Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » »Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗

»Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗

Тут можно читать бесплатно »Головний полудень» - Мірер Олександр (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Сентиментальний боксер

Стьопка сьорбав холодну каву з печивом і слухав. Насамперед він зрозумів, що вчені прозвали інопланетних мешканців “зеленими чоловічками”. Ще давно, заздалегідь. Вони давно припускали, що повинні бути ці мешканці, і для виразності дали їм таке прізвисько.

Потім Стьопка зрозумів, що величезний засмаглий хлопець боїться — обличчя в нього побіліло навіть під засмагою.

“Що ж, і злякаєшся”, — подумав Степан. І тут розмова стала незрозумілою і звернула, здавалося, в інше русло.

Благоволін запитав:

— Отже, транспортують чисту інформацію? — Він обережно доторкнувся до “посередника”, що лежав на столі.

— На якомусь субстраті. Стьо… Маша каже, що оця штука поважчала, коли мене… як би це сказати?

— Зреверсували. Набагато поважчала?

— На трохи, — відповів Степан.

Господар повернувся до нього:

— Ага! На трохи… А в грамах?

Степан знизав плечима. Благоволін ще раз торкнувся до “посередника”.

— Скільки їх там? Сидять і чекають… Скільки їх там, Портняжко?

— Відкриємо й поглянемо, — понуро мовив Вячеслав Борисович. — Помилуємося.

— Мабуть, не варто. А кортить, Портняжко… Покласти б на аналітичні ваги і смикнути за ниточку…

— Поклади, — сказав Вячеслав Борисович. — Мені в кишеню поклади і більше не чіпай, я тебе знаю.

— А хто в ньому сидить? — запитав Стьопка. — Це ж гіпнотизер.

— Справді-бо, хто ж там буде сидіти? — пробурмотів Благоволін.

— Пришельці, — серйозно пояснив Вячеслав Борисович. — Точніше, їхні уми, особистості, розумієш? Ну, зміст їхнього мозку, якщо так дохідливіше.

— Кому ти пояснюєш, Славо… Он книжка з малюнками, то для її віку.

— Машенька — людина, — мовив Вячеслав Борисович. — У неї із зелененькими свої рахунки. — Він помацав садна на щоці.

— Ну, сиди, якщо людина… Отже, транспортують чисту інформацію. Я мав рацію. Пам’ятаєш нашу розмову про кембріджські спостереження?

— Митьку, я завжди вважав тебе великою людиною. Все правильно. Навіть те, що цивілізації з ядерною енергією не виживають, самоспалюються.

— О, і про це була розмова? Коли?

— Машо, повтори, — попрохав Портнов.

— “Мерзенна зброя, — пробурмотів Стьопка. — Варто дикунам її винайти, як відразу ж пускають її в хід і знищують увесь матеріал”. А матеріал — це що? Уран?

— Це ми. Дикуни. Ми для них — матеріал. Гаразд, Дмитре, що ти пропонуєш?

— А мерзенна зброя — ейч-бамб.

Вони раптом замовкли, неначе злякавшись сказаного. Портнов закурив. Рука із сірником тремтіла. Потім він вимовив через силу:

— Можливо. Знищити всіх одразу. Але ми повинні перешкодити їм розповзтися.

— Яким чином?

— Основні сили десь на орбіті. Я гадаю, що без них Десантники не вирушать із Тугарина. А сигнал вони готуються послати через наш телескоп.

— Можуть і без них. Я обміркував би це діло ширше. Адже й комару дзижчати не забороняється.

— Часу обмаль.

— Стратегію слід обдумувати серйозно, — сказав Митя. — І в казці комарі по дзижчали, обрали стратегію і ведмедя подолали… Портняжко, а навіщо вони пішли в Космос? Чого їм треба, цим Десантникам? Га?

— Перенаселення, нестача корисних копалин… Що ще?

— Хитрий Портняжка вдягає пришельців у земний сіряк… Корисні копалини зручніше шукати на ненаселених планетах. Що ж до перенаселення… Зверни увагу: “зелені чоловічки” уміють стискати особистість до розміру вишні, судячи з цієї коробки. Тож на біса їм життєвий простір, якщо у твоїй кишені затишно розташується десяток живих створінь?

— Інстинкт завоювання, — сказав Портнов.

— Ну! Ти ж марксист, вивчав політекономію! Інстинкти, пристрасті — пан Шопенгауер, ай-я-я… Інстинкт — це для перелітних птахів, а для розвиненої цивілізації потрібно щось серйозніше. Перенаселення, перенаселення… Ось воно — щось. Робоча гіпотеза: вони перенаселені мертвими.

— Оце загнув-ув… — промовив Вячеслав Борисович.

— Лелечко, це ж простіше простого. У тебе в кишені лежить апарат, що списує з живого мозку повну картину свідомості і зберігає її необмежено довго. Точніше, поки не трапиться підходяще тіло, в яке можна вмістити цю консервовану свідомість.

