У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
— Це моя рідна планета в сузір’ї Ліри.
— Ах, он воно що! — змахнув руками господар. — А я собі думаю: де я про вас чув? Тепер пригадую — була телевізійна передача… Правду кажучи, я думав, що вони вас вигадали.
— Як бачите, я реально існую. І можна довести, що й Атлантида реально існувала, якщо б організувати розкопки в Сахарі…
Видно було, що Леон Мендоса втратив інтерес до свого співрозмовника, як тільки почув, хто він такий. Перестав вимахувати руками і тепер скидався на вітряка, який стоїть без вітру. Тільки очима поводив то на Туо, то на Марту, то на вікно, його аніскілечки не зацікавив так званий Археоскрипт — розповідь про здобутки трагічно загиблої цивілізації. Стиснув м’які губи і мовчки ждав, поки Туо закінчить.
Звичайно, Туо відчув зміну настрою вченого відразу, та все-таки вважав за потрібне, хоч і стисло, але викласти незнані на Землі історичні факти.
— Вас дивує те, що я сказав? — спитав наостанку.
Мендоса заворушився, знизав плечима:
— Один мій знайомий твердить, що він написав Біблію, і це мене зовсім не дивує. Чого ж би я мав дивуватися з того, що сказали ви?
— А інший, може, твердить, що винайшов вічного двигуна?
— Є й такий, — розвів руками Мендоса.
— Ну, що ж, — підвівся Туо, — в кожного свої знайомства…
Мендоса закліпав очима і хмикнув. Щоб хоч трохи згладити незручність моменту, обізвалася Марта:
— А ви даремно вважаєте все це вигадкою, професоре. Ви б навіки прославили своє ім’я, коли б взялися за цю справу…
— Хіба легковажність коли-небудь кого-небудь прославляла?
— Це дуже серйозно.
— Але з мого боку було б легковажно відмовитись від тієї концепції, яку обстоював десятиліттями… Моя Атлантида — в Середземному морі.
Так вони й пішли ні з чим. Книжкові шафи холодно блиснули склом їм услід.
— Таки в’язнемо в піску, — сказала Марта, коли вони ступили на замощений квадратними плитками хідник. Чомусь відчула безпорадність, щемливу самотність.
— Не дамося! — усміхнувся Туо. Легенько взяв її за лікоть і повів до автобусної зупинки.
Марта відчувала його міцну руку, і це підбадьорювало.
Тепер, крадькома приходячи до Лаконтрів, Аніта найчастіше знаходила Туо на веранді другого поверху. Тут він конструював свій ПЧП — просторово-часовий посилювач. Посередині дощаного помосту стояло сидіння — удвох помістяться! — все обплутане різнокольоровими провідниками. У невеликій металевій шафі, що стояла під стіною, вже був змонтований комп’ютер — він мав дати необхідні обчислення. Від трансформатора до помосту кільцями звивався кабель: кінець його припаяний до металевого гнізда, в якому Туо закріпить діамант.
Туо вивіряв, “доводив” схему. Аніта дивилася на плетиво провідників, каркас, і ця неоковирна споруда, начинена системами оптично-електронних посилювачів, генераторами, реле, діелектричними діодами і тріодами та ще бозна-чим, нагадувала їй великий радіоприймач, тільки без футляра.
— Скажи, Туо, невже…
Тепер уже він затуляв їй рота долонею: на цій веранді він забороняв говорити.
Як тільки смеркалося, вони сходили вниз — гуляли алеями зоопарку.
— Скажи, Туо, мені аж не віриться, невже оте, що ти майструєш, зможе… — Аніта повертала до нього веселе обличчя і закінчувала: — Зможе, як ти кажеш, викривити простір?
— Якщо все буде точно, без похибки, то зможе. Обов’язково. Діамант проб’є тунель, вірніше — отвір в просторово-часовому континуумі. Мене тільки непокоїть оптичне волокно — провідники фотонів…
Аніта лише поглядала на нього закоханими очима, і погляди ті говорили: ти зробиш, ти вмієш, ти знаєш, я тобі довірилась… Що буде, те й буде… але буде все гаразд! Не то питала, не то стверджувала:
— То що — на Філію?
— Спочатку в Атлантиду, тобто в Америку. Я хотів би побувати в ООН.
— А я хотіла б на Філію, — мрійливо говорила Аніта. — І птахів захопимо… Голубів, горобців, пару папуг. Витримають?
