Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
— Я не так сказала, справа не в боргові. Мені страшно. Що у нас залишиться? І як бути з нашим коханням?
— Ми відтворимо себе в одному двійнику, в одній істоті, — лагідно відповів я їй. — Спочатку перепишемо на нього твоє “я”, потім моє…
— Я не знала, що ти подумай про це раніше за мене, — з вдячністю сказала вона. Тільки по напруженості її голосу можна було відчути, як їй хочеться розплакатись.
У цей час почувся “гостьовий” сигнал. Я відповів дозволом — і в кімнату ввійшло кілька чоловік. Автомати розсунули стіну, утворивши додаткові крісла для них, але вони не захотіли сісти, а стояли групою. Я вперше бачив усіх цих людей разом. Тут був і голова Ради Землі, і легендарний космонавт Бер, і кілька членів його екіпажу, і знаменитий будівник підводних міст, і Унар, мій учень.
— Ми прийшли, щоб сказати: людство пишається вашим подвигом, вважає вас своїми розвідниками на шляху безсмертя, — сказав голова Ради. — Людство надсилає вас далі. Дослід повинен продовжуватись.
Він говорив просто й водночас урочисто. І після нього кожен із гостей промовив такі слова, які могли б допомогти нам. І коли хтось із нас посміхався, вони раділи від щирого серця, вважаючи, що їхній прихід не марний. Але ж я знав, що означали усмішки. Іноді в них вгадувалась розчуленість, а найчастіше вони були тільки прикриттям відречення, думки: “Все одно нічого іншого нам не залишається”. Але я знав ще одне: ми дійсно розвідники, і наша розвідка — найважча. Саме тому ми продовжуватимемо її. І навіть у думці “нічого іншого не залишається” є мужність, з якою ми народжуємося на світ і, не схиливши голови, залишаємо життя.
Голова Ради щось говорив, і кожний із нас по черзі усміхався йому. Але я недооцінив його — він зрозумів. Миттю вмовк, увімкнув відеофон і спроектував зображення на стіну. Ми побачили, що там з’явилися люди. Спокійно і твердо вони говорили одне й те саме:
— Перший Науковий центр готовий працювати на Великий дослід.
— Другий Науковий центр готовий працювати на Великий дослід.
— П’ятий Науковий центр готовий працювати на Великий дослід.
…Я пишу в лабораторному журналі: “Щоб підкорити природу — необхідно перемогти себе”.
МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ
Оповідання
— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями.
Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив:
— Чудово. Перевіримо і передамо заводові.
Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його:
— Ви прийдете сьогодні на вечір?
Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлій Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі.
— Я не зможу бути на вечорі.
— Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув.
Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев’ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях.
Я добре пам’ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав:
— Зараз викличуть вас.
Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково…
На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися.
Непростимої помилки припустився мій заступник. Він запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію.
Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене:
— А де ж твій новий працівник?
— Прийде пізніше, — відповів я, сподіваючись, що він усе-таки не прийде.
Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали.
Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл.
Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь…
Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було.
— Ти не бачив Ліди? — запитав я у Григорія Гурійовича.
— Я свою теж шукаю, — засміявся Григорій. — Вони, напевно, разом. Ходімо.
— Куди? — здивувався я.
— Побачиш. — Він багатозначно звів брови.
Жінки оточили Юлія Михайловича, який щось говорив. Помітивши нас, він зрадів. Протиснувся крізь натовп, підійшов до нас і, розповідаючи, здається, про художників середньовіччя, потягнув до виходу з зали. Біля колони швиденько попрощався, пробурмотів, що йому, мовляв, не хочеться йти, але, на жаль, немає часу, і зник.
— Куди ви поділи Юлія Михайловича? — майже одночасно запитали наші дружини.
Ми переглянулись. А жінки кинулись в атаку:
— Тільки й знаєте, що балакати про свої справи та про політику…
Після цього ми перейшли на нейтральні теми. Жінки стали лагідніші.
Коли поверталися додому, Ліда ніби між іншим зауважила:
— Ніколи не думала, що серед твоїх підлеглих є така людина.
Я відразу зрозумів, про кого йдеться. Різкіше, ніж хотів, сказав:
— Він не людина, а сигом.
Ліда заперечила:
— Си-гом — синтезована людина, і все-таки людина, Ти сам казав, що їй притаманне все людське. А тепер чомусь стверджуєш протилежне. Тобі тільки б сперечатись…
Я вирішив краще промовчати. Подумав: “А коли б на його місці була людина? Людина така ж здібна? Моє ставлення змінилося б?”
Гадаю, що подібні розмови того вечора вели не тільки ми з дружиною…
Звичайно, я міг би зателефонувати в управління і позбутися Юлія Михайловича. Але це означало не виконати важливе завдання…
“Ти втрачаєш почуття гумору, старий, — сказав я собі. — Може, це трапилося того дня, коли тебе призначили на завідувача відділом? Давай поміркуємо: чим ти невдоволений? Працівники відділу зіткнулися з проблемами, котрих не могли вирішити. Люди сиділи до глибокої ночі в кімнатах, переповнених тютюновим димом, робили безліч розрахунків, і все марно. І ти зрозумів, що справа не у вашій нездарності, а в надшвидкостях, надтемпературах і в надтисках, для яких природа не передбачила ні людини, ні земних матеріалів. Однак ти не скорявся й інші не скорялися. Ви шукали шлях — і знайшли його. Ви, люди, створили істоту, здатну подолати вашу ж обмеженість. Вона — це ви, ваш розум, енергія, ваша мета. Так і сприймайте її”.
Я чесно намагався подолати неприязнь. Коли Юлій Михайлович приніс мені проект зміненого крила, я старався переконати себе: “Це геніально! Тепер стратоплан подолає бар’єр. Ми подолаємо бар’єр!” Нескінченно повторюючи: “Тепер ми подолаємо бар’єр!”, я навіть силувано всміхнувся:
— Ви завжди виручаєте мене… — І мимоволі прохопився: — Як Мефістофель Фауста.
Він запитав:
— А хто такий Мефістофель?
— Невже ви не читали Гете? — здивувався я, забувши, що він усе-таки не людина. — Гете — великий письменник. Проте це зовсім не стосується техніки. Отже, вам його не обов’язково знати.
