Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (мир книг txt) 📗
Говорили про те, що влада Тускуба похитнулася, про майбутні зміни.
Тривожне збудження прорізували, як іскра, чутки:
“Вночі погасне світло”.
“Зупинять полярні станції”.
“Зникне магнітне поле”.
“У підвалах Будинку Вищої ради арештовано якихось осіб”.
На околицях міста, на фабриках, у робітничих селищах, в громадських магазинах чутки ці сприймали інакше. Про причини їх виникнення тут, очевидно, знали більше. З тривожною зловтіхою говорили, що нібито підземні робітники підірвали гігантський цирк номер одинадцять, що агенти уряду скрізь шукають склади зброї, що Тускуб стягує війська в Соацеру.
До полудня майже скрізь припинили роботу. Збиралися великі юрби, ждали подій, поглядали на невідомо звідки прибулих багатозначних молодих неохайно вдягнених марсіан з руками в кишенях.
Опівдні над містом пролетіли урядові човни, і дощ білих листівок посипався з неба на вулиці.
Уряд застерігав населення від злісних чуток, — їх поширювали вороги народу. Мовилося, що влада ніколи ще не була така сильна і сповнена рішучості.
Місто принишкло, але ненадовго, і знову поповзли чутки — одна страшніша за іншу. Напевно знали тільки одне: сьогодні ввечері в Будинку Вищої ради інженерів буде вирішальна боротьба Тускуба з вождем робітничого населення Соацери — інженером Гором.
Надвечір юрби народу заповнили величезну площу перед Будинком Вищої ради. Солдати охороняли двері, сходи і дах. Холодний вітер нагнав туман, у мокрих хмарах червонуватим розпливчастим сяйвом погойдувалися ліхтарі. Невиразною пірамідою відходили в імлу похмурі стіни Будинку. Всі його вікна світилися.
Під важким склепінням, у круглому залі, на лавах амфітеатру сиділи члени Вищої ради. Обличчя у всіх були уважні й насторожені. В стіні, високо над підлогою, в гуманному дзеркалі швидко пропливали одна за одною картини міста — внутрішність фабрик, роздоріжжя, на яких у тумані перебігають постаті, обриси водяних цирків, електромагнітних веж, одноманітні порожні приміщення складів, що їх охороняють солдати. Екран безупинно з’єднувався з усіма контрольними дзеркалами міста. Ось появилася площа перед Будинком Вищої ради інженерів, — океан голів, укритий клоччям туману, широке сяйво ліхтарів. Склепіння зали наповнилися лиховісним ремством натовпу.
Тонкий свист одвернув увагу присутніх. Екран погас. Перед амфітеатром на підвищення, вкрите чорно-золотою парчею, вийшов Тускуб. Він був блідий, спокійний і похмурий.
— У місті неспокій, — сказав Тускуб, — місто збуджене чуткою про те, що сьогодні мені тут мають намір суперечити. Вже цієї чутки було досить, щоб державна рівновага похитнулася. Я вважаю, що таке становище хворобливе і зловісне. Треба раз назавжди знищити причини такої збудливості. Я знаю — серед нас є такі, що цієї ж ночі рознесуть по місту мої слова. Я кажу відверто: місто охопила анархія. Мої агенти повідомили, що в місті й країні немає достатніх мускулів для опору. Ми напередодні загибелі світу.
Гомін ремства пролетів амфітеатром. Тускуб бридливо посміхнувся.
— Сила, що руйнує світовий порядок, — анархія, — іде з міста. Спокій душі, природна воля до життя, сили почуттів розтринькуються тут на сумнівні розваги і непотрібні втіхи. Дим хаври — ось душа міста: дим і марення. Вулична строкатість, шум, розкіш золотих човнів і заздрість тих, хто знизу дивиться на ці човни, афіші і вогняні реклами, що вселяють нездійсненні сподіванки, — ось воно, місто. Курні коридори з запорошеним світлом, де бредуть спалені душі, позіхаючи з нудьги. Місто готує анархічну особистість. Її воля, її пафос — руйнування. Гадають, що анархія — свобода. Ні, анархія прагне тільки анархії. Обов’язок держави — боротися з цими руйнівниками, — такий закон! Анархії ми повинні протиставити волю до порядку. Ми повинні викликати в країні здорові сили і з найменшими втратами кинути їх на війну з анархією. Ми оголошуємо анархії нещадну війну. Заходи охорони — тільки тимчасовий засіб: неминуче має настати час, коли поліція знайде своє вразливе місце. Ми вдвічі збільшуємо число агентів поліції, анархісти ж у той час збільшуються в квадраті. Ми повинні першими перейти в наступ, наважитися на сувору і неминучу дію, ми повинні зруйнувати і знищити місто.
Половина амфітеатру завила і схопилася з лав. Обличчя марсіан були бліді, очі горіли. Тускуб поглядом відновив тишу.
