Можно попросити Ніну? - Булычев Кир (хорошие книги бесплатные полностью txt) 📗
— Так, — сказала Ніна зовсім тихо. — Навіщо ви так жартуєте? Я спочатку хотіла засміятися, а потім мені стало сумно.
— Це ще чому? Насправді так зголодніла?
— Ні, ви ж знаєте.
— Що я знаю?
— Знаєте, — сказала Ніна. Потім помовчала і додала: — Ну й нехай! Скажіть, а у вас є червона ікра?
— Ні, — сказав я. — Зате є філе палтуса.
— Не треба, досить, — сказала Ніна твердо. — Давайте відволікнемося. Я ж усе зрозуміла.
— Що зрозуміла?
— Що ви теж голодний. А що у вас з вікна видно?
— З вікна? Будинки, копіювальну фабрику. Якраз зараз, пів на дванадцяту, зміна закінчується. І багато дівчат виходить з прохідної. І ще видно «Мосфільм». І пожежну команду. І залізницю. Ось по ній зараз йде електричка.
— І ви все бачите?
— Електричка, щоправда, далеко йде. Тільки видно ланцюжок вогників, вікон!
— Ось ви і брешете!
— Не можна так із старшими розмовляти, — сказав я. — Я не можу брехати. Я можу помилятися. То в чому ж я помилився?
— Ви помилилися в тому, що бачите електричку. Її не можна побачити.
— Що ж вона, невидима, чи що?
— Ні, видима, тільки вікна світитися не можуть. Та ви взагалі з вікна не виглядали.
— Чому? Я стою перед самим вікном.
— А у вас в кухні світло горить?
— Звичайно, бо інакше як би я в темряві до холодильника лазив. У мене в ньому перегоріла лампочка.
— Ось, бачите, я вас уже втретє впіймала.
— Ніно, люба, поясни мені, на чому ти мене впіймала.
— Якщо ви дивитеся у вікно, то відкинули затемнення. А якщо відкинули затемнення, то загасили світло. Правильно?
— Неправильно. Навіщо ж мені затемнення? Війна, чи що?
— Ой-ой-ой! Як же можна так забріхуватися? А що ж, мир, чи що?
— Ну, я розумію, В’єтнам, Близький Схід… Я не про це.
— І я не про це… Зачекайте, а ви інвалід?
— На щастя, все у мене на місці.
— У вас броня?
— Яка броня?
— А чому ви тоді не на фронті?
Ось тут я вперше тільки запідозрив негаразд. Дівчинка мене начебто розігрувала. Але робила це так звичайно і серйозно, що трохи мене не налякала.
— На якому я маю бути фронті, Ніно?
— На звичайнісінькому. Де всі. Де тато. На фронті з німцями. Я серйозно кажу, я не жартую. А то ви так дивно розмовляєте. Можливо, ви не брешете про курку і яйця?
— Не брешу, — сказав я. — І ніякого фронту немає. Можливо, і справді мені під’їхати до вас?
— Та я насправді не жартую! — майже крикнула Ніна. — І ви перестаньте. Мені спочатку було цікаво і весело. А зараз стало якось не так. Ви мене пробачте. Немов ви не прикидаєтеся, а кажете правду.
— Слово честі, дівчинко, я кажу правду, — сказав я.
— Мені навіть страшно стало. У нас піч майже не гріє. Дров мало. І темно. Тільки каганець. Сьогодні електрики немає. І мені самій сидіти ой як не хочеться. Я всі теплі речі на себе накутала.
І тут-таки вона різко і якось сердито повторила питання:
— Ви чому не на фронті?
— На якому я можу бути фронті? — Вже і справді жарти зайшли кудись не туди. — Який може бути фронт в сімдесят другому році!
— Ви мене розігруєте?
Голос знову змінив тон, був він недовірливий, був він маленьким, три вершки від підлоги. І неймовірна, забута картинка виникла перед очима — те, що було зі мною, але багато років, тридцять або більше років тому. Коли мені теж було дванадцять років. І в кімнаті стояла «буржуйка». І я сиджу на дивані, підібгавши ноги. І горить свічка, чи це була гасова лампа? І курка здається нереальним, казковим птахом, якого їдять тільки в романах, хоча я тоді не думав про курку…
— Ви чому замовкли? — запитала Ніна. — Ви краще говоріть.
— Ніно, — сказав я. — Який зараз рік?
— Сорок другий, — сказала Ніна.
І я вже складав у голові скибочки невідповідностей у її словах. Вона не знає кінотеатру «Росія». І телефон у неї тільки з шести номерів. І затемнення…
— Ти не помиляєшся? — запитав я.
