Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
З глибини стайні донісся якийсь глухий шум, і це здалося стрільцеві підозрілим, тож він підвів голову і став уважно прислухатися, а руки притьмом потяглися до рукояток револьверів. Шум було чутно секунд п'ятнадцять, потім він стих. Із бляшанкою в руках (тепер вона була повна) повернувся хлопчик.
Стрілець знову почав пити, обережно, намагаючись не переборщити. Цього разу шлунок не бунтував. Біль у голові помалу притуплявся.
— Коли ви впали, я геть розгубився, не знав, що з вами робити, — сказав Джейк. — Кілька секунд навіть думав, що ви збираєтесь мене застрелити.
— Може, й збирався. Я переплутав тебе з іншим.
— Зі священиком?
Стрілець одразу ж насторожився.
Хлопчик, насупившись, стежив за ним.
— Він ночував у дворі. А я — он у тому будинку. Чи то була комора, не знаю. Він мені не сподобався, тож я не виходив. Він прийшов уночі й рушив далі наступного дня. Якби я не спав, коли ви прийшли, то сховався б і від вас. — Він похмуро подивився кудись через стрільцеву голову. — Не люблю людей. Від них самі неприємності.
— Як він виглядав?
Хлопчик знизав плечима.
— Як священик. На ньому були чорні лахи.
— Сутана з каптуром?
— Що таке сутана?
— Таке довге вбрання. Як сукня.
Хлопчик кивнув.
— Щось типу того.
Стрілець нахилився вперед, і вираз його обличчя змусив хлопчика сахнутися.
— Коли це було? Скажи мені, заради свого батька…
— Я… я…
— Я не завдам тобі шкоди, — терпляче мовив стрілець.
— Я не знаю. Я не орієнтуюся в часі. Тут усі дні однакові.
І стрілець уперше всерйоз замислився над тим, яким чином хлопчик опинився у цьому місці, де скрізь на багато ліг простягається лише безводна, випалена сонцем, смертоносна для людини пустеля. Проте поки що не варто сушити собі над цим голову. Принаймні не зараз.
— Спробуй напружити пам'ять. Давно це було?
— Ні. Недавно. Я і сам тут не дуже давно.
Стрілець відчув сильну спрагу, ніби всередині горіло багаття. Вхопивши бляшанку, він жадібно припав до неї губами. Руки досі тремтіли, зовсім трішки. У пам'яті знову сплив уривок колискової, але цього разу замість материного лиця він побачив обличчя зі шрамом. Еллі, що була його коханкою в Таллі, тепер уже в місті мертвих.
— Тиждень? Два? Три?
Хлопчик розгублено поглянув на нього.
— Так.
— Що так?
— Тиждень. Чи два. — Він відвів погляд і ледь помітно зашарівся. — Відтоді я тричі ходив у туалет по-великому. Тільки так я тепер вимірюю час. Він навіть не пив воду. Я подумав, що він може бути примарою священика, ніби в тому кіно про Зорро, яке я колись бачив, тільки там Зорро розібрався, що ніякий він не священик, і не привид, от. Він був банкіром, якому заманулося привласнити землю, бо там було золото. Мене місіс Шоу водила на це кіно. У Таймс-сквер.
Для стрільця все це було незрозумілим, тож він просто промовчав.
— Мені було страшно, — вів далі хлопчик. — Я боявся майже весь час. — Його обличчя ледь помітно вібрувало, як кришталь, що от-от дасть тріщину від звуку критично високої ноти. — Він навіть багаття не розкладав. Просто сидів там. Не знаю, спав він чи ні…
Як близько! Ще ніколи він не підходив так близько, о боги! Незважаючи на майже повне зневоднення організму, його долоні ледь змокріли. Вкрилися липким потом.
— Тут є трохи в'яленого м'яса, — запропонував хлопчик.
— Гаразд, — ствердно кивнув стрілець. — Добре.
Хлопчик підвівся, щоб принести м'ясо. Колінні суглоби тихенько хруснули. Він мав струнку фігуру. Пустеля ще не виснажила його до кінця. Руки були тоненькими, але шкіра, хоча й засмагла, не заскорузла й не потріскалася. «У ньому надзвичайно багато енергії, — подумав стрілець. — А ще пісок у голові, бо інакше він би дістав одного з моїх револьверів і пристрелив мене на місці».
А можливо, таке просто не спало хлопчикові на думку.
Стрілець знову відпив із бляшанки. «Пісок у нього в голові чи щось інше, але він не з цих країв».
