Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич (читать книги полностью txt) 📗
КОСМІЧНИЙ КАШАЛОТ
Антоній Ендотеліус-молодший, примружившись, дивився у вікно. Дивився замислено, навіть трохи сумно. Він мовчав досить довго, і Сергійко, щоб привернути дідову увагу, тихенько кашлянув. Ендотеліус перевів погляд на онука, поволі вертаючись до дійсності з якихось своїх далеких спогадів.
— Мені здається, — сказав старий космогатор, — що природа, немов буддійське божество, багатолика. Все в ній підпорядковане однаковим законам, усе взаємопов’язане. Особливо це стосується матерії, часу і інформації. Минає час — зростав ентропія, а це означає загибель упорядкованої матерії і людської пам’яті, тому що носій пам’яті — білки надзвичайно складної структури. А зростання ентропії і є перехід від складних структур до менш складних, від упорядкованості до безладдя. Навіть моя чудова пам’ять починає мене іноді підводити.
Сергійко зорієнтувався вмить.
— Дідуню, будь ласка, розкажи що-небудь. Ти обіцяв!
— Розкажіть, ми вас дуже просимо, — підтримав і товариш.
Антоній Ендотеліус мовчав. Він вдав, що вагається.
— Ти так цікаво розповідаєш, — відпустив Сергійко дозовану порцію лестощів.
Надворі йшов дощ. Великі і, мабуть, холодні краплини розплющувались об пластикову шибку, стікали вниз нерівними цівочками. Голі дерева розмашисто гойдалися під поривами вітру, а в кімнаті було затишно й тепло, тихо гугонів атомний камін. Старий космогатор підсунувся ближче до імітованого вогню і почав розповідати:
— Тоді я вже був досвідченим пілотом. Літав на кораблях різних типів — патрульних, розвідувальних, великих пасажирських… У той час усі говорили про політ до Нової, але я, людина надто скромна, не думав, що саме мені запропонують очолити цей політ, хоча, коли добре поміркувати., я був найкращий кандидат, бо крім скромності, про яку я вже казав, у мене було безліч інших переваг. Я, звісно, погодився летіти до об’єкта, і через тиждень ми вилетіли в сектор 36592/4671-КР, якщо мене не зраджує пам’ять.
Наш корабель, розвідник класу “А”, був новенький і гарний, мов жіноча прикраса. Він скорявся легкому порухові руки, потужні двигуни дозволяли оперативно набирати потрібну швидкість. Не корабель — космогаторська мрія! Тому-то я лиш усміхнувся, коли станція Земля-перша на останньому сеансі зв’язку попередила нас:
— Обережно! У нас є дані, що на підході до вашого об’єкта ви можете натрапити на Чорного Джека.
Чорним Джеком, або Космічним Кашалотом, називали невідоме, колосальних розмірів, створіння; що жило у відкритому Космосі. Воно живилося метеорами, а часом могло проковтнути і цілий астероїд. Відомостей про потвору було надзвичайно мало, бо космічні кораблі гинули, навіть не встигаючи щось передати на Землю. Знали тільки те, що Кашалот дуже спритний і може розвивати величезну швидкість.
Я не звернув належної уваги на застереження Землі й мало не поплатився за це. Тільки-но ми ввійшли в сектор, як на екрані загального огляду я побачив велику темну масу. Інтуїція безпомилково підказала, що це і є Космічний Кашалот. Я блискавично задав комп’ютеру програму на зміну курсу, сподіваючись утекти раніше, ніж Кашалот нас помітить. Але чудовисько побачило нас і посунуло на корабель.
— На місця! — скомандував я.
На стіні спалахнула табличка: “Увага! Прискорення!” Корабель слухався всіх моїх наказів, здавалося, що він реагує навіть на думки. Це був випадок, коли людина й машина зливаються в одне ціле. Двигуни працювали на всю потужність, але ми не. відчували ні найменшої вібрації. Я звів важкі повіки й знову глянув на екран. Чудовисько наближалося.
— Командире, — звернувся до мене бортінженер. — Давайте спробуємо маневрувати. Якщо Кашалот не дуже спритний, ми можемо вислизнути.
— Ні, друзі мої, — відповів я. — Це чудовисько маневрує не гірше за нас. Випробуємо інший спосіб: летітимемо просто до Нової. Можливо, це створіння, яке живе у відкритому Космосі, звикло до низьких температур і не витримує високих. Тоді біля зірки, відчувши тепло, воно залишить нас.
