийшов з кімнати
Бородань, полегшено зітхнувши, усміхнувся, підійшов ближче й поплескав мене по щоці.
— Давайте познайомимось, дітки, — приязно сказав він, і ми, напевно, підсвідомо зразу відчули, що в цього рудого бороданя по-батьківському щире, добре серце. — Мене звати сер Кліффорд. А вас як? Ну ось, наприклад, тебе? — Бородань обняв мого товариша.
— Двісті дванадцятий, — завчено випалив Джів.
Сер Кліффорд нічого не сказав, але я угледів, як теплі карі очі його враз посуворішали.
— Ім’я у тебе є?
— Так точно. Двісті дванадцятий, — знову відрапортував Джів, навіть не кліпнувши оком.
— А мама як називала?
— У мене мами не було, — відповів Джів, стукнувши підборами маленьких черевиків.
Сер Кліффорд зітхнув і звернувся до мене:
— Ти теж не знаєш, як тебе звати?
— Стів, — затинаючись, відповів я.
— Ну от і чудово, — подобрішав сер Кліффорд і, провівши рукою по своїй рудій бороді, ніби знімаючи з неї павутиння, притиснув мою голову до картатої сорочки, яка щільно облягала його кругле черевце. — Таки ще не забув!
Через годину ми, перебиваючи один одного, вже весело розповідали серу Кліффорду про себе, про свої радощі, жалі й печалі.
Сер Кліффорд став для нас не тільки вчителем, з яким можна було поділитися найпотаємнішим. Він став для нас і другим батьком.
Однак тривало це недовго. Скоро його забрали від пас і посадили за грати. Про це ми дізнались лише через чотирнадцять років, коли нас посвятили в експериментатори. Тоді ми узнали і ще про одне. Виявляється, Кура — нашого шефа, вислали із Землі за злочини, які він вчинив на нашій рідній планеті: створив смертельно небезпечний для всього живого вірус і збирався використати його. Людство було на грані катастрофи. Зовсім випадково про це довідались науковці. Був суд, і Вища Комісія вирішила вислати Кура на Супутник.
Так, шеф більше не прилетить на Землю. Він помер для неї одразу ж після того, як востаннє перед ним зачинилися люки вантажного корабля, що віз обладнання для щойно організованого в космосі дослідницького інституту, який ми називаємо Супутником. Це сталося понад двадцять років тому…
