Останній неандерталець - Грєшнов Михайло Миколайович (прочитать книгу .txt) 📗
Люда здригнулася од спалаху світла. Все здавалося чужим — зал, обличчя, ніби вона прокинулася після незвичайного сну і ще перебувала під владою його дивних видінь. Володимир теж дивився чужим затуманеним поглядом, навіть Іван Сергійович, здавалося, був неуважний.
— Це лише тисячна частка того, що розповідає кристал. Скільки ще можна побачити! — казав Андрій.
— Невже вони загинуть? — спитала Люда.
— Вони посилають космічних розвідників. Але куди? До зірок? Чи зуміють вони дістатися зірок при своїй тендітності? Бачили їхні руки — соломинки?..
— Слабкість ця ілюзорна — заперечив Іван Сергійович. — Ці руки зробили штучні планети, зірку…
— Але радіація? Вона усіх їх загубить.
— Дорога їхня сюди, на Землю! — впевнено сказала Люда.
— На Землю? — вигукнув Андрій. — Не так це просто!
— Чому?
— Дивіться…
На екрані від краю до краю коливалося море лісів. У глядачів перехопило подих од блакиття і прозорості повітря, неосяжності зеленого простору. Він пропливає унизу, як безмежна нива, засіяна могутнім велетом. Зал наче сповнився повітрям Землі, із запахом квітів, глиці, липи…
— Гарно? — спитав Андрій. — Не кваптесь захоплюватися. — Промінь ковзнув униз, “око” вдивлялося в хащі.
Кошлата шкура лісу розповзалася на клоччя: купки і поодинокі дерева; блиснула вода, всі побачили, що коріння йдуть в іржаву каламуть болота, а стовбури здіймаються над водою; одні стояли прямо, інші, нахилившись, хапалися гілками за сусідів, щоб не впасти в пожадливу драговину. Ті, що впали, тонули в коричневому багні, простягаючи над поверхнею обгризені лапи в похмурому безнадійному заклику. Ні порухів, ні звуків не було між гіллям, що зчепилося в боротьбі за сонце, за синій простір неба. Там же, де гілки розступалися і проміння торкалося болота, плавали величезні, мов барильця, квіти: білі, жовті, оранжеві; здавалося, вони зроблені з бляхи, такими щільними й міцними були їхні пелюстки. Вони не тішили, а скоріше жахали людське око.
На одній з галяв ослизлою брилою пересувалася у воді дивовижна тварина; качиним носом вона занурювалася в калюжу, виловлюючи щось на дні і, задерши голову, ковтала їжу; зелені, напівзатягнуті плівкою очі тупо дивилися в зал, викликаючи в усіх присутніх відразу.
Болото раптом спучилося, відкрилася широка, заросла рідколіссям галявина. Зал жахнувся: на галяві точилося побоїсько. Шість чи сім довгошиїх чудовиськ відбивали напад півсотні ящерів. В’юнкі зубасті тварини кидалися стрибками, намагаючись вчепитися у горлянку, повиснути на спині вайлуватих потвор. Велети вдаряли могутніми хвостами і ними, мов колодами, причавлювали хижаків; гнучким рухом шиї вони давили ворогів, і ті падали на землю.
Люди полегшено зітхнули, коли знову набігла хвиля лісів, і, простягтись на всі боки, попливла зелена рівнина. Які ще жахи ховає під собою первісна сельва!
— Обличчя Землі! — задумливо мовив хтось у залі.
— Таким воно було в мезозойську еру, — сказав Іван Сергійович, — сімдесят мільйонів років тому! Жодна сторінка передісторії не знає такого розмаїття форм і таких нещадних сутичок!
А на екрані, як під крилом літака, летіли, пливли зелені хащі, без кінця й краю, наче вся Земля була вкрита малахітовим щитом.
— Зверніть увагу на райдужну смужку внизу екрана, — заговорив Андрій. — Спершу ми вважали її просто за перешкоду. Але зміни смужки в різних кадрах наштовхнули на цікавий здогад. Це кольорова діаграма атмосфери, спектр повітря. Погляньте, яка широка в ньому смуга вуглецю. Вуглекислого газу в атмосфері було в сотні разів більше, ніж зараз…
— Ото мені й потрібно! Якщо не помиляєтесь! — сказав Іван Сергійович.
— Ні, не помиляюся: лінії точно відповідають спектру.
