Ущелина синіх туманів - Залата Леонид Дмитриевич (читаем книги TXT) 📗
Борис просунув крізь сітку спицю, торкнув мишу. Вона тяжко дихала. На боку чітко виднілася вкрита миршавими сірими волосинками пухлина, чимось нагадуючи йому вершника, що вчепився в кінський круп.
— Жени вперед коня, о недолугий вершник… — задумливо сказав Борис.
— …він упаде, а разом з ним і ти, — почулося за спиною.
Позаду стояв професор Карпеко. Гола, як коліно, голова поблискувала неприємно, наче випромінювала холод, зате жваві очі в полоні зморшок дивилися ласкаво, з принадною увагою.
— Над чим замислились, юначе?
— Я думаю, професоре, як називається дорога, котра нікуди не веде.
— Ну-ну, навіщо ж так песимістично?
— Коли я згадую, що кожен день, втрачений нами задарма, завдає людям стільки страждань, мені хочеться… А що коли ми робимо не те, зовсім не те? Я знаю, ви переконаний імунолог, зараз ви скажете…
Борис раптом замовк, рука його сковзнула по обличчю, ніби проганяючи настирливе видіння.
— Чого ж ви замовкли? Продовжуйте, я слухаю…
— Перепрошую, професоре, я, здається, наговорив дурниць.
— Давайте сядемо, — лагідно сказав Карпеко. — Ось так. А тепер кажіть: у вас є якась ідея?
— Ідея? — Борис збентежився. — Ні, ідеї, як такої, нема. Власне, деякі міркування є, та й ті не мої… Що, коли у ліхтаря вкрасти конус? Зараз при опроміненні прихованої пухлини нам явно бракує локальності. Промені вбивають хворі клітини, а разом з ними і здорові. Ось тут і допоможе конус. Уявіть собі, що ми проходимо здорову тканину порожнистою голкою, а всередині неї — крихітний “зонтик”, що відбиває рентгенівські промені…
— Так-так, — Карпеко зацікавлено засовався на стільці, - а матеріал? Де ви візьмете матеріал?
— Натиснемо на хіміків. Вони давно обіцяють пластмасу, що відбиватиме жорсткі промені.
— Маючи таку голку, можна буде, як кажуть військові, вести прицільний вогонь, — замислено мовив Карпеко. — Я не спеціаліст у фізіотерапії, я послідовний імунолог…
Борис почервонів.
— …але ваша ідея мені подобається. Я зведу вас з потрібними людьми.
— Це не моя ідея, професоре. Ви пам’ятаєте Валентину Волох? Вона працювала в лабораторії Маркова. Якось увечері ми довго чекали автобус. Над нами гойдався од вітру ліхтар. Звичайний електричний ліхтар, — Борис говорив уривчасто, наче кожне слово давалося йому через силу. — Старомодний, з конусом. Тим-то по землі бігало велике кружало. Як світло рампи. Саме тоді Валентині й спало на думку… Хоча її спеціальність — мікробіологія…
— Волох… Валентина Волох. Пригадую. А де вона зараз? Сподіваюсь, ви нас познайомите?
— Я не знаю, де вона, — Борис підвівся й поквапливо відійшов до вікна. За спітнілими шибками лиснів чорний від першого весняного дощу асфальт. З інститутського подвір’я, обминаючи ще мертву клумбу, стікали талі води. — Восени Валя… я хочу сказати Валентина Волох несподівано для всіх звільнилася і виїхала невідомо куди.
Карпеко уважно подивився Борисові в спину.
— Завтра підемо до директора. Гадаю, він підтримає. А наші досліди… Рано чи пізно антиканцерин ми знайдемо. Не ми, так хтось інший. Вчений не має права на відчай.
— Так само казала й вона.
Уже на порозі Карпеко обернувся.
— Ви її любите?
І, не діждавшись відповіді, зачинив за собою двері.
Тоді була тиха ніч. І для нього — неповторна. Він читав їй вірші.
Як завжди, над ними, напівдорозі до вершини, височіла осика. Супроти мовчазного неба вона здавалася вигапто-ваною на зоряному тлі.