— Якщо ми витримаємо, то й вони…
— І що тебе тримає на цій грішній Землі? — тулилась до нього Аніта. — Я покину її не вагаючись. Тільки мами й шкода…
— Люди, Аніто, мільярди людей над прірвою… А врятуватися ще можна, ще не пізно.
— Мама сьогодні прочитала мені гороскоп: скоро мандрівка, повна небезпек…
І мріяла вголос, і насилала на Туо чари химерних вигадок, чари грудного голосу і свого молодого тіла. Туо йшов, як у мареві, і все навколо видавалося прекрасним, казковим. Дихалося легко, ноги ступали пружно, і поетичне чуття прокльовувалось з єства, як пташеня із шкаралупи — з біллю і радістю. Тоді вони починали співати — власне, й не співати, а мугикати щось невиразне, без слів, але — душевне. “Що ж таке життя? — шепотіла Аніта. — Ну, що воно таке?” Він цілував її і казав: “Життя для мене — це ти, Аніто, ти…”
Повернувшись до котеджу, сідали чаювати, і Марта, як завжди, розпочинала вечори Філії словами:
— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі…
Ці слова сказала вона й сьогодні, але голос її ледь помітно здригнувся. Туо подивився на неї і побачив у її великих очах тінь смутку. Марта схилила голову — буцімто розглядала тигрика, що, як завжди, умостився в неї на колінах. Лаконтр сидів також якийсь зосереджений, ні шкалика, ні пляшки рому перед ним не було. Луїза мовчки розставляла чашечки і блюдця.
Аніта обвела всіх запитливим поглядом і тривожно спитала:
— Що сталося, Марто?
І вже уявила, як навідались сюди ті… Як прискіпувались і до Марти, і до її батьків…
— Марто, я тривожусь, скажи… І не усміхайся через силу, я ж бачу, що тобі не до сміху…
Марта раптом заплакала. Великі блискучі краплі тремтіли на її чорних віях і падали на груди.
— Це я так… особисте…
Аніта підсіла до подруги, взяла її руку в свою:
— Ну, заспокойся, Марто, годі.
Марта подивилася на Туо і заговорила:
— А скажіть, чи так буває на вашій планеті, щоб от… ну, любляться двоє, хлопець і дівчина, разом у коледжі, разом на канікулах, одне слово, нерозлучні… І раптом з нею трапилось нещастя, вона втрачає здоров’я, і ЇЇ відданий друг кидає її одразу, з моменту катастрофи… Звичайно, вона й сама не наважилася б утримувати його коло себе, знайшла б спосіб погасити в нього почуття, може, навіть вигадкою, брехнею. Хай би йшов собі у світ шукати іншого, щасливішого захоплення, хай був би щасливим — і то їй полегкість… А він же одразу, тієї ж хвилини одвернувся, втік, ганебно втік, боячись своїх щедрих обіцянок… скажіть, невже і у вас таке буває? І я ж знаю, я кожною клітиною відчула, як він злякався мого нещастя… Я перетліла вся, в душі в мене згарище, а він тепер приходить і бреше, бреше, аби тільки заглушити свій сором…
— Був П’єр? — тихо спитала Аніта.
Марта хитнула головою, і знову покотились сльози.
— То було несправжнє почуття, — сказав Туо. — І ви, Марто…
— Не подумайте, що я саме за ним шкодую, — перебила Марта. — Мені тільки боляче, що отак між людьми… А сам він став для мене зовсім чужим. І марно натякав, співчував і радів. Усе те фальшиве і нікому не потрібне. Хіба можна відновити Парфенон?
— А я торік була в Афінах, — обізвалася Аніта, — в туристській подорожі. Так, Парфенон, певне, був прекрасний… Можна собі уявити, як там було урочисто…
Заговорили про славнозвісні будови давніх часів і сучасності. Храми в Баальбеку, Пантеон у Римі, Айя-Софію у Стамбулі, Емпайр Білдінг у Нью-Йорку… Показували Туо кольорові картки і фото. Виявилося, що й Лаконтр кохався в старовині, побував коло пірамід у Єгипті і в Каїрському музеї. Луїза, ще дівчиною, їздила до Рима і в соборі святого Петра бачила папський престол, пам’ятає його виті колони із стародавньої бронзи.
— Все-таки вміли люди будувати, та й зараз уміють, — сказав Лаконтр.
— Може, колись і новий Центрум збудують! — додала Марта, глянувши на Туо.
— Ну, гаразд. — Марта витерла хусточкою очі. — Усі зібралися — і люди, і звірі… То, може, таки почнемо вечір Філії?
