Чорні зорі - Савченко Владимир Иванович (читаемые книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Осінь починалася з негоди. У шибки лабораторії періщив дощ. Великі краплини розпливалися, збиралися в струмочки й стікали на цементне перекриття. В залі було тьмяно від хмар і сіро від бетонних колон мезонаторних стін.
Сердюк з двома новими помічниками порався біля мезонатора. Оксана коло хімічної шафи перетирала посуд. Іван Гаврилович ось уже з півгодини стояв біля розтруба перископа і задумливо дивився на тисячу разів бачену ним картину: гострий промінчик мезонів, спрямований на чорний квадратик нейтриду, сизо-голубі в його освітленні бетонні стіни камери мезонатора.
“Ні, здається, і цей дослід нічого не дасть… Щось треба додумати, а що — неясно”.
Голуб спробував уявити собі: маленькі, мізерні частинки миттю врізаються в щільний моноліт з нейтронів… Ні, не те. “Погано, що ні з ким порадитись. Олекса Йосипович? Він тепер кандидат наук, але… Звичайно, в нього золоті руки, він чудово знає мезонатор, та й тільки. Тепер сюди б Миколу Самойлова з його фонтаном думок. — Голуб посміхнувся. — У того є ідеї на всі випадки життя… Одначе Самойлов страшенно заклопотаний заводськими справами”.
Іван Гаврилович скривився і на секунду заплющив очі, які сльозилися від напруження: йому здалося, що промінчик мезонів затанцював над плівкою нейтриду…
Проте, коли він розплющив очі, промінчик знову ненормально розпливався над самою поверхнею нейтриду. Тепер він став схожий на струминку води, яка б’є в стіну. “Що таке? Мезони розпливаються по нейтриду?”
— Олексо Йосиповичу, ти що, змінюєш режим? — вигукнув Голуб.
— Ні, — відповів Сердюк. — А що таке?
— Поглянь-но!
Сердюк підійшов і, схилившись, подивився в розтруб. Потім повернув смагляве обличчя до Івана Гавриловича. Очі його блищали.
— Такого ми ще ніколи не спостерігали, Іване Гавриловичу, щоб промінь розпливався…
Коли через годину з мезонатора витягли пластинку нейтриду, на ній нічого не виявили. Лише точка, в яку впирався пучок мезонів, нагрілася до кількох тисяч градусів. Це вже було дещо. І воно сповнило Івана Гавриловича новими сподіваннями.
ІЗ ЩОДЕННИКА МИКОЛИ САМОЙЛОВА
“8 жовтня. Ні?коли! Це слово тепер визначає все моє буття. Ніколи голитися вранці. Ніколи витрачати гроші, яких я зараз одержую чимало. Ніколи читати газети й наукову періодику. Ніколи, ніколи, ніколи! Щоранку прокидаєшся з відчуттям, що день скоро скінчиться і ти нічого не встигнеш зробити.
Просто дивно, що сьогодні у мене вільний вечір, трохи навіть ніяково. От я й використовую його на те, щоб відразу записати в щоденник усе, що сталося за ці кілька місяців моєї роботи на заводі.
Завод ми пустили наприкінці травня. Було приємно дивитися на рівні ряди мезонаторів-верстатів. Вони до дрібниць повторювали один одного: ребристі труби прискорювачів частинок, невеликі чорні коробки мезонних камер, перископічні розтруби, світло-зелені столи пультів, — усе було чисте й новісіньке. Два величезні цехи під скляними дахами, десятки мезонаторів, кожен з яких міг давати десятки кілограмів нейтриду за зміну… Тоді мені здавалося, що найважче вже пройдено: тепер вироблятимемо деталі з нейтриду — і все.
І ми почали виробляти. Оператори заливали ртуть у форми, ставили їх у камери, у вакуум, під голубі пучки мезонів.
Ртуть повільно осідала, перетворювалась у дуже тонку і на диво важку конструкцію. А потім… кожні дев’ять деталей з десяти доводилося бракувати! Далебі, не було і не буде матеріалу, який давав би стільки браку, як нейтрид! Плівки й пластини виходять нерівні. У них невідомо чому утворюються дірки, якісь вигини… І все це неможливо ні підточити, ні переплавити, ні відрізати, адже нейтриду не бере навіть нейтридовий різець.