— Ні, — сказала Ніна.
Вона вірила в те, що говорила. Може, голос обдурив мене? Може, їй не тринадцять років? Може, вона, сорокалітня жінка, захворіла ще тоді, дівчинкою, і їй здається, що вона залишилася там, де війна?
— Послухайте, — сказав я спокійно. Не вішати ж слухавку. — Сьогодні двадцять третє грудня 1972 року. Війна закінчилася двадцять сім років тому. Ви це знаєте?
— Ні, — сказала Ніна.
— Ви знаєте це. Зараз дванадцята година… Ну як вам пояснити?
— Гаразд, — сказала Ніна покірно. — Я також знаю, що ви не привезете мені курку. Мені слід було здогадатися, що французьких курок не буває.
— Чому?
— У Франції німці.
— У Франції давним-давно немає ніяких німців. Тільки якщо туристи. Але німецькі туристи бувають і в нас.
— Як так? Хто їх пускає?
— А чому не пускати?
— Ви не надумайте сказати, що фріци нас переможуть! Ви, напевно, просто шкідник або шпигун?
— Ні, я працюю в РЕВі, в Раді Економічної Взаємодопомоги. Займаюся угорцями.
— Ось і знову брешете! В Угорщині фашисти.
— Угорці давним-давно прогнали своїх фашистів. Угорщина — соціалістична республіка.
— Ой, а я вже боялася, що ви і справді шкідник. А ви все-таки усе вигадуєте. Ні, не заперечуйте. Ви краще розкажіть мені, як буде потім. Придумайте що хочете, тільки щоб було добре. Будь ласка. І вибачте мене, що я так з вами грубо розмовляла. Я просто не зрозуміла.
І я не став більше сперечатися. Як пояснити це? Я знову уявив собі, як сиджу в цьому самому сорок другому році, як мені хочеться дізнатися, коли наші візьмуть Берлін і повісять Гітлера. І ще дізнатися, де я загубив хлібну картку за жовтень. І сказав:
— Ми переможемо фашистів 9 травня 1945 року.
— Не може бути! Дуже довго чекати.
— Слухай, Ніно, і не перебивай. Я знаю краще. І Берлін ми візьмемо другого травня. Навіть буде така медаль — «За взяття Берліна». А Гітлер накладе на себе руки. Він прийме отруту. І дасть її Єві Браун. А потім есесовці винесуть його тіло у двір імперської канцелярії, і обіллють бензином, і спалять…
Я розповідав це не Ніні. Я розповідав це собі. І я слухняно повторював факти, якщо Ніна не вірила або не розуміла відразу, повертався, коли вона просила пояснити що-небудь, і ледь не втратив знов її довіри, коли сказав, що Сталін помре. Але я потім повернув її віру, повідавши про Юрія Гагаріна і про новий Арбат. І навіть насмішив Ніну, розповівши про те, що жінки носитимуть брюки-кльош і зовсім короткі спідниці. І навіть пригадав, коли наші перейдуть кордон з Прусією. Я втратив відчуття реальності. Дівчинка Ніна і хлопчисько Вадик сиділи переді мною на канапі і слухали. Тільки вони були голодні як чорти. І справи у Вадика йшли навіть гірше, ніж у Ніни; хлібну картку він загубив, і до кінця місяця їм з матір’ю доведеться жити на одну її картку, робочу картку, тому що Вадик посіяв картку десь у дворі, і лише через п’ятнадцять років він раптом пригадає, як це було, і знову засмучуватиметься, тому що картку можна було знайти навіть через тиждень; вона, звичайно, упала в підвал, коли він кинув на ґрати пальто, збираючись поганяти у футбол. І я сказав, вже потім, коли Ніна втомилася слухати те, що вважала гарною казкою:
— Ти знаєш Петрівку?
— Знаю, — сказала Ніна. — А її не перейменують?
— Ні. Так от…
Я розповів, як увійти до двору під арку і де в глибині двору є підвал, закритий ґратами. І якщо це жовтень сорок другого року, середина місяця, то в підвалі, найпевніше, лежить хлібна картка. Ми там, у дворі, грали у футбол, і я цю картку загубивив.
— Який жах! — сказала Ніна. — Я б цього не пережила. Треба зараз же її відшукати. Зробіть це.
Вона теж увійшла у смак гри, і десь реальність відійшла, і вже ані вона, ані я не розуміли, в якому році ми знаходимося, — ми були поза часом, ближче до її сорок другому року.
— Я не можу знайти картку, — сказав я. — Минуло багато років. Але якщо зможеш, зайди туди, підвал має бути відчинений. В крайньому випадку скажеш, що картку впустила ти.
