Повернення з зірок - Станіслав Лем (читать книги без регистрации .txt) 📗
— Так, — промовив він тихо. — Треба було її мати, щоб полетіти…
— Скоріше, щоб стати учасником експедиції, — поправив я його. — І знаєте, чому так було з математикою? Я це лише там зрозумів. Бо вона — поза часом. Праці Абеля і Кронеккера такі ж бездоганні тепер, як і чотириста років тому. Виникають нові шляхи, але й старі продовжують вести далі, не заростають. Там… там вічність. Лише математиці вона не страшна. Там я зрозумів, яка вона потрібна. І могутня. Ніщо не може з нею зрівнятися. І те, що вона мені так важко давалася, теж було добре. Я мучився з цим, а коли не міг спати, повторював матеріал, простудійований удень…
— Цікаво, — промовив він. Але в його голосі не було зацікавлення. Я не знав навіть, чи він мене слухає. В глибині парку здіймались угору вогняні стовпи, червоні и зелені пожежі, супроводжувані вигуками захоплення. Тут, де ми сиділи, під деревами, було темно. Я замовк. Але то була нестерпна мовчанка.
— Це допомогло мені витримати, — сказав я. — Теорія множення… те, що Міреа і Аверін зробили із спадщиною Кантора, ви знаєте. Це оперування величинами, безконечними, позаконечними… було чудове. Час, коли я сидів над тим, я пам'ятаю так, ніби все було вчора.
— Це не так уже й схоластичне, як вам здається, — буркнув він. — Ви, мабуть, не чули про праці Ігаллі?
— Ні, а що воно таке?
— Теорія змінного антиполя.
— Я нічого не знаю про антиподе. Що це таке?
— Ретронігіляція. З цього взяла початок парастатика.
— Я навіть не чув цих термінів.
— Атож, бо це було відкрито шістдесят років тому. Лише це було справжнім вступом до гравітології.
— Я бачу, що мені треба здорово засісти, — сказав я. — Гравітологія — це, мабуть, теорія гравітації, так?
— Більше. Цього не можна пояснити інакше, як математично. Ви пройшли Апп'яно і Фрума?
— Так.
— Ну то вам не буде важко. Це є розвиток метагенів у n-рівномірну конфігураційну зникаючу концентрацію.
— Що ви кажете? Але ж Скрябін довів, що немає інших метагенів, крім варіаційних.
— Так. Дуже гарний доказ. Але це перемінне, розумієте?
— Не може бути! Так це… відкривало цілий світ!
— Так, — сухо відповів він.
— Я пам'ятаю одну працю М'яніківського… — почав я.
— О, то дуже далеке. Щонайбільше… приблизний напрямок.
— Чи багато треба, щоб пройти усе, що було досягнуто за весь цей час? — запитав я. Він з хвилину помовчав.
— Навіщо це вам?
Я не знав, що відповісти.
— Ви більше не літатимете?
— Ні, — відповів я. — Я для цього вже старий. Не витримав би таких прискорень, які… та зрештою… не полечу більше.
Після цих слів ми замовкли надовго. Те несподіване піднесення, з яким я говорив про математику, вивітрилося без сліду, і я сидів поруч з ним, відчуваючи тягар власного тіла, його непотрібну величину. Крім математики, нам не було про що говорити, і ми обоє знали це. Раптом мені здалося, що те піднесення, з яким я говорив про благотворну роль математики під час подорожі, було удаване. Я ошукував сам себе своєю скромністю, героїзмом пілота-трудолюба, що в безоднях займається теоретичними дослідженнями безконечності. Забрехався. Але що ж було насправді? Чи той, хто пережив катастрофу на морі, хто місяцями гойдався на хвилях і, щоб не збожеволіти, тисячі разів перераховував кількість складових частин, з яких був зроблений його пліт, мав би чим похвалятися, вийшовши на суходіл? Тим, що він зміг урятуватися? То що з того? Кого це цікавило? Кого могло цікавити те, чим саме заповнював своє дозвілля мій мозок протягом тих десяти років, і чому це мусить бути важливішим від того, що заповнювало мій шлунок? «Кінчай цю гру в скромного героя, — подумав я. — Це ти собі зможеш дозволити тоді, коли виглядатимеш так, як і він. Треба залишити щось і на майбутнє».
— Будь ласка, допоможіть мені встати, — пошепки промовив Ремер.
