Кришталевий край - Бузько Дмитро (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Валя бачить здаля ніби знайому постать чоловіка, який стоїть на стежці через колію залізниці й пильно на щось дивиться. Валя придивляється і впізнає, хто це. Безперечно, він. Та чого ж він стоїть стовпом? Може, забув, куди йти, й не може спитати, бо ніхто не знає німецької мови.
І Валя поспішає на допомогу, ловлячи в голові за хвости потрібні слова чужої мови, що вперто розлітаються, як налякані котом горобці.
— Добрий ден, товаришу! — каже вона, трохи запнувшись, чоловіковій. — Чого ви тут стоїте? Може, не знаєте, куди йти?
Чоловік обертається на голос дівчини. В нього обличчя, як у людини, яку одірвали від думок. Аж ось його освітлює привітна посмішка. Він пригадав Валю. Ще позавчора, в день його приїзду на завод, старший інженер познайомив його з цією дівчиною, сказавши:
— Це наш молодий спеціаліст і ентузіастка в справі вивчення іноземних мов. Вона вам допоможе ознайомитися з нашим виробництвом.
Але в ту мить до них підійшов один інженер, що теж знав німецьку мову, і старший інженер передав йому іноземного фахівця.
Валя тільки зітхнула. Що зробиш? Вона ще не інженер. А їй так хотілося поговорити з іноземцем, докладно розпитати його про успіхи техніки за кордоном, показати наші успіхи. Ходити по заводу з ним і показувати — оце наше все, наше…
— Ні! Дякую. Я знаю, куди йти, товаришко, — відказав Валі іноземець, трохи запнувшись на «товаришко» — не звик ще до слова, — просто дивлюся на ці будинки. Вони так відрізняються від інших. Вони, видно, не ваші. Я їх упізнаю. Такі будинки я бачив у Фландрії.
Валя дивиться на будинки і спалахує від сорому за цю стару частину робітничого селища.
— Так, так, — похапливо каже вона, — ці будинки збудували ще бельгійці. Ми таких не будуємо. Наші — світлі й просторі. Подумати тільки: в цих бельгійських будинках усередині зовсім темні кімнати, мало вікон.
І Валя замовкає, бо слова знову горобцями розлетілися. Вона дивиться на незграбні, важкі, старі будинки, що розсілися печерицями, і їй хочеться одірвати від них очі іноземця. Нехай він обернеться і гляне на нові, на наші будинки.
Іноземець відчуває думки дівчини. Він каже:
— А мені іноді цікаво подивитися на ці будинки.
— Чому? — здивовано питає Валя. — Вони ж такі негарні, непривітні.
Валя підозріло дивиться на іноземця, чекаючи на його відповідь. Може, він почне вихваляти свою стару буржуазну Європу? Так вона йому покаже. Вона вщент розіб'є його й доведе, де правда, — в старому, чи в новому.
— Ви маєте рацію, — каже іноземець. — Ці будинки гидкі. Вони темні всередині. Вони такі, як той світ, що з нього я видерся. І я дивлюсь на ці будинки, як колишній каторжник на кайдани. Тяжкий спогад, і одночасно в серці радість, що це в минулому.
Валя схвилювалася. Цей іноземець — справді товариш.
— Ви — політемігрант? — запитала вона. Іноземець сумно посміхнувся.
— На жаль, ні, — відказав він. — Ще місяць тому я нічогісінько не розумів у політиці. Та й тепер ще ледве розбираюся. Однак я втік з батьківщини в СРСР.
— Чому? — спитала Валя.
В її голосі цікавість переплелася з розчаруванням. Шкода, що він не свій. У нього такі розумні очі й тонке, приємне обличчя… Чого ж він утік?