Ми летіли прямо до Нової, вона була вже зовсім близько, і її випромінювання так нагріло корпус, що термозахисна оболонка подекуди пожолобилась. Охолоджувальні установки працювали на максимумі, але у відсіках було дуже жарко. Розімлілі, мокрі від поту, космонавти в знемозі лежали в амортизаційних гамаках і пили тонізуючий напій “Веселий космогатор”. Проте Кашалота не зупиняла палюча спека Нової, він доганяв і вже був майже поряд — на відстані всього кількох кілометрів.
Екіпаж не втратив самовладання, погляди всіх було звернені на мене. “Командире, придумай що-небудь. Ти ж можеш усе!” — здавалось, говорили очі моїх колег. Я підбадьорливо кивнув хлопцям, тримайтесь, мовляв, і наказав загерметизуватися в рятувальному відсіку. Коли автомат доповів про закінчення герметизації, я сів і закурив свою знамениту люльку із псевдодуба; незабаром уся кабіна потонула в клубах диму. Коли його концентрація досягнула певного рівня, я надів скафандр і натиснув кнопку викиду. Димову хмару, що вирвалася з корабля, одразу ж проковтнув Кашалот. Як я це й передбачав, дим подіяв на нього згубно. Втративши здатність керувати польотом, Кашалот не зміг чинити опору сильній гравітації Нової, впав на її поверхню і загину.
Старий космогатор закінчив розповідь і, лукаво посміхнувшись, глянув на друзів.
— Ні, дідуню! — захоплено вигукнув Сергійко. — Здорово ти вмієш вигадувати! Фантазія високого класу!
— То ти не віриш мені? — удавано обурився старий космогатор. — Я можу довести правдивість моєї розповіді. Зараз ви побачите, який дошкульний дим у моїй люльці.
Він дістав знамениту люльку і почав набивати її.
Не чекаючи, поки старий космогатор розкурить люльку, ми позадкували до дверей. Жарти жартами, але, знаєте…
ДОЗВОЛЬТЕ ВАС З’ЇСТИ!
— Облиш, Сидорино, — трохи невдоволено казав старий космогатор Антоній Ендотеліус-молодший. — Що мені якийсь там протяг! На мене не подіяло навіть кількадобове перебування в шлунку мінотерія! А ти мене страхаєш якимись там подувами вітру.
Однак Сидорина Іванівна не звернула уваги на чоловікове бурчання. Вона причинила кватирку і накинула йому на плечі плед із вовни тіренського яка.
Онук, що саме переглядав каталог відеозаписів, зацікавлено спитав:
— Про якого мінотерія ти кажеш? Я цієї історії ще не чув.
Антоній Ендотеліус скрушно похитав головою, вкритою білим пушком.
— Ти недооцінюєш свого дідуся! За свої двадцять років ти не взнав і половини всіх історій, які зі мною сталися. Ну що ж, розкажу тобі й про цю пригоду. Отож усе почалося з того, що астрономи, спостерігаючи одну із зірок далекого сузір’я сектора В-15 РР, дійшли висновку, що там має з’явитися наднова. Дорога була далека, дослідження треба було провести дуже старанно. Летіти мав кращий з кращих, і тому мені вип…
— Антонію! — докірливо вигукнула Сидорина.
— Гаразд, гаразд! — замахав руками Ендотеліус. — Хвалитись не буду, але вибір випав саме на мене. Якби не моя скромність, я б міг розказати, що за мною на цей час було вже немало славних справ. Врятування кротарських птахів, які запилюють квіти забуття, знищення Космічного Кашалота і ще багато чого… Не казатиму далі, аби не подумали, що старому захотілося похвалитись. Отож про мій політ. Прилетів я тоді до тієї зірки, заміряв усе. Справді, обчислювальні дані свідчили, що кількість енергії, випромінюваної за останній час, різко збільшилась. Зібравши всі дані, я вже вирішив летіти назад, та певні обставини змусили мене затриматись. Одна з планет, що оберталася навколо майбутньої наднової, виявилася заселеною. Треба було вивчити місцеві умови, щоб внести свої пропозиції щодо врятування її мешканців. Майже всю поверхню планети займав океан, і цивілізація тулилась на острівцях. На одному з острівців я й “приземлився”. Температурний режим цієї планети відповідав певному земному, але в повітрі була недопустима кількість вуглецю.
