Кришталеві небеса - Ревич Всеволод Александрович (книги бесплатно без онлайн TXT) 📗
Це було вбивство з самого початку. Джеральд, мабуть, ніколи не тримав у руках сокири. Один раз він навіть ударив не лезом сокири, а плазом. Кетіль давно зарубав би його, якби меч не затупився від удару по шоломові, а Джеральд не поспішив устати. І все-таки його вже хитало від десятка ран.
— Припиніть! — крикнула Торгунна й кинулася до них.
Хельгі схопив її за руки й силоміць змусив повернутися назад, але вона так пручалася й билась, що Грімові довелося допомагати моєму синові. Я побачив, що Хельгі засмучений, а на лиці керла яскриться злоблива посмішка.
Джеральд оглянувся, щоб подивитись на Торгунну. Меч Кетіля ковзнув і різонув Джеральда по лівій руці, той випустив сокиру. Кетіль заревів, готуючись добити його. Тоді Джеральд вихопив пістолета. Спалах, звук, схожий на коротке гавкання. Кетіль упав, конвульсивно випростався й застиг. Йому розірвало нижню щелепу й потилицю.
Залягла тривала мовчанка: було чути лиш завивання вітру та гуркіт хвиль. Потім уперед виступив Яльмар; лице його спотворило горе, але тримався він гідно. Схиливши коліна, він склепив синові очі й цим неначе сказав, що за ним лишається право помсти.
— Це чаклунство. Тебе треба оголосити поза законом.
— Ніякого чаклунства тут нема, — глухо обізвався Джеральд. — Це… це як стріла з лука. Я не мав вибору. Він відмовився битися на кулаках.
Я став між ними й сказав, що це діло повинен вирішити Тінг, але сподіваюсь, що Яльмар погодиться взяти викуп за вбитого сина.
— Але ж я вбив його, рятуючи своє життя, — заперечив Джеральд.
— Все одно, викуп треба платити, якщо тільки родичі Кетіля згодяться його взяти, — пояснив я. — А за таку зброю, гадаю, доведеться платити вдвічі більше. Але це вже вирішить Тінг.
У Яльмара було багато синів, Джеральд же не належав до ворожої йому сім’ї, і тому я був певен, що Яльмар не відмовиться від викупу. Стримано посміхнувшись, він, одначе, спитав, де людина, що нічого не має, візьме стільки срібла.
Ховаючи в собі крижаний спокій, Торгунна виступила вперед і заявила, що ми заплатимо викуп. Я роззявив було рот, але побачив її очі й тільки кивнув головою на ознаку згоди.
— Так, — підтвердив я, — в ім’я збереження миру.
— Отже, ти хочеш взяти участь у цій сварці?
— Ні, — відповів я. — Цей чоловік мені не рідня. Але хіба я не вільний, якщо забажаю зробити йому грошовий подарунок, а він розпорядитися ним, як на те буде його воля?
Яльмар посміхнувся. Горе причаїлося в куточках його очей, але на мене він дивився поглядом давнього друга.
— Ця людина, напевно, не забариться стати твоїм зятем, Оспаче, — висловив він свій здогад. — 3 усього видно, що так воно й буде. Тоді він стане членом твоєї родини. А твоє бажання допомогти йому зараз ставить тебе на його бік.
— І що ж? — стиха спитав Хельгі.
— А те, що хоч я й ціную твою дружбу, але в мене є сини, які не байдуже сприймуть звістку про смерть брата. Вони захочуть помститися Джеральдові Семсону, хай навіть задля честі свого імені, і тоді наші родини перестануть дружити, а за одним убивством станеться друге. Так воно було раніше. — Яльмар зітхнув. — Я сам не хочу сваритися з тобою, Оспаче, але якщо ти станеш на бік убивці, все буде по-іншому.
Я на хвилю замислився, уявив Хельгі на землі з розтрощеним черепом й інших моїх синів, змушених полишити свої домівки й стати до бою через людину, якої вони ніколи в житті не бачили, подумав про те, що надалі, йдучи на берег за плавником, ми повинні будемо завжди надівати кольчуги, а лягаючи спати, боятися, щоб уранці не побачити, як наш будинок оточили озброєні люди.
— Так, — зауважив я, — ти маєш рацію, Яльмаре. Я беру свою пропозицію назад. Це повинні вирішувати з ним ви самі.
І ми потисли один одному руки. Торгунна неголосно скрикнула й кинулась до Джеральда. Він обняв її.
— Що це означає? — стиха запитав він.