Інженер крякнув.

— А-а, закректав… Відгадка ж лежить на поверхні… Припустімо, ти вигадав цю штуковину… з найгуманістичних міркувань, щоб перемогти смерть. Але що далі? Старих та безнадійно хворих починають рятувати. Ховають їхню свідомість в оцей апаратик, щоб знайти коли-небудь потім вільне тіло. Наприклад, тіло злочинця. Можна й божевільному поміняти свідомість на нормальну, розумієш? Та що буде далі?

— Далі почнуться неприємності, — підхопив Вячеслав Борисович. — Злочинців і божевільних мало. І взагалі це не метод.

— А! Розумієш тепер? Покоління два-три вони могли викручуватися. Можливо, створили касту безсмертних володарів, котрі віками кочували з одного тіла в інше. Можливо, щось іще, однак довго це не могло тривати, бо…

— …коло втаємничених розширювалося, і на планеті зростав запас безсмертних свідомостей!

— Нестерпне становище — друзі, рідні, кращі уми планети томилися у “вишнях”…

— І вони рушили в Космос по тіла!

— Як заморські колоністи по рабів у Африку.

— Струнка картина, — сказав Вячеслав Борисович. — Ось іще що — як бути з моральними заборонами? Вселити свого старшого родича в інопланетянина… Гірше, аніж у щура або в гієну! По-моєму, це непоборна заборона…

— А, мораль? — промовив Благоволін. — Мораль завжди відповідає потребам суспільства.

— Мабуть, так… Це могло минути поступово. Знайшли на сусідніх планетах собі подібних, потім звикли…

— Ну от і домовилися. Практичні висновки ясні?

— Поки що ні, — відповів Портнов.

— Ну боже мій! Навіть хами-работоргівці намагалися зберегти своє “чорне дерево”, бо живий раб давав прибутки, а мертвий — тільки збитки. Якщо наша гіпотеза правильна, то “зелененькі” мусять просто трястися над кожним тілом. Для них втрата одного раба не вимірюється піастрами. Кожна людина, знищена під час вторгнення…

— Ага! Відповідає одному їхньому життю! — вигукнув Портнов. — Тому-то вони й обходяться без кровопролиття — їм потрібні тіла для “вишень”!

— І далі старатимуться в тому ж дусі. Вбивати — ні-і, це для іншої психології… — сказав Митя. — Якщо у тебе в чемодані знемагають твої батьки, бабусі та прапрадідусі, ти мимоволі любитимеш і пеститимеш такого хлопця, як я.

Стьопка всміхнувся. Подумки він став називати цього чудового дядька Митею.

— Не тебе, — мовив Портнов. — Твою тлінну оболонку.

— Ну нехай буде й так, — згодився Митя. — Важливо інше. У них чіткий метод завоювання: підміна особистості. Без убивства. Кинули на них полк, вони вселяються в офіцерів — і штик у землю… Вони намагатимуться захопити відразу якомога більше людей. А тому ядерна зброя, здатна знищити все живе у певному районі, для них найноприємніша несподіванка. Трех! — і всі освоєні тіла загинули. Отже, вони повинні рвонутися з району Тугарина. Перший висновок: нам треба оточити Тугарино, щоб муха не вилетіла…

— Так, — сказав Портнов. — Так, так! А в них обмаль Десантників, не вистачає навіть для охорони корабля.

— Зоряний корабель… — замріяно мовив Митя. — Хоча б одним оком… Гаразд. Я думаю ось що. Оточити, пригрозити бомбою — тільки пригрозити. Тоді десантові доведеться відступити. Та перед цим він наведе всю армаду. Скажімо, просто на генштаби ядерних країн.

— Так… Перше — оточення, друге — погроза… Запам’ятав. Якщо твоя гіпотеза справедлива…

— Ти слухай, — перебив Митя. — Психологія є психологія. У мене своя, в них своя. Можливо, все якраз навпаки, і вони мріють поглянути на мегатонні вибухи, як я — на їхні кораблі. Та поки що я пригрозив би їм цими вибухами і не дав би скористатися телескопом для сигналу наведення.

— Так я з цим і прийшов! — вигукнув Вячеслав Борисович.

— “Ай ду-ду…” — басом проспівав Митя. — За одним махом сімох побивахом. Ти зваж, їм потрібна тільки антена від нашого телескопа. Якщо ти збираєшся псувати не антену, а підсилювач, то це треба зробити в останню мить. Щоб вони не встигли до восьмої приєднати свого підсилювача.

Перейти на страницу:

Мірер Олександр читать все книги автора по порядку

Мірер Олександр - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


»Головний полудень» отзывы

Отзывы читателей о книге »Головний полудень», автор: Мірер Олександр. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*