Темпонавти - Заєць Володимир (книга бесплатный формат TXT) 📗
Він роззирнувся і побачив, що замість стін його оточує матова сфера метрів шість у поперечнику. Сфера ледь помітно звужувалася. Володимир Васильович тицьнув пальцем у гудзик силового захисту. Сфера не переставала змикатися. Діючи машинально, немовби виконуючи чиїсь інструкції, він відімкнув прискорювач і кинув усю енергію па посилення захисного поля. Швидкість стискання сфери зменшилась тільки ледь-ледь. Це так вразило Логвиненка, що вивело зі стану споглядального заціпеніння.
Якась неймовірно потужна сила стискала захисне поле, яке його творці вважали нездоланним. Втручання здавалося розумним, цілеспрямованим. Звідки воно, яка його мета? І тут знову згадались слова професора Равнедського про електрон. Дане втручання може бути скероване не ззовні; воно може йти з глибини електрону! Єретична думка! Академік з притаманною йому скрупульозністю ретельно її проаналізував і… вирішив, що ця думка слушна. Що ж воно таке?..
І знову постало перед ним видиво дитинства. Та цього разу цілком реальне. Він, перебуваючи у минулому, дивився собі на ноги і бачив Землю зовсім близесенько — з височини дитячого зросту. Та йому ніколи було дивуватися. Мозок його був заклопотаний іншою роботою.
— Може, справді, електрон — замкнений мікросвіт? А ви, Володимире Васильовичу, намагалися цей Всесвіт розколошматити! Природно, розумні істоти, що мешкають у ньому, бороняться й ізолюють джерела небезпеки.
Голос Володимира Васильовича прозвучав пискляво. Збоку могло б видатися смішним і дивним те, що товстенький карапуз, сидячи па сільській лавці, з кумедною поважністю говорить:
— Стіни лабораторії ледь видно. Зате деталі шістдесятирічної давності сприймаються цілком реально. Отож досить було мені подумати про своє дитинство, і сталося перенесення у дану точку минулого. А що, коли б я подумав цієї миті про Стародавній Рим? Чи відбулося б перенесення у такому разі? Яка ж причина перенесення? Перенесення душі? Нісенітниця! Певно, побічний ефект їхнього ізольованого поля: інформаційно-енергетичне перенесення проти стріли часу.
Висока трава зігнулась під вагою великих блискотливих росин. У сяйві сонцесходу швидко танув туман у поблизькій балці, повітря було свіже й запашне. І Володимир Васильович сприймав усе довкола, як п’ятирічна дитина, — живо і яскраво. В одній людині якимось дивом поєднувалися дві свідомості: літньої, умудреної досвідом людини і п’ятирічної дитини. Дві пам’яті — дитяча й стареча — злились водно. Він чудово пам’ятав величезної ваги подію вчорашнього дня — коли він знайшов чорного жука-рогача під старим напівзітлілим пеньком. А ще Володик відчував радість від сьогоднішнього свого досягнення — він навчився перекидатися через парканну лату. Важко було подолати страх. А тоді він раптом зважився, і світ чудесно перевернувся; удар ногами об траву — і все стало на свої місця.
— Якби все стало на свої місця і в експерименті, — шепеляво промурмотіла дитина і, заклавши руки за спину, стала походжати вздовж паркана.
— Володику! Їсти йди! — нараз почув він грудний співучий голос і здригнувся, усвідомивши, що то… материн голос. Рідний, давно забутий голос. Не чуючи під собою ніг, помчав він до будинку, дорогою впав, до крові збив коліно, але підвівся і біг далі…
Він, широко ступаючи куценькими ноженятами, поквапливо зліз крутими сходинками, розчахнув двері й… завмер, вдивляючись у жінку, що стояла біля столу. Ще молода — нема й тридцяти. Він кинувся до неї, уткнувся обличчям у коліна й залився пекучими, солодкими слізьми.
— Що тобі таке, пташечко моя? Скривдив хто? Болить щось?