Я провів його до глідера, що стояв на вулиці. Ми йшли дуже повільно. На освітлених місцях люди дивилися нам услід. Перш ніж сісти в глідер, він обернувся, щоб попрощатися зі мною. Ні він, ні я не знайшли в цю мить жодного слова. Він зробив прощальний рух рукою, в якій, мов шпага, стирчала одна з його палиць, кивнув, сів, і темна машина безшумно рушила. Я стояв, опустивши руки, аж поки чорний глідер не зник удалині. Я засунув руки в кишені й пішов навмання, ламаючи собі голову над питанням, хто з нас обрав собі кращу долю.
Те, що від міста, яке я покинув, не залишилося й сліду, було добре. Це створювало ілюзію, ніби тоді я жив на якійсь іншій Землі, серед інших людей; усе те почалось і закінчилося раз і назавжди, а це було нове. Жодних залишків, жодних уламків, що могли б поставити під сумнів мій біологічний вік; я міг би навіть забути про його земний, такий протиприродний рахунок — аж раптом дикий випадок звів мене з тим, хто був малою дитиною, коли я відлітав; весь час, поки ми сиділи поруч, я, дивлячись на його висохлі, як у мумії, руки, на його обличчя, відчував себе винним і знав, що він про це знає. «От уже справді дикий випадок», — напівсвідомо повторив я кілька разів, аж раптом у мене майнула думка, що сюди його привело те саме, що й мене: адже в тому місці ріс каштан, старший за нас обох. Я не встиг іще до пуття розібратися, як далеко змогли вони відсунути межу життя, але бачив, що вік Ремера був уже чимось винятковим: він мусив бути останнім чи одним з останніх людей свого покоління. «Якби я не полетів, то уже б не жив», — подумав я і вперше глянув на нашу експедицію з зовсім іншої точки зору: вона постала переді мною як примха долі, як моє жорстоке шахрайство щодо інших. Отак я йшов, майже не дивлячись куди; навколо гомоніли люди, потік пішоходів тягнув мене і підштовхував; раптом я зупинився, наче прокинувся зі сну.
Стояв неймовірний галас, грала музика, залпами били в небо штучні вогні, розквітаючи там барвистими букетами; яскравими кулями падали вони потім на дерева парку; усе це перекривали через рівні проміжки часу багатоголосі, пересипані реготом вигуки; здавалося, що десь поблизу проходить підвісна повітряна залізниця, проте я марно намагався віднайти її очима. У глибині парку підносилась велика споруда з башточками і оборонними мурами, наче перенесений з середньовіччя укріплений замок; холодні неонові вогні, що слалися по його покрівлі, щохвилини укладалися в слова, ПАЛАЦ МЕРЛІНА. Натовп, який припровадив мене сюди, завертав тепер убік, до пурпурової стіни павільйону, незвичайної тим, що вона нагадувала собою людське обличчя: її два вікна були палаючими очима, а величезний, повний зубів, вищирений рот розкривався, щоб під акомпанемент невгаваючих веселощів проковтнути наступну порцію присутніх: щоразу зникала одна й та сама кількість — шість осіб. Спочатку в мене був намір вибратися з юрби й піти собі геть, проте це виявилося не такою вже легкою справою, а крім того, мені, власне, не було куди йти, і я подумав, що з усіх можливих варіантів завершення вечора цей — невідомий — може бути не найгіршим. Одиноких, таких, як я, тут не було, переважали пари: хлопці й дівчата, чоловіки й жінки — вони ставали по двоє, і коли вже надійшла моя черга, про що сповіщав білий блиск величезних зубів і таємнича пурпурова темрява відкритої пащі, я розгубився, бо не знав, чи можна мені пристати до шістки, що вже визначилася. В останню мить виручила мене з цього незручного становища жінка, що стояла поруч з молодим брюнетом, одягненим, мабуть, ще екстравагантніше, ніж інші. Вона схопила міцно мене за руку і без зайвих церемоній потягла за собою.
Ми опинилися серед майже повної темряви; я відчував тепло руки незнайомої жінки, що міцно стискала мою руку, підлога сунулася, дедалі світлішало, і от ми опинилися в просторому гроті. Кільканадцять останніх кроків треба було пройти трохи вгору по великих брилах потрісканого каміння. Незнайомка відпустила мою руку — і по черзі ми схилились у вузькому отворі печери.
Хоч я й приготувався до несподіванки, але тут отетерів не на жарти. Ми стояли на розлогому піщаному березі широченної ріки під гарячим промінням тропічного сонця. Протилежний далекий берег вкривали джунглі. У тихій заводі погойдувалися човни, точніше піроги, видовбані з стовбурів дерев; на рудувато-зеленому тлі ріки, що ліниво котила свої води, виділялися нерухомі постаті величезних на зріст негрів, голих, вкритих вапняно-білою татуїровкою; їхня шкіра виблискувала, наче змащена олією. Кожен спирався лопатоподібним веслом на борт човна.