— У нас буде син?
— Ні, у нас буде донька…
Дивачка! Відки така певність?.. Він хотів сина.
— Завтра ж оголосимо день весілля.
— Ні, ні, - в її голосі вчувалася погано прихована тривога, — не будемо поспішати.
— Але чому?
— Невже для тебе це головне? Почитай краще вірші.
І він слухняно читав:
Вони ще не раз приходили до цієї осики, довіряли їй своє щастя. Потім сталося щось незрозуміле. Тишком-нишком від нього вона розрахувалася в інституті й зникла. А він одержав листа, якщо можна назвати листом коротеньку записку.
“Любий! Одне прошу — не шукай мене. Так треба. А ще — пересади осику на вершину. Хай гляне на світ з висоти”.
Звісно, він не послухався, шукав, поки й надію не втратив. “Так треба”. Ну, чому так треба? Кому, нарешті, так треба? Йому? їй?.. Якесь божевілля. Він зчорнів, від друзів відсахнувся. Осику пересадив, за кілька кілометрів носив воду, аби не засохла. Це дерево було їх спільником, воно зв’язувало його з минулим.
Невдовзі після травневих свят професор Карпеко сказав:
— Ну от, юначе, і настав ваш день. Завтра комісія. Випробування локалізатора “ВВ” пройшли успішно, отже… Але я не бачу радості. Невже ви невдоволені?..
Борис потер двома пальцями сизе підборіддя, запалі очі дивилися втомлено.
— Ні, професоре, я радий, я дуже радий. Та все ж це не те, чого ждуть від нас люди. Тут ми трохи схожі на криміналістів. Знешкоджуємо злочинця, коли він встиг уже стільки лиха накоїти…
— Тож нехай живуть миші?!
— Так, хай живуть миші, - Борис зітхнув. — Та поки що вони вмирають. Як одна. Наче змовилися будь-що не видати таємницю.
Саме цієї хвилини Борисові й принесли телеграму. Крейдяна блідість повільно наповзала на його обличчя, поки він читав, наповзала якось дивовижно зримо — від підборіддя до вилиць.
— Вона вмирає… Як же це так? Не може бути… Ви чуєте, професоре, вона вмирає…
За відчиненим вікном гуло весняне місто. Хтось молодий і дужий на повні легені, крізь сміх, гукав услід іншому, з ким, мабуть, щойно розлучився:
— Не забудь квіти! Квіти, кажу, не забудь!..
Минула хвилина, а може й п’ять. Час інколи виявляє тактовність, залишаючи людей наодинці. Вони мовчали, бо надто багато хотілося сказати їм одне одному.
У цій кімнаті все було сліпучо біле: стіни, ліжко, підвіконня. Навіть підлога. Борис знав, що ця білизна має заспокійливо впливати на психіку людини, одначе його вона дратувала: в бездоганній чистоті йому вчувалася приреченість.
Валя лежала розслаблено — лебедино білі руки зверх ковдри до підборіддя, в очах… Тільки художники уміють вловити пензлем очі молодої матері, є в них щось таке, чого не передати словами.
— Як бачиш, я всього-навсього слаба жінка.
Це були перші її слова, але сказані вони були так, ніби продовжували раніше розпочату розмову.
— Я не хотіла писати тобі, і все ж написала… Я знаю, що ти скажеш, та спершу вислухай мене. І не дивись так докірливо. Зараз тобі покажуть доньку… нашу доньку…
— Люба…
Борис припав до її руки, прозоро-білої, з голубими жилками. На мить йому здалося, що він бачить, як пульсує цими жилами кров.
— Ти пам’ятаєш нашу розмову біля осики?..
— О! Я пересадив її, вона вже на вершині.
— На вершині. Це добре, це дуже добре, — тихо сказала Валя.
— Тоді я розповіла тобі казку. Ти розгнівався… А то була не казка. Я знала… Але я так любила. І в глибині душі у мене жевріла надія… Те прокляття й справді лежить на нашому роду. Так моя мати вмерла, так вмерла моя бабуся. У нас всі жінки народжували дочок і всі вмирали. Від скірра…
