Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » Можно попросити Ніну? - Булычев Кир (хорошие книги бесплатные полностью txt) 📗

Можно попросити Ніну? - Булычев Кир (хорошие книги бесплатные полностью txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Можно попросити Ніну? - Булычев Кир (хорошие книги бесплатные полностью txt) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Так, — сказала Ніна зовсім тихо. — Навіщо ви так жартуєте? Я спочатку хотіла засміятися, а потім мені стало сумно.

— Це ще чому? Насправді так зголодніла?

— Ні, ви ж знаєте.

— Що я знаю?

— Знаєте, — сказала Ніна. Потім помовчала і додала: — Ну й нехай! Скажіть, а у вас є червона ікра?

— Ні, — сказав я. — Зате є філе палтуса.

— Не треба, досить, — сказала Ніна твердо. — Давайте відволікнемося. Я ж усе зрозуміла.

— Що зрозуміла?

— Що ви теж голодний. А що у вас з вікна видно?

— З вікна? Будинки, копіювальну фабрику. Якраз зараз, пів на дванадцяту, зміна закінчується. І багато дівчат виходить з прохідної. І ще видно «Мосфільм». І пожежну команду. І залізницю. Ось по ній зараз йде електричка.

— І ви все бачите?

— Електричка, щоправда, далеко йде. Тільки видно ланцюжок вогників, вікон!

— Ось ви і брешете!

— Не можна так із старшими розмовляти, — сказав я. — Я не можу брехати. Я можу помилятися. То в чому ж я помилився?

— Ви помилилися в тому, що бачите електричку. Її не можна побачити.

— Що ж вона, невидима, чи що?

— Ні, видима, тільки вікна світитися не можуть. Та ви взагалі з вікна не виглядали.

— Чому? Я стою перед самим вікном.

— А у вас в кухні світло горить?

— Звичайно, бо інакше як би я в темряві до холодильника лазив. У мене в ньому перегоріла лампочка.

— Ось, бачите, я вас уже втретє впіймала.

— Ніно, люба, поясни мені, на чому ти мене впіймала.

— Якщо ви дивитеся у вікно, то відкинули затемнення. А якщо відкинули затемнення, то загасили світло. Правильно?

— Неправильно. Навіщо ж мені затемнення? Війна, чи що?

— Ой-ой-ой! Як же можна так забріхуватися? А що ж, мир, чи що?

— Ну, я розумію, В’єтнам, Близький Схід… Я не про це.

— І я не про це… Зачекайте, а ви інвалід?

— На щастя, все у мене на місці.

— У вас броня?

— Яка броня?

— А чому ви тоді не на фронті?

Ось тут я вперше тільки запідозрив негаразд. Дівчинка мене начебто розігрувала. Але робила це так звичайно і серйозно, що трохи мене не налякала.

— На якому я маю бути фронті, Ніно?

— На звичайнісінькому. Де всі. Де тато. На фронті з німцями. Я серйозно кажу, я не жартую. А то ви так дивно розмовляєте. Можливо, ви не брешете про курку і яйця?

— Не брешу, — сказав я. — І ніякого фронту немає. Можливо, і справді мені під’їхати до вас?

— Та я насправді не жартую! — майже крикнула Ніна. — І ви перестаньте. Мені спочатку було цікаво і весело. А зараз стало якось не так. Ви мене пробачте. Немов ви не прикидаєтеся, а кажете правду.

— Слово честі, дівчинко, я кажу правду, — сказав я.

— Мені навіть страшно стало. У нас піч майже не гріє. Дров мало. І темно. Тільки каганець. Сьогодні електрики немає. І мені самій сидіти ой як не хочеться. Я всі теплі речі на себе накутала.

І тут-таки вона різко і якось сердито повторила питання:

— Ви чому не на фронті?

— На якому я можу бути фронті? — Вже і справді жарти зайшли кудись не туди. — Який може бути фронт в сімдесят другому році!

— Ви мене розігруєте?

Голос знову змінив тон, був він недовірливий, був він маленьким, три вершки від підлоги. І неймовірна, забута картинка виникла перед очима — те, що було зі мною, але багато років, тридцять або більше років тому. Коли мені теж було дванадцять років. І в кімнаті стояла «буржуйка». І я сиджу на дивані, підібгавши ноги. І горить свічка, чи це була гасова лампа? І курка здається нереальним, казковим птахом, якого їдять тільки в романах, хоча я тоді не думав про курку…

— Ви чому замовкли? — запитала Ніна. — Ви краще говоріть.

— Ніно, — сказав я. — Який зараз рік?

— Сорок другий, — сказала Ніна.

І я вже складав у голові скибочки невідповідностей у її словах. Вона не знає кінотеатру «Росія». І телефон у неї тільки з шести номерів. І затемнення…

— Ти не помиляєшся? — запитав я.

— Ні, — сказала Ніна.

