Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
— А він засвоїв засади тиранії: поділяй і володарюй, — промовив Донат. Мені здалося навіть, що штурман посміхнувся, хоч у печері було темно. Та й усміхатися нам доведеться вчитися заново.
Ми не поспішали розходитись, а вождь не квапив. Він стояв поряд, крутив головою то в один бік, то в другий, розглядаючи нас своїм єдиним оком.
— Маєш рацію, старий, — сказав я Донатові. — Його логіка близька до логіки землян. І його зір у принципі нічим не відрізняється від нашого. Придивись, як він крутить головою, аби краще нас розгледіти…
Кілька секунд Донат мовчав, спостерігаючи вождя. У мене майнула думка, що ми знову перетворюємося на дослідників. Все-таки тисячі років цивілізації не минули марно.
— Зажди, але ж можна зробити висновок, — напівзапитально мовив Донат. — Схоже, що він справді бачить, як ми. Чому ж?..
— Так, чому ж він вільно орієнтується там, де ми не можемо пересуватися? — закінчив я.
Вождеві, мабуть, набридло слухати нас, він заричав і відштовхнув мене від Доната. Цього легкого поштовху вистачило, щоб я відлетів до протилежного краю печери і набив собі здоровенну ґулю. Вождь засміявся:
— Говориш швидко. Сили немає. Говорити вмієш. Звіра бити можеш? Без променя? Птицю бити можеш? Руками? Шкуру обідрати? Зробити ломаку?
Я мовчав. Нічого цього я не вмів, але ж міг легко навчитися.
Вождь тріумфував.
— Ти. Говориш швидко. Ти. Лічиш багато. Більше трьох рахувати — раб.
І зненацька ця його фраза немовби вдарила мене по голові. Тільки б не загубити нитку! “Більше трьох рахувати… Більше трьох рахувати…”
Зір дикуна в принципі не відрізняється од нашого. Його логіка схожа на нашу. Але він вільно орієнтується в таких умовах, де ми абсолютно безпорадні, а наша психіка порушується, причому саме через зорові відчуття. А що коли…
П’ять кілків стояли перед моїми очима. П’ять кілків, які дикуни забили у грунт перед Аркадієм. Одже, низьколобі добре знали, що число предметів буває більше трьох і що є істоти, котрі можуть їх порахувати…
Я запитав у верховного вождя якомога шанобливіше:
— А ті ваші раби, які були ще до нас, теж уміли рахувати більше трьох?
Одначе навіть така фраза виявилася занадто складною для верховного. Він розсердився, заричав, і я поспішив спростити її:
— Раби. Всі рахували більше трьох?
— Ого, ти, виявляється, успішно дичавієш? — пожартував Донат.
Невиправний інтелігент — він зберіг почуття гумору. Вождь кивнув мені у відповідь, але я не заспокоївся і знову запитав:
— Раби. Сутінки. Самі ходити — ні?
Верховний нерішуче затупцював на місці, замислився. Він, мабуть, ні до чого не додумався і, оскільки моє запитання вивело його з рівноваги, розізлився і вперіщив мене по плечу так, що я на хвилину знепритомнів. Але я вирішив будь-що з’ясувати одну деталь.
Донат робив застережливі жести, та я не вгамовувався. Адже од відповідей вождя залежало дуже багато.
— Ти. Вождь. Жінки. Три?
Це запитання верховний зрозумів. Він гордо зиркнув на одноплемінників і відповів дуже голосно, наче побоювався, що вони не розчують:
— Три. І три. І дві.
“Вісім”, — подумав я. Верховний рахував саме в такий спосіб, який підтверджував мою здогадку. Вона ж була дивовижною. Ми ніколи ще не зустрічалися з такою парадоксальністю в природі. Весь наш попередній досвід якраз суперечив тому, що я припускав. Ми дуже добре засвоїли, що складний мозок — перевага в боротьбі за існування. Примітивізм — слабкість, що веде до поразки. Ми бачили сотні, тисячі таких прикладів. І, певна річ, були ще тисячі прикладів, яких ми не бачили. А вони могли бути зовсім іншими…
Верховний вождь щось прокричав. Це була команда збиратися в дорогу. Підійшов прибічник, щоб закинути мене на плечі. Я відступив від нього і сказав вождеві:
— Піду сам.
