Справа командора - Росоховатский Игорь Маркович (лучшие книги txt) 📗
Лікар взяв зі столу красиву кістяну дрібничку і, вертячи її в пальцях, подивився на слідчого знизу вгору:
— Можливо, він і послабив вимоги. В усякому разі, це можна припустити. Але попереджаю вас: я завжди погано розумів командора. Надто ми різні люди.
“Це я збагнув і без твоїх слів”, — подумав слідчий. Лише тепер він визначив, чим так пахне в кімнаті, — жіночими духами “Галактика”. Він промовив, піднімаючись, попередньо загадавши, що мусить відповісти лікар.
— Сьогодні повторно передають балет “Вега”. Скоро початок. Не буду вам заважати.
— Що ж, подивлюся його, — усміхнувся лікар. — Якщо хочете, залишайтеся з нами.
“Він сказав “з нами”, — відзначив слідчий. Відповідь майже повністю співпадала з загаданою, і Павло Петрович не без задоволення подумав, що все—таки навчився розуміти людей.
— На все добре! — сказав на прощання і в думці відповів замість лікаря: “Бувайте здоровенькі!”
— Бувайте здоровенькі! — підвівся лікар, щоб провести гостя.
Павло Петрович уявив, як ось так само просто, всупереч наказу командора, цей епікуреець—життєлюб зайшов у каюту Семенова, щоб лікувати його або померти з ним.
Освітився пульт керування гравільота. Попливли на ньому смуги, плями. А Павло Петрович все ще думав про лікаря, знову й знову пригадуючи його сильні добрі руки і пахощі духів, намагаючись заглушити цими спогадами біль, що наростав у серці. Слідчий уже знав, що не вдасться надовго відстрочити його, що доведеться думати про двох людей, з якими він зв’язаний, — про дружину і командора Кантова, чию провину можна вважати доведеною. І якщо семеро інших слідчих не подадуть Раді ніяких фактів, котрі б по—новому освітили цю справу, то Рада змушена буде прийняти рішення.
ВИРІШАЛЬНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ
Маючи дозвіл головного лікаря, Петро залишив базу Медцентру і полетів до медмістечка, розміщеного на Землі. Йому здавалося, що й вітер тут стогне, як хворий.
Приземлився він біля прозорого паралелепіпеда центральної наземної лабораторії, пройшов через кілька дверей—фільтрів і опинився в першому залі. Сюди з клінік по автоматичних лініях надходили на аналізи культури мікробів, сортувалися, робилися посіви. Блищали вусики—термометри на термостатах, тихо дзижчали ультрацентрифуги, клацали ножі автомікротомів, нарізаючи тоненькі плівки на ще тонші.
У другому залі біля мікроскопів і установок для енергофореза господарювали роботи. В третьому — блимали індикаторами обчислювальні машини вузьких профілів. Вони підраховували результати аналізів, зводили їх, порівнювали, багаторазово перевіряли.
Петро зрозумів, що той, хто йому потрібен, знаходиться в подальшому залі. Відчинивши двері, побачив гіганта, такого, як сам. Зовні їх можна було розрізнити лише за кольором очей та одягом. Але Петро своїми енергоаналізаторами піймав істотну відмінність — випромінювання гіганта було інтенсивніше і різноманітніше. Воно створило довкола нього ореол з повною гамою фарб. Петро увімкнув рентгенівський і нейтронний зір і побачив у гіганта органи, про які нічого не знав. На все це пішли частки секунди.
— Добридень, брате! — привітався Петро і назвав себе.
— Добридень! — відгукнувся гігант. — Мене зовуть Зевсом.
Петро усміхнувся.
— Так називали свого головного бога давні греки.
— Але я не бог, а така сама людина, як і ти, — відповів Зевс.
— Ти образився? Але хіба називатися богом ганебно? Врешті—решт у предків слово “бог” означало творець. Такий само, як природа або людина.
— З усіх творців я понад усе ставлю людину, — зауважив Зевс. — Бог — це вигадка слабких, а природа поряд з людиною — це… Уяви собі двох скульпторів. У одного з них багато часу для роботи, але він сліпий і нерозумний. А в другого мало часу, але він зрячий і мудрий.
— Я згоден з тобою, — сказав Петро, — та все ж тебе недаремно назвали Зевсом Громовержцем. Коли я народився, Батько і його помічники лише задумали тебе. У твоєму тілі є нові органи, яких у мене немає.