— Місто неминуче так чи інакше буде зруйновано, ми самі повинні організувати це руйнування. Далі я запропоную план розселення здорової частини городян у сільські місцевості. Ми повинні використати для цього багатющу країну, — по той бік гір Лізіазіри, — яку покинуло населення після міжусобної війни. Попереду гігантська робота. Але мета її велика. Певна річ, зруйнувавши місто, ми не врятуємо цивілізації, ми навіть не віддалимо її загибелі, але ми дамо можливість марсіанському світу вмерти спокійно й урочисто.
— Що він каже?.. — зляканими, високими голосами закричали слухачі.
— Чого ми повинні вмирати?
— Він збожеволів!
— Геть Тускуба!
Рухом брів Тускуб знову примусив амфітеатр замовкнути.
- Історію Марса закінчено. Життя вимирає на нашій планеті. Ви знаєте статистику народжуваності і смерті. Мине кілька століть, і останній марсіанин згасаючим поглядом востаннє проведе захід сонця. Ми безсилі спинити вимирання. Ми повинні суворими і мудрими заходами прикрасити пишністю і щастям останні дні світу. Перше і найголовніше — треба знищити місто. Цивілізація взяла від нього все: тепер воно розкладає цивілізацію, воно повинно загинути.
В середині амфітеатру підвівся Гор — той вилицюватий молодий марсіанин, якого Гусєв бачив у дзеркалі.
Голос його був глухий, гавкучий. Він простягнув руку в напрямку Тускуба.
— Він бреше! Він хоче знищити місто, щоб зберегти владу. Він засуджує нас на смерть, щоб зберегти владу. Він розуміє, що, тільки знищивши мільйони, він ще може втримати владу. Він знає, як ненавидять його ті, хто не літає у золотих човнах, хто народжується і вмирає у підземних фабричних містах, хто в свято ходить по курних коридорах, позіхаючи в безнадії, хто несамовито, шукаючи забуття, дихає димом проклятої хаври. Тускуб приготував нам смертне ложе, хай сам у нього ляже. Ми не хочемо вмирати. Ми народилися, щоб жити. Ми знаємо небезпеку — виродження Марса. Але у нас є порятунок. Нас урятує Земля, люди з Землі, здорова, свіжа раса з гарячою кров’ю. Ось кого він боїться найбільше в світі. Тускубе, ти сховав у своєму домі двох людей, які прилетіли з Землі. Ти боїшся Синів Неба. Ти сильний тільки серед слабких і одурманених хаврою. Коли прийдуть сильні, з гарячою кров’ю, ти сам станеш тінню, нічним страхіттям, ти зникнеш, як привид. Ось чого ти боїшся найбільше! Ги навмисне видумав анархію, ти зараз придумав це приголомшуюче руйнування міста. Тобі самому потрібна кров — напитися. Тобі треба відвернути увагу всіх, щоб непомітно усунути цих двох сміливців, наших рятівників. Я знаю, що ти вже дав наказ…
Гор зненацька обірвав. Обличчя його почало темніти від напруження. Тускуб важко з-під брів дивився йому о очі.
— Не примусиш… Не замовкну!.. — Гор захрипів. — Я знаю — ти обізнаний із стародавньою чортівнею… Гіпноз!.. Я не боюся твоїх очей…
Широкою долонею Гор насилу витер піт з лоба. Зітхнув глибоко і захитався. В тиші завороженого амфітеатру він сів на лаву, похилив голову на руки. Було чути, як скрипнули його зуби.
Тускуб підвів брови і спокійно мовив далі:
— Сподіватися на переселенців із Землі? Пізно. Пускати свіжу кров у наші жили? Пізно. Пізно і жорстоко. Ми тільки продовжимо агонію нашої планети. Ми тільки збільшимо страждання, бо неминуче станемо рабами завойовників. Замість спокійного і величного кінця цивілізації ми знову втягнемо себе в нудні кола століть. Навіщо? Навіщо нам, давній і мудрій расі, працювати на завойовників? Щоб жадібні до життя дикуни вигнали нас із палаців і садів, примусили будувати нові цирки, копати руду, щоб знову наповняти наші міста спустошеними душами і божевільними? Ні. Ми повинні вмерти спокійно на порогах своїх осель. Нехай червоні промені Талцетла світять нам здалеку. Ми не пустимо до себе чужинців. Ми збудуємо нові станції на полюсах і оточимо планету непроникною бронею. Ми зруйнуємо Соацеру — гніздо анархії і безумних сподівань, — тут, тут народився цей злочинний план зносин із Землею. Ми зоремо плугом площі. Ми залишимо тільки конче потрібні для життя установи і підприємства. В них ми примусимо працювати злочинців, алкоголіків, божевільних, усіх, хто мріє про неможливе. Ми закуємо їх у ланцюги. Подаруємо їм життя, якого вони так прагнуть. Усіх, хто погоджується з нами, хто підкоряється нашій волі, ми наділимо сільською садибою, забезпечимо їм життя й комфорт. Двадцять тисячоліть каторжної праці дають нам право жити нарешті бездіяльно, тихо і споглядально. Кінець цивілізації буде вкрито вінцем золотого віку. Ми організуємо громадські свята і прекрасні розваги. Можливо, навіть строк життя, вказаний мною, стане довший на кілька століть, бо ми житимемо в спокої.
