Знак зодіака - Савченко Віктор Васильович (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Я ущипнув себе за руку: чи не сон це? Ні, не сон!
Блакитні паростки вже були півметра заввишки. На їхніх стеблах з’явились горбочки, з яких розцвітали дивовижні квіти, схожі на скельця розбитого дзеркала.
Так, так! Вони засліплювали очі на сонці, ніби дзеркальні, і відразу ж згасали, утворюючи коробочки. Коробочки з тріском лопались, викидаючи в повітря фонтанчики блакитного пилку. Ще не торкнувшись землі, пилок перетворювався в сплетіння тоненьких ниток. І скрізь, де осідало це химерне мереживо блакитного павутиння: на грунті, на камінні, на кущах, — починали рости звивисті стебла.
І, хоч був я дуже схвильований, все ж спробував розібратись у тому, що відбувалося в мене на очах.
— Спокійно! — наказав я собі. — Думай!
Отже, все почалося з метеорита. Я нахилився, щоб узяти його, і побачив блакитні паростки. Як з’явились вони на камені? А що, коли метеорит заніс до нас спори рослин з іншої планети?
Мені перехопило дух.
Але чи може це бути? Адже метеорит стільки летів у міжпланетному просторі, його пік космічний холод, він зазнав опромінення, нарешті земна атмосфера розжарила його до кількохсот градусів. Чи можуть після цього бути життєздатними спори рослин?
А чому ні? Адже тільки вчора ми про це сперечались. Але тоді я мав на увазі досліди, а тут сама природа зробила он який дослід, і закінчився він перемогою життя. Ось передї мною гості з далеких світів! Живі! Вони ростуть, розмножуються, вмирають. Хіба треба ще якихось доказів?
Я схопив планшетку і на зворотному боці карти почав малювати блакитну стрічку. В голові снували думки: чому так блищать квіти? Може, відбивають теплове проміння, захищаючись від його згубного впливу?
Поки я закінчив малюнок, опинився в блакитних заростях.
— Яка інтенсивність росту! Чим він стимулюється? Мабуть, на Венері головний продукт живлення у цих рослин — кисень, а його там небагато. Тут рослини опинилися в сприятливіших умовах.
Чи то від утоми, чи від сонця застукало в скронях, потемніло в очах… Я задихався…
Колись давно мені вже так було. Я згадав: у дитинстві. Бабуся рано заслонила піч — і я вчадів. Тоді теж отак стукало в скронях, і бабуся поклала мені у вуха холодну журавлину.
Так, так… Рослини дихають киснем і виділяють…
Страшний здогад приголомшив мене. Запаморочення, нудота і, нарешті, непритомність — це ж симптоми отруєння вуглекислим газом! Мерщій, мерщій звідси!
Я почав повзти по схилах яру, а за мною котились блакитні хвилі.
Отже, вони виділяють вуглекислий газ. Може, саме тому його так багато на Ве-нері?
Ноги й руки обважніли, я знепритомнів. Останнє, що я чув, був тріск коробочок, які лопались.
Шум у вухах… Так тріщать коробочки. Ні, це чийсь голос…
Розплющую очі. Незнайома кімната. Жінка з білою пов’язкою на голові.
— Ну як, кращеє — питає вона.
Я попросив пити. В роті — неприємний присмак, язик великий, неповороткий.
Як же я опинився в лікарні? І раптом згадую: ранок, сонце, блакитні рослини…
— Швидше! — кричу. — Я мушу бачити наших!
— Тихо, тихо! — заспокоює сестра. — Вам не можна хвилюватись.
— Як хворий? — чую голос і догадуюсь: лікар.
— І досі марить, — відповідає сестра. — Кричить про якусь небезпеку, про кисневий голод.
Лікар сідає біля мене на ліжку, прохолодною рукою мацає пульс.
— Де це ви так учаділи, голубе?
“Значить, усе правда! — думаю я. — Блакитні рослини виділяють в атмосферу вуглекислий газ”.
В палату, ніяково товплячись, увійшли хлопці з нашої групи. Попереду — керівник практики Яків Кузьмич.
Розмовляють зі мною тихо, як з тяжкохворим. Я розказую про випадок у яру. Бачу — слухають з недовір’ям.
— Там ніяких рослин нема, — трохи злякано дивиться на мене Люба.