— Я більше не можу тримати тебе в нас, — відповів я. — Але ти знайдеш притулок у когось із селян. Яльмар — людина, що поважає закони і не скривдить тебе, аж поки Тінг не вирішить твоєї долі. А це буде не раніше середини літа. Може статись, що до того часу тобі пощастить вибратися з Ісландії.
— Такому неробі, як я? — гірко посміхнувся він у відповідь.
Торгунна вирвалася з його рук і, палаючи гнівом, закричала, що я боягуз, клятвопорушник і все таке інше. Я дав їй вилити душу, а потім поклав руки на плечі й сказав:
— Тільки заради нашого дому. Дім і сім’я священні. Чоловіки вмирають, жінки плачуть, але поки існує рід, наші імена пам’ятатимуть. Хіба ти маєш право заради своєї примхи вимагати смерті десятка людей?
Довго стояла вона мовчки, і яка була її відповідь, я й до сьогодні не знаю. Але гут заговорив Джеральд.
— Так, — промовив він. — Мабуть, ти правий, Оспаче… правий згідно з законами вашої доби. Це не моя доба.
Він потиснув мені руку, потім Хельгі, торкнувся губами щоки Торгунни, повернувся и рушив у морок.
Потім, як я чув, він обробляв землю в Торвальда Хольсона, орендаря Хемпбек Хелла, але не розповів йому про те, що сталося. Напевне, Джеральд сподівався, що про нього забудуть, а тим часом йому пощастить пробратися на схід. Але тут пішли чутки. Я пам’ятаю, як він хвастав, що в Сполучених Штатах люди можуть розмовляти один з одним з різних кінців землі. А дивлячись, як ми живемо в своїх відлюдних садибах, він, певно, й уявити не міг, як швидко в нас поширюються чутки. Син Торвальда Хрольф прийшов про щось побалакати з Брендом — Тюленячим Чоботом і, звичайно, згадав про чужинця. Незабаром уся західна частина острова знала про цю історію.
Якби Джеральд знав, що йому треба в першій же садибі, де він зупинився, розповісти про подію, то був би в безпеці, на крайній випадок до зібрання Тінга, бо Яльмар і його син — люди розсудливі й ніколи не вб’ють людини, котра перебуває під охороною закону. А він приховав усе, й це утвердило його як убивцю, поставило поза законом. Яльмар зі своєю ріднею приїхав до Хемпбека Хелла й, гукнувши Джеральда, наказав йому вийти з будинку. З пістолетом Джеральд пробився до горбів. Вороги кинулися за ним. Кілька чоловік було поранено, один убитий, і за цю смерть теж належала відплата. Джеральд, напевно, гадав, що незвичайність його зброї налякає їх. Він, мабуть, не знав, що кожен умирає тільки тоді, коли йому на роду записано, не раніше й не пізніше, тому немає чого боятися смерті.
Кінець кінцем, коли його оточили, пістолет раптом чомусь замовк. Він схопив меча вбитого й так мужньо боронився, що Ульф Яльмарсон кульгає дотепер. Він тримався хоробро, це визнавали навіть його вороги. Вони, напевне, всі чаклуни там, у Сполучених Штатах, але хоробрості їм не позичати.
Коли з ним покінчили, тіло його притягли назад. І щоб дух його не блукав по господах — адже він, напевно, теж був чаклун, — тіло спалили і всі його речі поклали на вогнище разом з ним. Тоді я й позбувся ножа, котрого він мені подарував. Могила, де поховано його останки, он там, побіля болота, на північ звідси, й люди обминають те місце, хоч дух його жодного разу не з’являвся. А тепер, опісля того всього, що сталося, про нього все більше забувають…
Ось і вся історія, жрече, все, що я бачив і чув. Більшість людей вважає, що Джеральд Семсон був божевільний, але сам я вірю: він справді прийшов до нас з іншої доби, й прокляття його було в тому, що він прийшов надто рано. Не можна жати, коли жниво не визріло. А я дивлюсь у майбутнє, в те саме майбутнє, що настане через тисячу літ, коли люди літатимуть у повітрі, їздитимуть у візках без коней і нищитимуть одним ударом цілі міста, й думаю про тодішню Ісландію й про молодих людей із Сполучених Штатів, які прийдуть у нашу країну того року, коли нам загрожуватиме кінець світу. Можливо, хтось із них, блукаючи вересовими полями, побачить могилу й подумає: який стародавній воїн похований тут? І, може, йому навіть забажається перекинутися в ті далекі часи, коли жив той воїн і коли люди були вільні…