— Йди, — дозволив верховний.
Він схвально кивнув мені й повернувся до Дона, чекаючи, що скаже той. Донат запитально дивився на мене. Хоч мої припущення ще повністю не підтвердились, я шепнув йому:
— Роби те саме і будь поруч зі мною.
— Піду сам, — заявив вождю Донат. — Я. Він. Допомагати.
Вождь махнув рукою, і низьколобі почали виходити з печери. Я вибрав здоровенного дикуна, високого й широкоплечого, і тримався якомога ближче до нього. Він для мене був маяком. Тільки ми вийшли з печери, з’явилося кілька двійників-міражів, але я вже трохи орієнтувався серед тріщин. Тримаючись за моє плече, крокував Донат. Іноді він намагався жартувати про двох сліпих, один із яких веде іншого, але в його голосі не було звичних веселощів. Тріщини, як і раніше, множилися під ногами, і щоразу, коли треба було ступати в безодню, тіло терпло. Через кілька хвилин знову з’явилися запаморочення і млість. Кожен крок коштував неймовірного зусилля волі, але не можна було відставати од “маяка”. Інакше я зовсім би втратив орієнтування.
І все-таки я спробував зробити те, про що подумав у печері. Спостерігав і рахував. Коли гострий напад млості склепляв мої повіки, я притримував їх пальцями і говорив собі; що може дикун, можеш і ти. Тобі зараз заважає уява і двоє очей. Зумій же і цього разу недолік перетворити на перевагу. Хіба це не найважливіше, чого вчить цивілізація?
Очі сльозились і боліли, млість вивертала нутрощі, але, кусаючи до крові губи, я дивився, куди ступає “маяк”, як він вибирає дорогу серед тріщин — справжніх і примарних. Я спостерігав і аналізував, щоб підтвердити свої здогадки. Виявилося, що Донат робить те саме. Зненацька він сказав мені майже у вухо:
— Один, два, три. Як у пісеньці. Один, два, три!
— Молодець, Доне. — Підбадьорений його словами, я знаходив упевненість у собі. — Один, два, три, старий, а все, що більше трьох, — дурниця. Три сонця — три тіні. І сотні міражів.
Пора, мовив я собі, пора!
Стиснувши зуби, я зупинився. “Маяк” одійшов на кілька кроків уперед. Переді мною виникло хаотичне переплетіння тріщин, поміж яких вирізнялася одна темна. Зібравши всю волю, ступив просто на неї, затим на ту, що поряд. Відпустивши моє плече, Донат ішов за мною.
Звичайно, цей експеримент міг коштувати мені життя, якби здогади виявилися хибними. Але ми вірили в них і говорили про них, як про встановлений факт. Справжня тріщина — завжди третя від темнішої, третя праворуч. Істина виявилася примітивною, мов ці одноокі дикуни. Треба просто лічити до трьох, але не більше, щоб нові міражі не збивали з пантелику. І найголовніше — не давати волі уяві, мовби не помічати на якийсь час решти тріщин. У цьому треба уподібнитися до низьколобих, звузити поле зору і бачити тільки те, що потрібно зараз для пересування.
Тепер я стежив за низьколобими, які несли наші сумки, де серед інших речей були пістолети. Обравши найближчого дикуна, почав лічити, відокремлюючи справжнього від двійників, наздогнав і розстебнув у сумці кишеню. Пальці відчули холод рукоятки…
Дикун навіть не оглянувся.
Я натиснув на спуск. Елемент працював. Тонкий промінь черкнув по скелі, і вона задиміла, перетворюючись на хмарину пари.
Низьколобі зупинилися. Вождь із загрозливим риком попрямував до мене.
— Стій! — наказав я йому. — Не зупинишся — вб’ю.
У відповідь він зайшовся хрипким сміхом.
— Раб! — говорив він крізь сміх. — Раб! Ти! Я, Один! Я, Багато! Як влучиш?
Я порахував до трьох. Промінь випалив грунт біля самісіньких його ніг. Вождь злякано відскочив. Сміх завмер.
— Влада перемінилася, — сказав невгамовний Донат, і я засміявся з цього далеко не кращого його жарту…