— Тоді!.. — вигукнув Іван Сергійович, та в цю мить, блиснувши смугою прибою, на екрані простягся океан, могутній, блискучий, чудовий, сповнений гарячого тремтіння.
Хвилі здіймалися і опадали, як вільний подих. Синій простір зачаровував мрією про білокрилу чайку, вітрило, що забіліє на видноколі. Але хвилі здіймалися і опадали, розмірено, ритмічно, як шатуни працюючого механізму. Скільки ще тисячоліть рухатися їм отак, перед тим як підняти першого човна, понести закріплені на жердині вітрила?
— Океаном можна милуватися годинами, якщо хочете — цілими днями, — сказав Андрій. — Кристал, практично невичерпний, записав усе, що бачив протягом мільйонів років.
— Мільйонів?
— Важко відшукати в ньому свіжу сторінку. Ліс, океан, гори… Та нам, одначе, пощастило. От кадри, зняті сотні віків згодом.
На екрані простяглася горбкувата рівнина — степ з острівцями лісів. У високій траві блукало безконечне стадо горбоносих антилоп.
— Межа кайнозойської ери — обличчя Землі склалося таким, яким бачимо його тепер. І ця горбкувата рівнина — можливо, наші передгір’я…
— А де не ящери, велетні? — трохи розгублено спитала Люда.
— Вимерли.
— Хіба на землі зникли болота, жаркий клімат?
— Ні, причина інша, — сказав Іван Сергійович, — і я зрозумів її до кінця. Погляньте на спектр повітря, як розширилася в ньому смуга кисню і зменшилася смуга вуглецю. В цьому й полягає причина. Кристал засвідчує це неспростовно.
— Поясніть!
— Охоче! Ящери жили в атмосфері, перенасиченій вуглекислим газом. Для них це було нормально. А для рослин — справжня благодать. Згадайте мезозойські ліси. Вони висмоктували з повітря вуглекислоту і занурювалися в болота, запасаючи нам мільйони тонн вугілля. Але ж вони, виділяючи кисень, зовсім змінили склад повітря. Холоднокровні ящери не встигли пристосуватися до цих змін. Вони вимерли від перенасичення киснем… Вони згоріли!
У залі запанувала мовчанка.
— Але де прихідці? — мовила схвильовано Люда. — Чому вони не прилетіли?
— Хто знає, — відповів Андрій. — Може, їх не влаштовував склад атмосфери. Може, їхня зірка далеко від нашого сонця. Що б там не сталося, а Земля лишилася землянам.
Антилопи все йшли, витолочуючи траву, і, здавалося, за ними постане й подивиться у зал людина у звіриній шкурі, з камінним знаряддям у руці…
Екран поволі згас, у залі спалахнуло світло.
— Все! — сказав Андрій. — До речі, — усміхнувся хлопцям, — Свердловськ запитує про знахідку. Соломін таки повідомив філію.
— А як же зірка? — спитав Володимир.
— Зірка? Вона лише запам’ятовуючий пристрій. Передавальний механізм містився всередині еліпсоїда і, певно, передавав навіть тоді, коли на планеті не лишилося нікого живого. Минули мільйони років.
— Звідки бралася енергія для запису в кристалі? — знову спитав Володимир.
— Найвірогідніше — від сонця. Помітили: кристал фіксує тільки вдень, у сонячному промінні.
— А еліпсоїд?
— Перебував на орбітальному положенні. Міг обертатися вічно.
Ніч була морозяна — перша зимова ніч цього року. Сніг хрускотів під ногами, виблискував у місячному сяйві. Кожна блискітка нагадувала зірку, щойно побачений чужий світ.
Вова і Люда йшли поруч. Володимир чекав, що скаже дівчина.
— Сім зірок… — заговорила вона. — Може, це Велика Ведмедиця? Сто мільйонів років тому вона виглядала зовсім інакше.
— Можливо, — згодився Володимир.
— Але котра з зірок була сонцем тієї планети — блакитної?
Вовка ніби не чув запитання.
— Кристал!.. — почав він. — Це не тільки розвідник — це попередження, розумієш?.. Вони — люди. Вони попереджають про небезпеку атомних вибухів. Пригадуєш жахливі плями на їхній планеті? А втім, Людо, може, вони потребували допомоги?..
Люда не відповідала. Перед нею стояли тривожні глибокі очі дівчини, невідомої сестри, — Аеліти далекого світу.
