Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

— Хто це такі? — неголосно поцікавився Ємельянов у Джеффрі. Серед новоприбулих він знав лише японця. Того звали Кацуро Такеда, і він був правою рукою старого Джепа.

— Отой ґевал — це Ріно Хедхантер, — охоче пояснив американець. — Начальник департаменту безпеки.

— Начальник чого? — здивувався росіянин.

— Департаменту безпеки.

— Я тебе правильно зрозумів: він — Хедхантер [34]? Мисливець за головами?

— Ага.

— Це його справжнє прізвище?

— Він себе так називає. Що там у нього в паспорті — біс його знає.

В Африці амбала називали Ріно «Мисливець-за-Головами», рідше — Ріно Ґодзила. Прізвища ніхто не знав. Ґодзила був просмаленим авантюристом і шукачем пригод. Постачав зброю для УНІТА [35] під час громадянської війни в Анголі; торгував слонячими бивнями, наркотиками і людьми. У 2002, після закінчення війни в Анголі, Ріно фактично став безробітним. Пробував податися у нафтовий бізнес, але його звідти швидко турнули. Відтак він сформував гоп-стоп команду, офіційно зареєструвавши її як охоронну службу. Паспорт мав південноафриканський [36], хоча гаркавий німецький акцент (про який Ріно страшенно не любив говорити і в душі глибоко ненавидів) свідчив про те, що його корені тягнуться від німецьких колоністів у Намібії [37]. Хедхантер справляв враження нервового бугая, що здатен миттєво перейти від жартів та хихотіння до звірячого гніву.

— А звідки стільки чорношкірих?

— Це ватага Хантера — африканські найманці. Четверо з племені гереро [38] — Френкі, Джеро, Ті-Джей і… ет, забув, як звуть четвертого, та двоє овамбо [39] — Нахас і Ндонґа. Ще двоє гереро, Сем та Ґотто, лишились у лабораторії. Був ще Том, але він… його більше немає.

— Хм… — Ігор здогадався, що овамбо та гереро — це назви племен чи народностей, і не став перепитувати. — І як давно Джеп узяв на роботу цю горилу і його зграю «блеків»?

— Десь два тижні тому. Зразу після того, як усе пішло через жопу. Перед цим Кейтаро спровадив додому більшість персоналу, — Джефф завагався, чи казати далі. — …Усіх, хто не здогадується, що «малюки» втекли.

— Тобто вони таки втекли?

— Ви не знали?

— Оскар мені не казав. Хоча я підозрював. А чому не найняли місцевих?

— Вілл Ноланд не дозволив. У місцевих родичі, їм є куди тікати. Є з ким поплескати язиками. Ну, ви розумієте… Американець страшенно боїться… ем-м… боявся розголосу.

— Я не здивований. Я б теж на його місці боявся…

Приглядаючись до машин та найманців, Тимур зауважив дві дивні особливості. По-перше, африканці були озброєні виключно дробовиками. Тимур добре знав цю модель — п’ятизарядний американський «Remington 1100». В одній з ранніх ігор, випущених «TTP Technologies», з такими бігали його боти. Судячи з коротких стволів, то був бойовий, а не мисливський варіант. Така рушниця славиться колосальною площею ураження і розривною силою, але діє лише на коротких відстанях. Через півсотні метрів нищівна сила «Ремінгтона» вгасає. «1100-ий» ефективний у ближньому бою. Він не годиться для пустелі, де більш логічною була б далекобійна зброя з довершеною системою прицілювання…

«Ремінгтон 1100»

По-друге, Тимуру не сподобалися позашляховики. На боках з-під листів броні визирав кольоровий логотип: захисний шолом, натягнутий на голову якогось кіборга. Права частина — людське обличчя, ліва — сформована з мікросхем, посеред яких палає червонясте неонове око. Внизу йшов жирний підпис: «NGF LAB». Малюнок був нереальним, дитячим якимось, хоча програміста збентежило інше. Лого містилося під бронею. Напрошувався очевидний висновок, що обидва «Туареги» спершу їздили без металевого панциру, а потім сталося щось таке, що примусило нашвидкуруч переробити машини на бронетранспортери.