— Якщо вас цікавить, я скажу, — відповів іноземець. — На батьківщині я втік з лікарні психічнохворих, куди мене запроторили за те, що я зробив винахід…
І Фріц Грубер розповів Валі Ковальовій свою історію. Розповів і про те, як він утік від переслідувачів, коли заходив додому по свої зошити, як потім у розпачі думав про самогубство, бо загинув йог винахід, як поклав собі спробувати знову взятися за роботу, зробити ще раз свій власний винахід і для цього поїхати до СРСР. Якби йому не вдалося виїхати, він убив би себе. Йому пощастило. В СРСР його прийняли привітно. Дуже привітно. Він ніколи не міг собі уявити, щоб так шанували вчених. Правда, і в Європі їх шанують. Але там це тільки лицемірство. «Пан доктор, пан доктор», а коли що, то й хапають, як бачите, пана доктора до лікарні для божевільних. Його хотіли залишити в Москві в Інституті скла. Але він сам попросився на виробництво. А що, як йому так і не пощастить відновити свій винахід? На виробництві він принаймні добре поставить лабораторну роботу. Отак він опинився в Донбасі, на цьому великому заводі.
Валя слухала Груберову історію, як казку, жадібно розпитуючи його про винахід.
Розмовляючи, вони йшли повз залізницю широкою вулицею робітничого міста. Вже проминули старі будинки. З обох боків здіймалися то будівлі заводів, то великі нові житла робітників, далі виднілися менші індивідуальні будинки. Всі вони були світлі й привітні порівняно з похмурими старими будівлями.
Валя зауважила це Груберові.
— Бачу, — відказав він. — Я все бачу. Я ніби вдруге народився.
Вже сонце хилилося на захід. Його скісне проміння заплуталося в стовпах диму від домен. Вони саме проходили повз металургійний завод.
— Куди ж це ми йдемо? — схаменулася Валя. — Ви ж, мабуть, ішли до ітеерівської їдальні обідати?
— Я вже обідав, — сказав неправду Грубер: йому хотілося ще побути з цією розумною сіроокою дівчиною; цікаво поговорити з нею; вона так не схожа на тих жінок, яких він знав на батьківщині.
— Може, ви йшли обідати? — схаменувся він.
— Я вже обідала, — сказала неправду Валя: їй хотілося ще побути з цим іноземцем; цікаво поговорити з ним про його винахід, до того ж практика німецької мови…
Замість обіду, вони вдвох вечеряли тоді, як уже сонце зайшло. Умовились, що будуть часто зустрічатися. Валі це корисно: добре навчиться німецької мови. В подяку вона навчить Грубера російської або ж української.
Після вечері Валя пішла на роботу на нічну зміну. Вона працювала коло скловарної ванни. Стежила за сигнальною апаратурою.
Вночі на роботі Валя думала про Грубера, про його винахід. Він їй не розповідав про свої мрії, про свою кришталеву добу людської історії. Відтоді, як він втратив свої зошити й не мав певності, що знову доб'ється свого винаходу, Грубер соромився розповідати про свої заповітні мрії. Він коротко й сухо виклав Валі те, що добре пам'ятав, — як на Зіммелевому скляному заводі варили його скло. Однак і цього було досить.
Думки про незвичайне скло не відступали од Валі. В них немовби відбивалися її мрії про світлі скляні будинки, міста і села, про чудовий кришталевий край.
НОВИЙ СВІТ
Валя не стерпіла…
«Недобре це, — казала вона собі. — Грубер тільки мені розповів про свій винахід. Я не маю права говорити про нього іншим».
Але треба було сказати. Треба, щоб Грубер знову почав працювати коло свого винаходу. А він тимчасом запально взявся за організацію заводської лабораторії. Правда, це робота дуже важлива. Та хіба ж менше значення має те чудесне скло, що його за Груберовим методом виробляли в старому Зіммелевому заводі? Валя добре уявляла собі цей завод: снігові верховини в місячному сяйві, темні сосни, ніби вартові-велетні, а на старому заводі — горшки з чарівним склом. Якби ж то Груберові пощастило пригадати свій винахід… Але ж на це йому потрібен час і спокій.
Валя пішла до Діденка — секретаря парткому. Він мусить дати пораду…
Вислухавши Валю, Діденко задумався. Він знав, яке місце посідає в науці Грубер, цей молодий, але вже відомий і за межами своєї батьківщини вчений. І коли він сказав Валі, що є змога варити скло без вогню, то це не фантастика. Колектив заводу працює над удосконаленням технології виробництва скла. Чому б їм не об'єднати свої зусилля?
— Треба допомогти Груберові, — сказав твердо Діденко.
Валя добре знала секретаря парткому. Знала вона, що тепер їй можна йти собі: справу буде полагоджено. Розпитувати, як це буде зроблено, не треба. Діденко сам покличе її.