— Це додаткові енергоприймачі. З їх допомогою я можу посилати зонди в космос до самого сонця і черпати звідти за хвилину стільки енергії, що її б за рік не могли створити всі енергостанції Землі. Я можу і тобі й іншим братам створити такі органи. Шкода, що всім людям не можна сконструювати такого, — зітхнув Зевс.
— Зараз я б хотів позбавити їх хоча б від асфіксії—Т, — сказав Петро.
Він побачив спалах фарб навколо голови Зевса і зрозумів, що то означає радість.
— Здається, рішення знайдено, — промовив Зевс. — Ставлю контрольні досліди… Чи не хочеш пройтися шляхом моїх роздумів?
— Добре, — відповів Петро. — Дай вихідні дані, я робитиму все сам. Побачимо, чи співпадуть наші висновки?
— Вихідні дані — культура збудника і повні відомості з мікробіології. Пробірки з культурою мікробів тобі зараз принесуть роботи, а Шолом Мікробіологічної Пам’яті — ось. Я час від часу перевірятиму хід твоїх роздумів.
Зевс допоміг Петрові надіти Шолом і закріпити контакти з мозком. У чарунках Шолома, як у мікробібліотеці, зберігалися всі дані про мікробів за всю історію людства. Тепер Петро міг користуватися цими даними так само легко, як власними спогадами.
Зевс вовтузився з колонкою для енергофореза. Петро увів найвірулентніший штам у білкову ділянку свого горла й почав спостерігати за розвитком хвороби на обмеженій ділянці клітин. На відміну від людей, він міг не тільки відчувати, але й бачити будь—яку ділянку свого тіла, проектуючи імпульси 8 неї на зорові центри мозку. Він бачив, як мікроби почали розповзатися оранжевою плямою, захоплюючи нові клітини і простір між ними. Перший загін мікробів спустився до дрібних кровоносних судин, проник у них…
Петро одночасно спостерігав, запам’ятовував бачене і думав:
“Організм людини щосекунди атакують віруси і мікроби. Щосекунди — смертельний риск. Доба людського життя — це 86 400 рисків. А ще землетруси і обвали, цунамі і бурани, слизькі стежки і слабкі мускули, спадкові і нервові захворювання, є сліпі діти і діти—паралітики. Природний відбір від амеби привів живі істоти до Людини і… вірусів, які рівні перед природою в її світі маленьких радощів і великих страждань, розбитих надій і бездумного кінця. Вижити в такому світі і залишити нащадків — уже неймовірне чудо, один шанс проти тисячі. А люди зуміли не тільки вижити, вони залишилися оптимістами. Наперекір природі, яка вклала в них одну програму: убивай, щоб вижити, — вони зуміли об’єднатися для боротьби. Вони піднялися над природою, переступивши її закони про смертність живого, про обмеженість пам’яті і можливостей особи, створивши мене і моїх братів”.
“У Зевса одна мета, а у мене — дві. Треба дослідити, чи немає у збудника асфіксії—Т земних родичів? Коли довести земне, а не “небесне” походження асфіксії—Т, то цим самим буде доведено невинність Кантова. Не завадило б мені повчитися у нього мужності й вірності. Стільки років далеко від Батьківщини, стільки жертв заради того, щоб заповнити нову крихітну чарунку Шолома Космічної Пам’яті, — а після повернення бути звинуваченим у найтяжчому злочині проти людства. І все—таки він не озлобився, не впав у відчай. Більше того, він хоче, щоб його справу вели такі люди, як він сам, — ті, хто може захворіти на асфіксію—Т. Що може зрівнятися з подібною вірністю?”
Що ж є головним алгоритмом їхньої поведінки? Здається, я роблю помилку. Батько вчив мене уникати формальних спрощень, не намагатися втиснути в одну оболонку різні явища. Там, де не можна знайти однієї лінії, не треба обманювати себе. Головних алгоритмів людської поведінки кілька. Про два з них я вже знаю: праця і турбота про потомство, прагнення зробити так, щоб діти жили краще батьків. Можливо, подальший алгоритм — допитливість, жадоба знань і продиктована цим ризикованість дій? Я повинен знати про всі ці алгоритми, з кожним із них зв’язане додаткове уміння…
Тим часом колонія мікробів розрослася, почала закупорювати капіляри. Але ось — Петро це добре бачив, — зачувши лихо, до місця вторгнення поспішають білі тільця з дрібненькими ядрами всередині. Вони витягують відростки, ніби прагнуть якнайшвидше схопити ворога…