Тимур уперше з часу вильоту з України відчув, як холодок неспокою заповзає під шкіру.

— Хтось мені пояснить, що тут діється? — з нотками стурбованості спитав він. — Якісь племена повстали в пустелі чи в Андах? Для кого цей маскарад?

Поки Джеффрі роздумував, що відповісти, Хедхантер відступив від Штаєрмана і загорланив:

— По машинах, дами! По каретах, мої цуценята! — його голос, мов вибухова хвиля, линув над пустелею. — Українець зі мною. Росіянина садіть до Кацуро. Мій екіпаж рушає першим, за мною Джефф, замикає колону японець. Дистанція — п’ятдесят метрів: не більше і не менше! — Ріно зробив паузу, щоб хапнути повітря, а тоді додав металу в голосі: — І не забувайте: після настання темряви кожен сам за себе. Якщо хтось відстав, злетів у кювет, зламав вісь, спалив двигун, решта прямують на базу, не зупиняючись.

Тимура посадили поміж двома чорношкірими на задньому сидінні. Коли всілися, Ріно повернувся лицем до українця і по-товариськи підморгнув. Вийшло не дуже щиро.

— Як почуваєшся, фелла [40]?

— Чудово, дякую… — збрехав українець. — Спати тільки хочеться.

Амбал вищирився і прохрипів:

— Я — Ріно Хедхантер. Ласкаво прошу до Атаками, малий! Ми вже зачекались.

Мотор гаркнув і заревів, панель з приладами ожила. Крізь шиби луною відгукнулось гудіння інших двигунів. За мить машини мчали, витягнувшись у напрямку гір, залишаючи океан, сонце та цивілізацію далеко на заході.

До смерку лишалося трохи більше години.

Кілька хлопчаків, пригнувшись, скрадались улоговиною. Рухалися безгучно. Якщо й обмінювались між собою інформацією, то тільки за допомогою поглядів. Вони були брудні й обшарпані, і водночас — неймовірно схожі один на одного. Всі на одне лице. Вони нагадували героїв коміксів, яких наклепали під копірку.

Посувалися дивно, постійно уникаючи світла. Будь-якою ціною хлопчаки намагалися триматись у тіні. Схоже, навіть кволе зимове сонце, що хилилося до сну, дратувало їх. Після вимушених перебіжок відкритими освітленими ділянками, дітлахи перепочивали у затінку.

Мовчали.

Діставшись вузької розколини, хлопчики ретельно обстежили дно. По-собачому все обнюхали і подерлись на схил. Вони не розуміли, що роблять. Точніше, не розуміли, що роблять усе правильно.

Двічі за останню добу цією ущелиною проїжджали машини. Тим самим шляхом авто поверталися на схід. Теж двічі. Годину тому на захід промчали нові екіпажі. Малюки бачили: вщент заповнені людьми з лабораторій. Озброєними людьми. Хлопчики не розуміли. Вони були не здатні на розуміння як процес. Зате їх вчили аналізувати. Тож цілком закономірно малюки припустили, що третій конвой їхатиме назад тією ж долиною.

Світловолосі легко вибрались на вершину невисокого хребта, що підпирав улоговину з півдня. Розбіглись і зачаїлися, розпластавшись у найменших нерівностях рельєфу. Немов вода після дощу жилаві тіла заповнили найменші вм’ятини. Сонце пекло беззахисні голови, проте хлопчаки терпіли, знаючи, що захід сонця не за горами.

Вони залягли і стали чекати.

Пустеля занурювалась у темряву.

Попереду, вибираючи шлях, мчав обтулений сталлю «Туарег» з Тимуром на борту. За ним торохкотіла «Toyota Tundra» з Оскаром Штаєрманом та Джеффрі Такером. Замикав кавалькаду другий «Фольксваген», в якому під охороною трьох африканців і японця Кацуро Такеди везли російського професора Ігоря Ємельянова.