Вона вірила в те, що говорила. Може, голос обдурив мене? Може, їй не тринадцять років? Може, вона, сорокалітня жінка, захворіла ще тоді, дівчинкою, і їй здається, що вона залишилася там, де війна?

— Послухайте, — сказав я спокійно. Не вішати ж слухавку. — Сьогодні двадцять третє грудня 1972 року. Війна закінчилася двадцять сім років тому. Ви це знаєте?

— Ні, — сказала Ніна.

— Ви знаєте це. Зараз дванадцята година… Ну як вам пояснити?

— Гаразд, — сказала Ніна покірно. — Я також знаю, що ви не привезете мені курку. Мені слід було здогадатися, що французьких курок не буває.

— Чому?

— У Франції німці.

— У Франції давним-давно немає ніяких німців. Тільки якщо туристи. Але німецькі туристи бувають і в нас.

— Як так? Хто їх пускає?

— А чому не пускати?

— Ви не надумайте сказати, що фріци нас переможуть! Ви, напевно, просто шкідник або шпигун?

— Ні, я працюю в РЕВі, в Раді Економічної Взаємодопомоги. Займаюся угорцями.

— Ось і знову брешете! В Угорщині фашисти.

— Угорці давним-давно прогнали своїх фашистів. Угорщина — соціалістична республіка.

— Ой, а я вже боялася, що ви і справді шкідник. А ви все-таки усе вигадуєте. Ні, не заперечуйте. Ви краще розкажіть мені, як буде потім. Придумайте що хочете, тільки щоб було добре. Будь ласка. І вибачте мене, що я так з вами грубо розмовляла. Я просто не зрозуміла.

І я не став більше сперечатися. Як пояснити це? Я знову уявив собі, як сиджу в цьому самому сорок другому році, як мені хочеться дізнатися, коли наші візьмуть Берлін і повісять Гітлера. І ще дізнатися, де я загубив хлібну картку за жовтень. І сказав:

— Ми переможемо фашистів 9 травня 1945 року.

— Не може бути! Дуже довго чекати.

— Слухай, Ніно, і не перебивай. Я знаю краще. І Берлін ми візьмемо другого травня. Навіть буде така медаль — «За взяття Берліна». А Гітлер накладе на себе руки. Він прийме отруту. І дасть її Єві Браун. А потім есесовці винесуть його тіло у двір імперської канцелярії, і обіллють бензином, і спалять…

Я розповідав це не Ніні. Я розповідав це собі. І я слухняно повторював факти, якщо Ніна не вірила або не розуміла відразу, повертався, коли вона просила пояснити що-небудь, і ледь не втратив знов її довіри, коли сказав, що Сталін помре. Але я потім повернув її віру, повідавши про Юрія Гагаріна і про новий Арбат. І навіть насмішив Ніну, розповівши про те, що жінки носитимуть брюки-кльош і зовсім короткі спідниці. І навіть пригадав, коли наші перейдуть кордон з Прусією. Я втратив відчуття реальності. Дівчинка Ніна і хлопчисько Вадик сиділи переді мною на канапі і слухали. Тільки вони були голодні як чорти. І справи у Вадика йшли навіть гірше, ніж у Ніни; хлібну картку він загубив, і до кінця місяця їм з матір’ю доведеться жити на одну її картку, робочу картку, тому що Вадик посіяв картку десь у дворі, і лише через п’ятнадцять років він раптом пригадає, як це було, і знову засмучуватиметься, тому що картку можна було знайти навіть через тиждень; вона, звичайно, упала в підвал, коли він кинув на ґрати пальто, збираючись поганяти у футбол. І я сказав, вже потім, коли Ніна втомилася слухати те, що вважала гарною казкою:

— Ти знаєш Петрівку?

— Знаю, — сказала Ніна. — А її не перейменують?

— Ні. Так от…

Я розповів, як увійти до двору під арку і де в глибині двору є підвал, закритий ґратами. І якщо це жовтень сорок другого року, середина місяця, то в підвалі, найпевніше, лежить хлібна картка. Ми там, у дворі, грали у футбол, і я цю картку загубивив.

— Який жах! — сказала Ніна. — Я б цього не пережила. Треба зараз же її відшукати. Зробіть це.

Вона теж увійшла у смак гри, і десь реальність відійшла, і вже ані вона, ані я не розуміли, в якому році ми знаходимося, — ми були поза часом, ближче до її сорок другому року.

— Я не можу знайти картку, — сказав я. — Минуло багато років. Але якщо зможеш, зайди туди, підвал має бути відчинений. В крайньому випадку скажеш, що картку впустила ти.

Перейти на страницу:

Булычев Кир читать все книги автора по порядку

Булычев Кир - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Можно попросити Ніну? отзывы

Отзывы читателей о книге Можно попросити Ніну?, автор: Булычев Кир. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*