Єдине, що ми можемо робити з нейтридом — це “зварювати” його мезонним променем. Стики пластин заливаємо ртуттю, і потім мезони осаджують її в нейтридний шов. Так збираємо конструкції з нейтриду, так ми робили нейтрид-мезонатори…
Одне слово, для бракованої продукції довелося збудувати окремий склад. Туди ми складаємо всі ці “вироби”, сподіваючись, що коли-небудь придумаємо, що з ними робити.
Та хіба тільки це одне? А мезонатори? Останнім часом вони почали мені снитися ночами… Колись я з гордістю називав їх “верстатами”. Безперечно, вони простіші за Голубів мезонатор, а завдяки нейтриду й досконаліші. І все ж вони надзвичайно складні для заводського виробництва! Вони капризують, псуються легко і, мені навіть здається, охоче.
А ремонтує й налагоджує їх товариш головний технолог М. М. Самойлов із своїм помічником, інженером Юрієм Кованьком, тому що ніхто з операторів і цехових інженерів не може швидко розібратися в мезонаторі.
Юрій Кованько — молодий хлопець, спортивного складу і незвичайної сили. Він тільки цього року скінчив інститут, але помічник з нього добрячий: одразу бачить, де неполадки. Як хороший кулеметник може з зав’язаними очима розібрати й зібрати свій кулемет або досвідчений механік, що по ледь-ледь зміненому рокоту мотора помічає неправильність у запалюванні, так і ми з ним по тембрах гудіння трансформаторів, зміні забарвлення мезонного променя, найменшому коливанні стрілок на приладах, наловчилися помічати неполадки.
Та що з того? Мезонатори все одно псуються, і не видно цьому кінця-краю… Ні, це далеко не “чудо техніки”: вони добрі для експериментування, але для заводського виробництва зовсім непридатні.
Ремонт, налагодження, контроль за виробленням нейтриду, боротьба з браком — це називається “варитися в технологічному котлі”. Я йшов на завод як дослідник, що прагне внести наукову ясність у плутанину заводських проблем. А тепер — де вже там! — хоча б не науково, а як-небудь заткнути дірки виробництва…
Ну от, хотів не кваплячись, докладно описати минулі події, а почав мимоволі скаржитись і бурчати. Мабуть, у мене псується вдача…
Отже, ніяких особливих подій з часу моєї “експертизи” в тундрі не відбулося. Робота, робота, робота позаду, те ж самісіньке попереду. От і все.
15 жовтня. Сьогодні цілий день консультував конструкторів у нашому конструкторському бюро. Еге ж… Це справжній “цех творчості”.
Величезний зал під скляним дахом, і на всю сорокаметрову стіну розгорнуто гігантське креслення. Уздовж нього, вгору і вниз, у спеціальних підвісних колисках пересуваються конструктори, креслярі. Вони наносять на папір контури космічної ракети з нейтриду.
Це буде чудовий космічний корабель з атомним двигуном. Застосування нейтриду в атомному реакторі дасть змогу розраховувати на швидкості в сотні кілометрів за секунду. Корпус із нейтриду може протистояти не тільки космічним променям, але й випромінюванням і температурам атомного вибуху.
Це буде корабель для космічних польотів. Ну, а на випадок чого він легко перетвориться на бойову ракету. І боронь боже, щоб такі ракети вступили в дію.
У нашому бюро працює багато відомих конструкторів, які створювали надзвукові літаки, балістичні й міжконтинентальні ракети, які запускали супутники під час Міжнародного геофізичного року. Ой, як вони хвилюються й радіють, коли розраховують конструкції з нейтриду! Адже перед ними відкриваються справді безмежні можливості.
— Ах, Миколо Миколайовичу! — захоплено казав сьогодні, посміхаючись і поблискуючи золотими зубами, старший конструктор Гольдберг, дуже рухливий, бадьорий, з лисою головою товстун у погонах інженер-полковника авіації. — Ви самі не уявляєте, який чудесний матеріал ви створюєте! Це мрія! О, ні, більше, ніж мрія, бо ми не могли й думати про нейтрид… Це знаєте що? Це філософський камінь стародавніх алхіміків, якого вони так і не змогли одержати. А ви зуміли! Урановий двигун завбільшки із стіл! І важить він всього півтори тонни. Це замість реактора розміром з будинок! Уявляєте?
Я то уявляю… А чи уявляєте ви, шановний товаришу Гольдберг, що для цього проекту потрібні десятки тонн нейтриду у вигляді готових окладних деталей, і поки що більша частина тих деталей, які ми вже виробляємо для ракети, йде на склад браку?
