Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.
Віта демонстративно відвернулася од гостя.
“Цього вона ще не розуміє”, — з прикрістю подумав він.
— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:
— Я не вибачатимуся. Нізащо.
— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.
Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.
Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все-таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.
Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.
— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.
Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.
— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.
— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.
— Покуштуйте хоч трішечки.
Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:
— Я ж зовсім не хочу їсти.
Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.
Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.
— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.
Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:
— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?
— Якийсь він дивний…
— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?
Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…
Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…
Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:
— Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: “Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент…”
Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину. Читала, що такі погляди — забобони, розумом доходила, а серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми — вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…”
І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не потрібна їжа — він заряджується від сонячних батарей, накопичує енергію і зберігає її в органах-акумуляторах. Але що йому треба?
Вона мерзлякувато зіщулилась, коли пригадала, що він хоче: взяти Віту у Прагу, можливо, як піддослідну тваринку…
— Нікуди Віта з ним не поїде! — рішуче сказала Оксана Вадимівна.
— Але які в нас підстави не довіряти йому? — відповіла стара, й водночас подумала: “Можливо, так краще. Адже недаремно у мене виникло передчуття…”
— Ви завжди любите суперечити, мамо, — з докором сказала Оксана Вадимівна.
“Так, звичайно, нам спокійніше, але як про це сказати Віті?”
Вони повернулися до їдальні, вдаючи, наче нічого не сталося.
Гість кинув на них швидкий погляд.
“Невже він щось помітив?” — подумала стара і пригадала: адже в сигома є телепатичні підсилювачі. Він сприймає і вільно читає думки інших. Сигоми можуть спілкуватися між собою на величезних відстанях за допомогою телепатії. Отже, Валерій Павлович знає і те, про що вони розмовляли, і те, про що думають. Але чому ж тоді він не підказав їм рішення, щоб здійснити свій задум?
Стара злякалась, а що коли цей сумнів підказав він? Подивилася на гостя, очікуючи важкого недоброго погляду, і вже приготувалася до бою. Проте Валерій Павлович дивився не на неї, а на Віту. Гострі риси його обличчя пом’якшали. І хоч біля усміхнених очей не збиралися зморшки, його обличчя вже не здавалося таким дивним.
Він дивився на дівчинку і посміхався. Віта теж відповідала йому усмішкою.
— Ти вже велика, повинна сама розуміти, — почала Оксана Вадимівна одразу після того, як гість пішов. І Віта все зрозуміла.
Вона благально подивилася на бабусю. Старенька вдала, ніби щось уважно розглядає у вікні.
— Мамо! — з докором вигукнула Віта. — Чому ти не дозволяєш? Чим він тобі не сподобався?
Оксана Вадимівна трохи розгубилася:
— Він не людина, моя доню. Він — сигом. Пам’ятаєш, їх показували по телевізору?
— Ну то й що? — скрикнула дівчинка, ніби знала про це раніше, але не надавала значення.
— Невідомо, з якою метою він тебе запрошує, — намагалась обгрунтувати свою відмову Оксана Вадимівна.
Віта обурено сплеснула руками:
— Мамо, пам’ятаєш, я розповідала, що деякі наші дівчатка кажуть, ніби сигоми небезпечні? Ти тоді пояснила, що вони повторюють слова нерозумних і відсталих людей. А тепер твердиш інше…
Оксана Вадимівна почервоніла і благально глянула на свекруху.
Стара не забарилася з відповіддю:
— Все-таки він не людина, Віто. І ми не знаємо його намірів.
— Він хороший, — переконливо сказала дівчинка. — Чого ви на нього напосіли? Якби живий був тато…
Її губи здригались, підборіддя тремтіло, а очі потемніли від обурення.
І Оксана Вадимівна знову пригадала портрет, який так подобався покійному чоловікові. А тепер істота, що наче зійшла з портрета, припала до душі дочці. Чи випадково це?
— Ми полетимо на гравільоті? — запитала Віта.
— А тебе на руках коли-небудь носили? — у свою чергу запитав Валерій Павлович.
Вії дівчинки здригнулись…
— Коли був живий тато…
Сигом зрозумів, що його запитання було недоречним.
— Я понесу тебе до Праги, — сказав він.
— Добре, — погодилася Віта.
Спочатку їй здалося, що Валерій Павлович жартує, та потім вона згадала розповідь учителя про сигомів. Віта ніколи не думала, що хтось іще, окрім батька, може мати такі дужі й ласкаві руки. Валерій Павлович обережно взяв дівчинку, як беруть квітку. З-за його плечей ударили два повітряні струмені, огортаючи його й Віту прозорою оболонкою.
Земля почала віддалятись, а назустріч, схожі на журавлині ключі, мчали ланцюжки перистих хмар. Віта уявила, як сигом літає тут один, врізаючись у хмари, і вони огортають його такою ж холодною білою імлою. Дівчинці стало шкода сигома. “Такий сильний і такий самотній”, — подумала вона і сказала:
— Я вам дуже вдячна, ви так багато для мене зробили.
Вона відчула приємне тепло на голові, ніби хтось легенько куйовдив її волосся.
— Поглянь униз, Віто!
Під ними пропливали пасма гір, покриті туманом, виблискували стрічки річок, зеленіли поля.
— Наче в казці, — прошепотіла дівчинка. — А в космос ви теж могли б отак полетіти?
— Міг би, — відповів сигом.