Джейк повернувся зі жменькою шматочків в'яленого м'яса, що лежали на вибіленій сонцем дошці для нарізання хліба. M'ясо було жорстким, жилавим і таким солоним, що роз'ятрені ранки довкола рота стрільця сильно защеміли. Він їв і запивав їжу водою, аж поки не наситився, а потім вдоволено прихилився спиною до стіни. Хлопчик з'їв зовсім трохи, з дивною вишуканістю перебираючи довгі темні смужки м'яса.
Стрілець зосереджено роздивлявся його, і малий відповів йому не менш відвертим поглядом.
— Звідки ти, Джейку? — врешті озвався він.
— І гадки не маю. — Хлопчик спохмурнів. — Хоча раніше знав. Одразу ж після своєї появи тут. Усі події розпливаються, як поганий сон, який важко пригадати, коли прокинешся. Мені часто сняться кошмари. Місіс Шоу завжди казала, що це я забагато дивлюся фільмів жахів на одинадцятому каналі.
— Що таке канал? — У стрільцевій голові майнула божевільна думка. — Це ніби промінь?
— Ні, це телебачення.
— Що таке телебачення?
— Я… — Хлопчик торкнувся рукою чола. — Живі картинки.
— Тебе хтось сюди привіз? Та місіс Шоу?
— Ні, — відповів малий. — Я просто був тут.
— І хто ж ця місіс Шоу?
— Не знаю.
— Чому вона називала тебе Бамою?
— Не пригадую.
— Ти верзеш казна-що, — категорично заявив стрілець.
І тут він побачив, що хлопчик от-от розплачеться.
— Це не моя провина. Я просто тут опинився. Якби ви спитали мене про телебачення й канали вчора, я б точно все згадав! А завтра, може, навіть забуду, що мене звуть Джейком — якщо ви мені не скажете, а ви ж тут не залишитеся, правда? Ви підете, а я помру з голоду, бо ви з'їли майже всі мої харчі! Я не хотів тут опинятися. Мені не подобається це місце. Тут моторошно.
— Не треба так себе жаліти. Обходься тим, що є.
— Я не хотів тут опинятися, — спантеличено й водночас із викликом повторив хлопчик.
Стрілець з'їв іще шматочок м'яса, але, перш ніж проковтнути, довго жував його, поки не висмоктав усю сіль. Якимось чином хлопчика теж втягнули в цю гру, і стрілець був певний того, що малий каже правду — він не просив його сюди переносити. А це вже нікуди не годиться. Сам стрілець… він того хотів. Але аж ніяк не бажав, щоб гра стала настільки брудною. Він не хотів піднімати зброю на мешканців міста Талл і зовсім не хотів убивати Еллі, Еллі з її навдивовижу гарним обличчям, на якому закарбувався відбиток таємниці, що її вона пізнала наприкінці, скориставшись тим словом «дев'ятнадцять» як ключем до замка. Не хотів обирати між обов'язком і справжнім убивством. Нечесно втягувати у виставу ні в чому не винних глядачів і примушувати їх стояти на чужій сцені і виголошувати рядки, яких вони не розуміють. «Еллі, — подумав він. — Еллі принаймні належала до цього світу, по-своєму була його частиною, хоч і в полоні ілюзій. Але цей хлопчик… цей триклятий малий…»
— Розкажи все, що пам'ятаєш, — наказав він Джейкові.
— Майже нічого не пам'ятаю. Зараз це все здається позбавленим будь-якого сенсу.
— Розповідай. Може, мені вдасться знайти смисл.
Хлопчик замислився, не знаючи, з чого почати. Поринув у глибоку задуму.
— Я був у одному місці… перед тим, як опинився тут. Високий будинок, безліч кімнат і внутрішній дворик, звідки можна було споглядати високі будівлі й воду. А ще у воді стояла статуя.
— Статуя? У воді?
— Саме так. Жінка зі смолоскипом та в короні… а ще, здається… з книжкою.
— Ти вигадуєш, чи що?
— Боюся, що так воно і є, — з відчаєм у голосі проказав хлопчик. — Ще там були такі штуки, що їздили вулицями. Великі й малі. Великі були синіми з білим. Маленькі — жовтими. Жовтих було багато. Я йшов до школи. Уздовж вулиць тяглися цементовані доріжки. Вікна, у які можна було зазирати, а за ними — одягнені статуї. Статуї продавали одяг. Я знаю, що це все дуже схоже на маячню, але це правда — статуї продавали одяг.
Стрілець похитав головою і пильно подивився хлопчикові в обличчя, щоб піймати того на брехні. Але марно.