І від ласки в її голосі він ридав ще гірше, згадуючи, що жити їй зосталося всього три роки. Мати померла, коли Володикові було вісім років.
Очі Володика були заплющені, і з темряви… стали проступати напівпрозорі обриси лабораторії. Сфера звузилась іще дужче, і це зненацька протверезило Володимира Васильовича. Він повернувся і змусив себе піти до виходу. Логвиненко боявся, що коли він повернеться, то в нього вже не буде сили піти. Треба було потратити всю решту часу на те, щоб з’ясувати причину катастрофи. Адже колись цей експеримент повторять і наслідки його можуть бути ще катастрофічніші.
Володик здригнувся й прискорив ходу, відтак побіг. Зі столу в суміжній кімнаті він схопив зошита старшої сестри, в шухляді знайшов олівець і помчав у двір. Там він сховався у малиннику й зразу ж поквапливо став писати формули.
— Володику! — долинув до нього сестрин голос. — Віддай негайно, а то гірше буде. Ось побачиш!
В її голосі чувся непідробний відчай. Вона завжди була страшенна акуратистка й пропажу зошита відразу ж помітила.
Володик усміхнувся і став умощуватися якнайзручніше. Затріщали стеблини, й він злякано завмер, дослухаючись. Ні, не почув ніхто. Володимир Васильович розгорнув зошита, взяв олівця й забув про все на світі, поринув в розрахунки. Линули години. Сонце навально окреслювало дугу небесної бані. Розрахунки доводили, що кожна з трьох лабораторій вкрита ізолюючою сферою. Зовсім зупинити процес звуження годі, навіть якщо кинути на захисне поле вдесятеро більше енергії. Проте вихід усе ж був: якщо в одній з лабораторій відімкнути захисне поле, відбудеться дестабілізація, і решта сфер розпадеться.
На землю опускалися сутінки, стало важче писати.
— Володику! Де ти сховався, капоснику? — почув він сердитий батьків голос. Володимир Васильович звівся і, накульгуючи на затерплу ногу, пробрався в будинок. Там він загорнув зошит у білий папір, склеїв краї і дрібними літерами вивів: “Розклеїти 25 липня 2001 року”. І зазначив рік та день експерименту. Пакет він застромив між сестриними зошитами, цілком певний, що при її делікатності вона розклеїть пакет саме тоді, коли треба.
Логвиненко стомлено сів на стілець, поклав підборіддя на стіл… і оточення стало бліднути.
І вже здалеку до нього долинув голос сестри, що картала неслуха-братика.
І знову він у лабораторії. Сфера так звузилася, що до неї можна було дотягтися рукою. Вона мінилася лиховісною синявою. Він фізично відчував її, як надсильний вантаж, що тисне на плечі, він навіть ледь зігнувся, немовби під вагою страшної ноші. Ось він, елегантний білий клавіш із написом: “Відх.”. Та тепер натиснути на нього було однаково, що натиснути на курок пістолета, націленого в скроню. Але заради порятунку друзів, заради майбутнього науки!.. Він зітхнув, уявивши обличчя сестри, коли вона читатиме записку, знайдену в пакеті. “Оленко! — писав він. — Даруй, що засмучу тебе. Мене вже нема. Та повір, я не відчув ані найменшого болю. Процес відбувається практично миттю. Зошита віддай Іванові Івановичу та Павликові. Знаючи своїх друзів, певен: не мине й року, як вони поставлять новий експеримент — перший із серії контакту з розумом, захованим у глибинах мікросвіту”.
Логвиненко підійшов до пульту, постояв з хвилинку, згадуючи розрахунки. “Все правильно! Які ж чудові перспективи відкриваються перед наукою. І контакти з позаземним розумом тепер такі близькі.
Збудеться мрія сотень поколінь!”
І Логвиненко всміхнувся, і рука його, не здригнувшись, натиснула на клавіш. І в гуркоті вибуху, в сліпучому спалахові зникла перша лабораторія: а сфери навколо інших двох розпалися, визволивши ув’язнених у них людей.
Останній експеримент академіка вдався.