— Нема?! — розгублено шепочу. — Як це нема! Де ж вони поділись? — уже майже кричу я. — Принесіть мені планшетку і не думайте, що я божевільний.
Сестра приносить мої речі. Друзі з цікавістю розглядають малюнок блакитної стрічки, а Яків Кузьмич розкриває папку. Там лежить напівпрозора смужечка з блакитними прожилками.
— Що це? — схвильовано питає Яків Кузьмич.
— От бачите! Це вона, та сама рослина. Тільки я не пам’ятаю, коли я встиг її зірвати.
Всі схиляються над папкою. Всім хочеться ближче розглянути дивного прихідця з космосу. Хтось необережно доторкнувся до тендітного стебельця, і раптом… блакитна смужечка розсипалась.
— Що ви накоїли? — крикнув Яків Кузьмич.
— Нічого, — спокійно відказую, — там, у яру, їх багато.
— В тому й справа, мій любий, що ми були в яру і слідів рослин не знайшли. Мабуть, їх змив дощ, який пройшов тієї ночі. Тільки й знайшли оце, — Яків Кузьмич показав мені знайомий шматок небесного каменя.
Це сталося кілька років тому. Нині я вже закінчив університет і працюю, але таємниця раптового прояву життя, який я бачив, непокоїть мене й досі. Часто мені не вірять. Кажуть, не може такого бути. Але я бачив, бачив на власні очі. Нехай маловіри кепкують, твердять, що в мене немає підстав таке казати, але ж я знаю, що може бути, що було це. І я доведу. Неодмінно доведу!
В. Владко
ЧУДОДІЙНИЙ ПОЛЯРИЗАТОР
Все це було неймовірно!
Почалося воно з того, що я — в котрий уже раз! — намагався розробити рецепт нової пластмаси, яка була б зовсім прозора, але в той же час поляризувала світлові промені Таке завдання я одержав від керівника нашого інституту-і працював у лабораторії вдень і вночі, провадячи досліди. Але рецепт не давався.
Майже у відчаї я зробив ще одну спробу. Поклавши в тигель потрібні хімічні речовини, я поставив його на вогонь газового пальника. І трапилося несподіване. Поки тигель розігрівався, я взяв чашку з залишками розчину і хотів вилити геть. Та раптом рука здригнулась, і я хлюпнув кілька краплин того розчину в тигель. Просто не знаю, як це сталося, може з утоми, чи що.
Суміш у тиглі враз спалахнула. Від несподіванки я аж випустив чашку з рук, і вона розбилася на підлозі. А коли я зазирнув у тигель, там лишився тільки невеличкий округлий шматочок прозорої плівки. Розгублений, я взяв її пінцетом, роздивляючись з усіх боків. Крізь неї я помітив надворі кудлатого собаку. Він немов не звертав на мене уваги, але, відчувши мій погляд, скерований на нього крізь плівку, раптом підвівся, закрутив хвостом і підбіг до мене, хоч я його й не кликав. Що таке?..
Знадвору на підвіконня сів голуб. Я поглянув на нього — теж крізь плівку. Уявіть собі моє здивування, коли голуб підлетів до мене й почав туркотіти.
Вражений, я опустив плівку. І зразу ж таки собака одійшов на своє місце, а голуб знову сів на підвіконня, не звертаючи на мене уваги. Я вдруге глянув на них крізь плівку. Дивовижний ефект повторився: і той, і другий почали леститися…
Кілька разів я робив отакі спроби — і весь час з однаковим успіхом.
Це було фантастично! Проте я почав дещо розуміти. Мій погляд, скерований крізь дивну плівку, мабуть, так поляризувався, що набував чудодійної властивості: змушував і собаку, і голуба ставати лагідними й лащитися до мене… Гм, це ж тварини, подумав я. А як же люди? Невже й вони… Втім, як я зможу дивитися на них крізь плівку? Та дуже просто!
Я приклеїв плівку до правого скла моїх окулярів, і це було зовсім непомітно. Так, з кого ж почати?
Звісно, насамперед з Люди. Ця вродлива кароока дівчина не хоче й глянути на мене. Вже кілька разів я, заходячи до сусідньої лабораторії, запрошував її піти в театр, концерт або на танці. Ні, вона тільки хитала головою й холодно відповідала, що дуже зайнята, у неї, мовляв, дипломна робота. Ну, гаразд, це буде непогана спроба, подумав я.
